четвер, 11 січня, 2018, 15:23 Новини ВВС Україна
Той день, коли я ненавмисне вбила хлопчика

Меріенн Ґрей була 22-річною випускницею коледжу, коли вона стала учасницею трагічної аварії, яка змінила її життя назавжди.

Меріенн Ґрей
BBC

1977 року Меріенн Ґрей була 22-річною випускницею коледжу. Здавалося, все життя ще попереду - коли зненацька перед капотом її машини вигулькнув маленький хлопчик. Багато років Меріенн не говорила про Браяна. Але постійно думала про нього, і його смерть ще довго відлунюватиме в її житті.

Того дня я була в піднесеному настрої. Я переїжджала з маленького університетського містечка Оксфорд у сільській місцевості штату Огайо до великого, просторого будинку в Цинциннаті разом з кількома іншими людьми, і була дуже схвильована.

Я вчилася в докторантурі, але вже вирішила її покинути. Мене цілком влаштовувала невизначеність прийдешнього: я збиралась знайти роботу, насолоджуватись життям, іти за покликом серця.

У домі, який ми називали міською комуною, я фарбувала стіни кімнати, в котрій мала оселитися. А закінчивши, вирішила поїхати своєю машиною до оксфордського помешкання, де вже всі речі були спаковані й готові до переїзду. То був теплий червневий день, і я подумала: "От би скупатися зараз".

Дорога починалась як швидкісна автомагістраль, проте невдовзі звузилася до сільського шосе на дві смуги з обмеженням швидкості 45-50 миль на годину (72-80 км/год). Для такої дороги це досить багато, і, дотримуючись правил, я просувалася в ряду численних машин.

Я саме їхала повз будинки, поштові скриньки яких були на протилежному боці дороги. І раптом перед моєю машиною виник білявий хлопчак, який переходив дорогу від скриньки до свого дому. Побачивши його в останню секунду, я намагалась уникнути зіткнення, але це було неможливо.

Пролетівши в повітрі, хлопчик приземлився на асфальт. Я зупинила машину, вискочила з неї та прожогом кинулася через дорогу.

Я була в такому жахливому стані, що майже не пам'ятаю, як минули ті кілька хвилин. Я сховалася за кущем і кричала. Почула це волання і подумала: "А хто це? Хто кричить?"

Та потім зрозуміла, що це я.

Меріенн Ґрей у 1975 році
BBC
Меріенн Ґрей у 1975 році

Хлопчику на дорозі надавали невідкладну допомогу. Біля нього метушилися люди, на узбіччі теж поволі збирався натовп.

Я була страшенно перелякана. Розуміла, що скоїла щось жахливе.

Поліція приїхала через 20 хвилин. Чекати на швидку вони не стали, просто поклали дитину на заднє сидіння патрульної машини й поїхали.

Я збила хлопчика просто перед його будинком, і хтось із сусідів уже покликав матір. Схвильовано вигукуючи синове ім'я, вона вибігла з будинку. Кинулась до нього, але сусіди не пускали. Тут-таки, на ґанку, вона почала осідати, і впала б, якби її не підхопили люди.

Довкола панували галас, метушня і тривога.

Я підійшла до поліцейських. Підняла руку і сказала: "Це я, я його збила". А вони не знали, хто це скоїв, бо, здається, ніхто цього не бачив.

Мене посадили на заднє сидіння патрульної машини й приставили молоденького полісмена, щоб не спускав з мене очей. Я написала заяву й детально все пояснила поліцейським. А вони знайшли гальмівний шлях і щось виміряли.

Повернувшись, старший офіцер сказав: "Я маю вам повідомити, що хлопчик помер".

presentational grey line
BBC

Перед тим я молилася: "Хай усе буде не так погано, як здається, хай з ним усе буде гаразд". Пам'ятаю, що просто схилилася й заплакала, а потім із величезним зусиллям намагалась опанувати себе.

Поліцейські дозволили мені зачекати в будинку сусідки. Вона була дуже добра до мене. Мала доньку, всього на кілька років молодшу за мене і, певно, розуміла, що і з донькою може таке статися: вона раптом виявиться злочинницею, як і я. Чи жертвою. Його звали Браян.

Старший офіцер сказав, що мене не заарештують, бо немає ознак того, що я була необережною за кермом чи перебувала під дією алкоголю чи наркотиків. Але він прочитав мені коротку нотацію: "Дитина загинула, це жахливо, пильнуйте, щоб такого ніколи більше не сталося".

Я дуже на нього розсердилася, бо сама думка про те, що я можу скоїти таке знову, була неприпустимою.

Потім я подзвонила батькам у Нью-Йорк і розповіла матері, що сталося. Плачучи, я повторювала: "Це нещасний випадок, нещасний випадок". І мама сказала: "Певна річ, це нещасний випадок".

Меріенн Ґрей грає в теніс з батьком в 1976 або 1977 році, перед аварією
BBC
Меріенн Ґрей грає в теніс з батьком в 1976 або 1977 році, перед аварією

Наступного дня мій тато почав діяти. Він зателефонував сім'ї, що втратила дитину, і висловив свої найщиріші співчуття через їхню невимовно болісну втрату. Заїхав до їхньої сусідки й подякував за доброту до мене. Розібрався з машиною - відвіз її в автосервіс. І найняв адвоката на випадок, якщо мені висунуть обвинувачення.

Тато просто намагався про все подумати й нічого не пропустити.

Я переночувала в подруги, на емоціях розповіла їй про все, що сталося. А потім повернулася до свого незатишного помешкання, де все спаковане в коробки. І просто сховалася там від світу - десь на тиждень.

Я завжди була слухняною дівчинкою, яка дуже старалася отримувати хороші оцінки й не розчаровувати батьків та викладачів. Але здається, я виросла, комплексуючи, що завжди в чомусь не дотягую. Тож після аварії підсвідомо я дуже тривожилась, не знаючи, хороша я людина чи погана.

Багато людей вірить у те, що ми самі створюємо світ навколо себе. Тож для сердитого світ завжди буде злим і ворожим, а для люблячого - відкритим і сповненим любові. Тож я подумала: "А з якою людиною таке може статися? Я, напевно, дуже небезпечна".

Меріенн Ґрей у колі сім'ї у 1976 чи 1977 році
BBC
Меріенн Ґрей у колі сім'ї у 1976 чи 1977 році

Коли мою машину повернули з автосервісу, я кілька разів пробувала сідати за кермо, але почалися галюцинації. Я їхала дорогою, і раптом ввижалося, що на проїжджу частину хтось виходить. Я тиснула на гальма, але на дорозі нікого не було. Це досить небезпечна річ - і я так перелякалася, що два роки не керувала автомобілем.

Часом у голові зринали непрохані спогади. Я з кимось розмовляла, мила посуд чи скуповувалася в бакалійній крамниці - і раптом перед очима виникала ця дитина, що злітає в повітря, коли я збиваю її машиною, чи калюжа крові на дорозі… страхітливі картини.

Я кілька років карала себе і своєю поведінкою відштовхувала людей. Я зустрічалася з чоловіками, які погано до мене ставились, не мала справжніх друзів, була дуже дратівливою, і сусідам по будинку не надто подобалось моє товариство, тому я перебралася з комуни на квартиру, де могла перебувати на самоті.

Через два роки після аварії я переїхала до Каліфорнії, а там вступила в іншу докторантуру, з психології. І, насправді, то було новим початком. Навчання захопило мене, я виконувала важливу й корисну, на мою думку, роботу, і відчуття від цього були дуже приємні.

Я практично перестала говорити про ту аварію - за порадою батьків, які сказали, що люди інакше до мене ставитимуться, якщо про все знатимуть.

Цього хлопчика, Браяна, я часто називаю своїм привидом, бо він став частиною мене самої. Його осудливий голос у моїй свідомості завжди сердито наказує: "Не будь такою щасливою, пам'ятаєш, що сталося минулого разу, коли ти була щасливою? Ти вбила дитину - мене вбила".

Цей голос я чула щодня, багато разів. Попри велику радість від навчання і життя в Каліфорнії, він завжди мене ставив на місце. Я вбила дитину й ніколи про це не зможу забути.

Я думала про Браяна в день свого весілля. Думала про Браяна, коли помер батько. Того дня, коли захищала дисертацію. І першого дня, коли вийшла на нову роботу. Він завжди був зі мною.

Заміж я вийшла в тридцять із чимось років. Чоловікові про аварію розповіла, але ми ніколи це не обговорювали. Він не розпитував, а я не хотіла нав'язувати йому свій біль. Зі своєю проблемою я мала розібратися сама. І не відчувала, що маю право просити мене втішити.

Меріенн Ґрей у 1975 році під час випуску з Дюкського університету,
BBC
Меріенн Ґрей у 1975 році під час випуску з Дюкського університету, "коли моє майбутнє здавалося дуже яскравим"

До аварії я не могла собі уявити життя без дітей. У старшій школі я була найпопулярнішою нянькою в нашому районі. Я дуже любила сидіти з дітьми - надавала цьому перевагу перед посиденьками з друзями.

Упродовж того першого тижня після аварії, коли я усамітнилась у своєму помешканні, я мала слухові галюцинації — чула голос. Він промовляв до мене біблійним, старозавітним, сердитим тоном: "Ти забрала дитину в матері, і тебе буде покарано - ти не матимеш своїх дітей".

Я не говорила про це щонайменше 20 років. Увесь той час.

Коли поряд були діти, я панічно чогось боялася - мені ввижалися гострі кути, об які вони могли вдаритися; басейни, де могли втопитися; східці, з яких могли впасти; ножі, якими могли порізатися.

Я не хотіла виховати дитину, яка всього боїться. Та й сумнівалася, що зможу бути хорошою матір'ю, тож вирішила не народжувати дітей, про що тепер страшенно шкодую, але для мене то було слушне рішення. Я думаю, що мені було б дуже непросто виховувати дітей.

Я планувала жити, як усі, - здобути освіту, влаштуватися на хорошу роботу, знайти супутника життя. Невдовзі після аварії, чи то в середині, чи то ближче до кінця 90-х, я вирішила, що пора звернутися до психотерапевта.

Усі ці спогади я завжди носила з собою, вони почали займати значну частину мого внутрішнього світу й ізолювали від інших людей. Друзі знали, що я нервовий водій, от тільки про причини не здогадувалися. Іноді я занепадала духом, весь час думала про аварію, але не могла про неї поговорити.

Люди думали, що добре мене знають, але про подію, яка відіграла чи не найбільшу роль у моєму житті, я ні з ким не говорила.

Меріенн Ґрей
BBC

2003 року стався жахливий випадок на фермерському ринку Санта-Моніки. Літній чоловік врізався на машині в натовп людей, багато з них загинули й зазнали поранень. Я жила неподалік, ми дивилися новини по телевізору й чули, як над нами літають вертольоти.

То була кривава бійня, жахливе видовище.

Люди по телевізору кричали, що цей 86-річний - убивця. Але на саму думку про те, що він це скоїв свідомо, мене охопив жах.

Цей випадок так мене розбалансував, що я не могла більше ні про що думати, зачинилася у себе в кабінеті й нашвидкуруч надрукувала якісь слова про своє співчуття до водія і до жертв, про свій випадок і про брак підтримки в людей, які ненавмисне когось убили.

На той час я відвідувала курси письменницької майстерності, тому відправила написане викладачці своєї групи. А вона передзвонила й порадила: "Вам слід надіслати цей текст на Національне громадське радіо".

Якби я усвідомлювала, що це насправді можуть узяти в роботу, то, мабуть, нізащо б не наважилась. А так я відправила листа, і зненацька мені подзвонили з НГР, запросили в студію на запис.

Я дуже хвилювалась. Але вирішила, що хтось-таки має висловити співчуття цьому чоловікові та іншим, тим, хто вбиває ненароком.

Мій виступ транслювали через 2-3 дні після тієї аварії.

presentational grey line
BBC

Куди звертатися по допомогу

Accidental Impacts - веб-сайт Меріенн Ґрей, який надає інформацію та підтримку людям, які намагаються впоратися з наслідками серйозної аварії, причиною яких стали вони самі.

presentational grey line
BBC

Мене попередили, що я маю бути готова до лавини гнівних листів, негативних коментарів у інтернеті, надокучливих дзвінків. Але все було зовсім навпаки - ринула велика хвиля підтримки.

Близькі друзі, яким я ніколи не розповідала про той випадок, почули мене по радіо і всі, як один, висловили співчуття і підтримку. Хвалили за те, що я наважилася заговорити, і шкодували, що я так страждала.

У мене мов крила виросли. Відчуття було таким, наче я скинула величезний тягар і тепер не чужа для людей, що мене оточують, і в тому світі, де живу. Мабуть, так почуваються всі, хто наважується на щиросерде зізнання.

До мене почали звертатися ті, хто ненароком убив людину і переживав те саме, що і я: симптоми посттравматичного стресу - раптові повернення в минуле, відчуженість, проблеми з концентрацією уваги і, авжеж, провину та сором.

Це дало відчуття сили, тому що доти ніхто з нас не розмовляв з іншими людьми, які теж зазнали такого в житті.

Багато років я думала про те, щоб сконтактувати з сім'єю Браяна, але ніяк не могла наважитися, бо не була впевнена, що їм хочеться мене чути й бачити. Грошей я мала небагато, але анонімно пожертвувала коледжу, де навчався його брат, кілька тисяч доларів, щоб сплатити частину річної суми за його навчання.

А тоді, приблизно 10 років тому, я поїхала в подорож до Ізраїлю. Я єврейка, ми вирушили туди групою: наш рабин та інші люди з храму, який я відвідувала. В Ізраїлі я взяла собі єврейське ім'я - Браха, що означає "благословення". Я обрала його, щоб ушанувати Браяна.

Повернувшись додому, я написала листа Браяновій матері. Розповіла в ньому, що взяла це ім'я на згадку про її сина, що Браян живе в моєму серці так само, як (я впевнена) залишається живим у її серці.

Я надіслала того листа.

Виявилося, що та жінка вже померла, тому пошту переадресували її другому синові, старшому брату Браяна.

Меріенн Ґрей
BBC

Якось я сиділа в своєму кабінеті, задзвонив телефон, я взяла трубку, і то був він. Прочитав мого листа і знайшов мене в інтернеті.

Ми розмовляли близько 45 хвилин. То була розмова, сповнена емоцій. Він був дуже сердитий, розказав мені, як страждали його рідні.

Вони перестали святкувати Різдво, бо невдовзі після нього мав бути день народження Браяна, та й усі радісні сімейні події для них потьмяніли назавжди. Браянову кімнату вони залишили без змін, і це було постійне нагадування про сина.

Усі вони так і не перестали тужити за ним.

Та поки ми розмовляли, гнівний тон цього чоловіка полагіднішав. Він не знав, що за кілька днів після аварії я дзвонила їм, щоб висловити співчуття, і трохи порозмовляла з його батьком. Він був дуже добрий до мене, і на Браянового брата це справило велике враження.

Наприкінці нашої розмови я сказала: "Що ви хочете в мене запитати? Питайте будь-що, я відповім".

"Ви перевищили швидкість?" - спитав він.

І я відповіла: "Ні, не перевищила. Мені шкода, страшенно шкода, але ваш брат вискочив на дорогу".

"Я розумію. Не в тому місці, не в той час", - сказав він.

І тієї миті я відчула, що мені пробачили. Думаю, що він тоді зміг уповні відчути справжнє горе, не затьмарене гнівом, який супроводжував жалобу за братом.

Коли ми попрощалися й поклали трубки, я, звичайно ж, не відчула, що ми стали друзями абощо. Але між нами виникло дивовижне порозуміння, бо ми обоє все ще оплакували цю дитину, і це завжди нас єднатиме.

Я справді пробачила собі, але мене досі переслідує страх, що я ще когось зіб'ю. Я живу в Лос-Анджелесі, постійно за кермом, але їжджу дуже обачно.

Я намагалася вшанувати Браяна, його рідних і свої переживання, відкриваючи душу і стараючись бути кращою людиною. Але навряд чи я зможу колись примиритися з тим, що вбила дитину. Це ніколи не перестане мене жахати.

Усі фотографії надано Меріенн Ґрей.

ВВС Україна


реклама
більше новин
реклама
Top
2018-10-17 01:27 :08