live

Який зв'язок мають авіакатастрофа українського "МАУ" та російсько-турецькі відносини

Климовський Сергій
Климовський Сергій

Історик і політичний аналітик

Володимир Путін і Реджеп Таїп Ердоган, фото- з відкритих джерел

Слідом за Сирією російсько-турецький вузол "дружби" став затягуватися в Лівії і Іраці. Незадоволений заявою Володимира Путіна перед канцлером Німеччини Ангелою Меркель про "відсутність" військових РФ у Лівії, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган нагадав йому про 2 тисячі російських найманців, які воюють у Лівії.

Про це пише Сергій Климовський на своїй сторінці в Facebook.

Ліквідація генерала Сулеймані змінила ситуацію не лише для Ірану, але і для Іраку, парламент якого через два дні 5 січня одностайно ухвалив резолюцію з вимогою до уряду домогтися виведення всіх іноземних військ з країни. Уряд до цього був готовий, і перед голосуванням прем'єр-міністр Адель Абдул-Махді показував графік їх виведення. Зрозуміло, це вимога стосувалася головним чином контингенту армії США, а не Латвії або Німеччини.

Парламент Іраку прийняв рішення в стані крайнього емоційного збудження, а не менш збуджена адміністрація Трампа швидко і різко відповіла: будь ласка, хоч завтра. Після такого викиду емоцій обидві сторони, і не тільки вони, поринули в роздуми – і що далі?

Поглянемо на сам предмет, тим більше що московська пропаганда любить розмірковувати про "окупацію Іраку військами США". Виведення військовослужбовців США з Іраку почалося ще в лютому 2018-го за ініціативою Трампа, і сьогодні їх там близько 5 тис. В основному це тонкі фахівці типу ракетників або інструктори. Замало для окупації країни з населенням у 38 млн осіб. Росія в 2013 р. тримала в Криму до 20 тис. військових, але не вважала це окупацією.

Контингенти з країн Європи в Іраку майже символічні – у Німеччині близько 160 військовослужбовців, з яких 60 – це інструктори, які навчають іракську армію. Латвія вже 8 січня вивела всіх шістьох своїх солдатів з Іраку в Кувейт. Коли вони повернуться в Латвію, то у "Раша-тудей" буде привід знову поговорити про посилення НАТО на Балтиці.

Повний відхід американців з Іраку створить більше проблем самому Іраку, ніж США. Причому – різних. Це розуміють і у Вашингтоні, і в Багдаді. Тому Трамп так легко відразу погодився на вихід, і лише попросив оплатити витрати США на облаштування бази Айн аль-Асад, по якій іранці завдали основний ракетний удар як акти помсти за Сулеймані. Це велика авіабаза площею 10 кв. км, побудована ще в 1980-ті югославами для Хусейна. Вона постраждала при обох "Бурях у пустелі", і потім її відбудовували Пентагон і нова армія Іраку.

Трамп ніяк не вгамує в собі бізнесмена, який рахує кожен долар. На бюджет США він за звичкою дивиться як на бюджет своєї приватної фірми, що в цілому збігається із загальною установкою на економію, яка виникла у Білому домі ще за Обами. Держборг все-таки тисне на мізки всім його мешканцям.

Трамп мислить як бос приватної фірми, за яким вирішальне слово, але держава США – це не фірма, а інша структура, і до того ж демократична. Генерал де Голль з приводу Франції теж із жахом говорив: "Як можна керувати країною, в якій 246 видів сиру?". В СРСР сортів сиру було не більше десяти, тому керувати ним з Кремля було зручно. Можна сказати, кількість сортів сиру – це подібний критерій відмінності демократій і автократії. В демократіях його кожен робить за власним рецептом, в автократіях – за ГОСТом, і так у всьому. Тому правовірні радянські люди очікували, що в цьому хаосі сири Заходу покриються цвіллю і все згниє, а СРСР прийде до одного універсального і оптимального сорту Сиру. Якщо одна партія і правильна, то й сорт сиру повинен бути один і правильний.

Зважаючи на особисті якості Трампа, особливості демократії в США і той факт, що в Багдаді бояться відходу армії США, і слід розглядати цю ситуацію. Війська США в Іраку вже стали політико-психологічним чинником і символом стабільності. Після їх відходу у Іраку виникне дві великі проблеми: військово-технічна і політична.

Військово-технічна виникає через те, що США вивезуть своє ППО і все найбільш цінне військове обладнання, яке з різних причин не можна подарувати або продати армії Іраку. Тому прем'єр-міністр Абдул-Махді ще в травні 2019 року вів переговори з РФ про купівлю зенітно-ракетних комплексів С-400. У Москві не гірше, ніж в Багдаді і в Вашингтоні бачили цю проблему і поспішили запропонувати свої послуги. Через високу ціну, політичні умови Москви, невдоволення Вашингтона та інші причини ці переговори буксували, але після рішення парламенту Іраку про виведення військ США активізувалися. Про те, що Ірак знову почав переговори про купівлю двох полків С-400 з подвійним боєкомплектом, повідомив "The Wall Street Journal", посилаючись на депутатів іракського парламенту.

В Іраку є приклад купівлі Туреччиною С-400, але є і приклад Ірану, що збив двома російськими ракетами "Тор" український літак. Як пояснив Амір Алі Хаджізаде, командувач аерокосмічними силами КВІР, оператор чомусь побачив на екрані замість пасажирського "Боїнга" моделі 737-800 якусь крилату ракету. У нього було 10 секунд для прийняття рішення, і він нібито вирішив її збити. При тому, що літак летів не в напрямку Тегерана, а від нього і по звичайному повітряному коридору, який мав бути добре відомий оператору.

Москва, після заяви президента Рухані про те, що літак був збитий ППО Ірану, підозріло швидко стала розганяти думку про іранських військових як про "мавп з гранатою". Але не слід вважати іранців ще тупішими, ніж американці, в стилі Задорнова і російського менталітету.

У військових експертів з України та інших країн є більш раціональне пояснення цьому. На їхню думку, доступ до системи "Тор" міг мати не тільки користувач в Ірані. Віддалений доступ до неї могли мати і російські військові, за допомогою коду, вшитого в систему виробником, який вони і активували, щоб збити літак. Ірану цей інцидент був зовсім не потрібен, якщо виключити версію таємного співробітництва якихось офіцерів КВІР зі спецслужбами РФ. Версія співробітництва на рівні урядів Ірану і РФ анульована визнанням Рухані.

Командування КВІР визнало свою відповідальність за збитий літак, оператор-виконавець теж відомий, але в Тегерані не вважають цю справу закритою і продовжують розслідування. Очевидно, іранців бентежить дивна картинка, яку бачив оператор на екрані, і вони шукають пояснення. Цікаво, а якщо ці "мавпи з гранатою" доведуть "розумним людям" з Москви, що команда "Пуск" надійшла звідти? Що тоді? Путін і Лавров офіційно назвуть іранців "мавпами", чию думку не можна сприймати всерйоз?

Система С-400 більш складніша, ніж система "Тор", і Москва, продаючи її Туреччині чи Іраку, збереже код доступу до неї у себе теж. У квітні специ з РФ повинні провести в Туреччині стрільби з неї, щоб Ердоган побачив, що купив не металобрухт. Ймовірно, все пройде штатно, але куди в разі чого полетять ці ракети, не знає навіть Аллах.

Це один із серйозних аспектів у військово-технічній проблемі, яка виникне в Іраку після відходу військових США. Інший її аспект – слідом за зброєю з Росії в Ірак приїдуть її військові та спецслужбісти. Втім, ці Ірак і не залишали.

Але все це здасться дрібницею порівняно з політичною проблемою, що виникла. Відхід американців деякими політичними силами Іраку буде сприйнято як дозвіл до силового захоплення влади і до зведення рахунків. Ініціаторами цього будуть проіранські групи, вони вже нав'язали парламенту рішення про виведення всіх військ Коаліції проти ІДІЛ. Розкол пройде не тільки по лініях араби–курди, суніти–шиїти. Розкол станеться і серед самих шиїтів, а ідея відтворення ІДІЛ, але не під чорним, а під білим прапором звучала ще у 2018 році. В армії пророка Мухаммеда у VII-VIII ст. використовували зелений, чорний, білий і червоний прапори, так що ще не вся палітра вичерпана.

Тому відхід військ США більше лякає і дратує будь-який уряд в Багдаді, аніж Вашингтон. Після нього розпад Іраку якщо не назавжди, то на якийсь час виглядає як неминучий, а у Вашингтона зменшується бажання його стримувати. У США починають розлучатися зі звичкою думати, що населення майже будь-якої великої території можна пропустити через "плавильний котел" і отримати на виході демократію і другі США з більшовицького СРСР. У США довго і доброзичливо спостерігали під таким кутом зору за СРСР, але ближче до кінця ХХ ст. сильно у цій ідеї розчарувалися. У XXI ст. її добила поведінка путінської Росії і процеси в низці країн Азії і Африки. У результаті в США все частіше повертаються до ідеї Вудро Вільсона про право націй на самовизначення.

Тому сильно прагнути залишитися в Іраку не будуть, хіба що його парламент ухвалить резолюцію, що вимагає цього. Але й на сваволю історії Ірак не залишають, а тим більше дарувати його Ірану не збираються.

В Багдад 9 січня прилетів глава МЗС Туреччини Мевлют Чавушоглу, який і провів переговори на цю тему з главою МЗС Іраку. (Війська Туреччини кілька разів у процесі з початку війни з ІДІЛ, а потім з Курдською робочою партією входили і виходили з Іраку, в результаті у неї в Іраку 14 військових баз на півночі в сунітських і курдських районах.) На спільній прес-конференції в Багдаді він повідомив: Туреччина не залишить Ірак наодинці з проблемами і не допустить його перетворення на зону протиборства зовнішніх сил.

Армія Туреччини готова зайняти місце США в якості психологічного фактора стримування в Іраку. Парламент Іраку точно не прийме одностайно резолюцію про її звільнення, а шиїтський уряд Абдула-Махді бачить в ній противагу проіранським угрупованням.

Чи зможуть Туреччина і Ердоган скасувати або відстрочити розпад Іраку, а також активність в ньому Ірану, – поки не ясно. Слів Ердогана і рішення парламенту 2 січня про відправку турецької армії в Лівію виявилося цілком достатньо, щоб генерал Хафтар зупинив наступ і сам запропонував перемир'я і переговори. За згодою обох сторін воно почалося з 12 січня, правда, поки домовлялися, Хафтар взяв "сакральне" місто Сирт – батьківщину Каддафі, але всі розуміли чому, і цю слабкість йому пробачили.

11 січня в Москву прилетіла Меркель, і Путін відразу погодився прибути 19 січня в Берлін на переговори з Лівії за участю всіх воюючих країн і сторін. Погодився, всупереч тому, що росіян там нібито немає, а є тільки якісь найманці ПВК "Вагнер", які, як запевнив Путін, російську сторону не представляють. Мабуть, їх і буде представляти Путін у Берліні, оскільки армії РФ в Лівії немає.

Отже, слідом за Сирією російсько-турецький вузол "дружби" став затягуватися в Лівії і Іраку. Дуже ймовірно, що спочатку Росію "викинуть" з Лівії в Берліні, а потім і з самої Лівії, тим більше що її там і так немає. Ердоган невдоволення "відсутністю" РФ в Лівії вже висловив нагадуванням про 2 тис. російських найманців, які воюють у Хафтара. Незабаром Москва почне нити про турецьку окупацію Іраку – "дружба" міцнішає і може луснути від напруги.

Сергій Климовський



Loading...
Loading...

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...