10 політиків, які можуть наблизити завершення конфлікту на Донбасі

FACTA.MEDIA
FACTA.MEDIA

Французьке інформаційне агентство

Ці десять політиків можуть сприяти встановленню миру на сході України

 
Facta.Media

Конфлікт на сході України триває більше п'яти років

Французьке видання Facta.Media назвало топ політиків, які завдяки своєму впливу можуть наблизити припинення конфлікту на Донбасі.

Збройний конфлікт в Україні триває вже 5,5 років – майже стільки, скільки Друга світова війна. Угруповання, які захопили великі промислові центри Донецьк і Луганськ, створили в цьому промисловому регіоні України самопроголошені республіки. Керівництво "ЛНР" і "ДНР" стверджує, що Донбас не згоден з результатами революції, що відбулася в Україні в лютому 2014 року, російськомовний регіон побоюється націоналістів, які прийшли до влади після Євромайдану, та утисків російської мови. На підтримку цих вимог Донецька і Луганська виступила Росія, яка називає події 2014 року в Києві державним переворотом.

Захід не бачить у подіях 2014 року ознак держперевороту і виступає з підтримкою реформ в Україні, покликаних зрештою привести цю країну Східної Європи до Євросоюзу. Однак конфлікт на Донбасі гальмує розвиток України: Київ змушений витрачати величезні кошти на армію, практично щодня на сході країни гинуть люди, Київ та Москва перебувають у глибокій конфронтації, що б'є по економічних інтересах України. Європа, вставши на бік України в цьому конфлікті, наклала на Росію санкції. Вони завдають шкоди не тільки економіці Росії, але й Євросоюзу. Тому лідери Франції і Німеччини всі ці роки намагаються примирити Київ, Москву, Донецьк і Луганськ, щоб зупинити кровопролитний конфлікт. Було створено "нормандський формат" лідерів чотирьох країн. Однак поки всі ці спроби не дають відчутного результату.

2019 рік, можливо, став переломним з погляду перспектив розв`язання конфлікту на Донбасі. В Україні після двох виборів повністю змінилася влада – країна вибрала президентом молодого Володимира Зеленського, який позначив досягнення миру в країні як головне завдання своєї каденції. Наприкінці 2018 року в Донецьку та Луганську також змінилося керівництво: замість радикально налаштованих лідерів невизнаних утворень до влади прийшли більш помірні Леонід Пасічник та Денис Пушилін. Канцлер Німеччини Ангела Меркель, яка тривалий час була головним миротворцем, заявила, що незабаром піде з поста. Президент Франції Емманюель Макрон змінив риторику стосовно Росії на більш примирливу й готовий піти на поступки заради миру в Україні. Крім того, в Євросоюзі змінився глава зовнішньої дипломатії, а ОБСЄ призначила нового спецпредставника в Україні.

Ми поговорили з багатьма міжнародними оглядачами і політичними експертами про долю України і Донбасу. Більшість наших співрозмовників вірить у те, що на сьогодні значно більше шансів на припинення війни в Україні. Почасти це пов'язано з новими політичними реаліями, частково – з новими людьми, які опікуватимуться цією проблемою. Тому ми вирішили позначити тих, хто має вплив для того, щоб сприяти припиненню конфлікту в Україні.

1. Президент Росії Володимир Путін

Президент Росії Володимир Путін з Ангелою Меркель, Володимиром Зеленським та Еммануелем Макроном на прес-конференції після "нормандського саміту" у Парижі 9 грудня 2019 року

Фото з відкритих джерел

Володимир Путін твердою рукою керує своєю країною і відстоює інтереси Росії за кордоном. Москва спочатку втрутилася в конфлікт на Донбасі, надавши дипломатичну і матеріальну підтримку rebels. Фактично Росія стала представником невизнаних республік на світовій арені. Саме фактор Росії не дає Києву шансу розв`язати конфлікт силовим шляхом. Путін нарівні з лідерами Німеччини та Франції скріпив своїм підписом мінські угоди, які мали покласти край війні. Попередній президент України Петро Порошенко наприкінці своєї каденції визнав: ключі до миру на Донбасі лежать не в Києві, а в Москві. Мабуть, це правда.

Нині Володимир Путін у виграшній позиції, оскільки на будь-яких переговорах йому нічого не потрібно винаходити, а тільки нагадувати Києву про мінські угоди і черговість кроків, які там прописано. Зараз м'яч на боці України, оскільки для подальшого просування мирного процесу влада в Києві має змінити законодавство, в якому треба прописати для бунтівного регіону гарантії безпеки та особливий статус самоврядування. А оскільки Київ поки не готовий цього зробити, процес загальмувався, про що Путін прямо заявив за підсумками зустрічі в Парижі 9 грудня.

Путін останнім часом зайняв жорстку позицію щодо захисту російськомовного населення України. Складається враження, що Путін готовий втручатися у внутрішні справи України у найрадикальніший спосіб, якщо триватимуть утиски з боку влади і націонал-радикальних сил щодо російської мови і російськомовного населення, зокрема закриття російськомовних шкіл, дискримінація російськомовних ЗМІ та Української православної церкви, яка традиційно виступає за тісніші зв'язки з РПЦ.

Очевидно, що Путін не піде на зміну мінських угод, тому Зеленському доведеться виконувати те, що було підписано Петром Порошенком у 2015 році. Розуміючи це, Франк-Вальтер Штайнмаєр запропонував свою формулу черговості кроків, які приведуть до миру на Донбасі. І нині, здається, в Москві, Парижі та Берліні не бачать альтернативи "формулі Штайнмаєра".

За словами Путіна, невизнані республіки підписали мінські угоди виключно після переконання з боку РФ. Їх було узгоджено з Донбасом, і "ніякі інші закони, які не було погоджено з ЛНР і ДНР, не працюватимуть, вони заведуть ситуацію тільки в глухий кут". Путін не раз говорив, що якщо в зону розведення зайдуть українські Нацгвардія і Нацполіція, то "нічого доброго не вийде, тому що одразу буде дзеркальна відповідь з боку ополчення". Здається, вже всі розуміють, що мир є можливим тільки на умовах мінських угод.

Саме тому Володимир Путін є головною людиною, від якої залежить мир на Донбасі.

2. Президент України Володимир Зеленський

Президент України Володимир Зеленський

Фото з відкритих джерел

Якщо ключ від миру на Донбасі лежить у Москві, то саме від українського лідера насамперед залежить те, чи зможе Україна взяти цей ключ і скористатися ним заради досягнення миру. Володимир Зеленський – найвідоміша особа в Україні. Телеведучий і актор, який висміював політиків, у 41 рік несподівано для всіх став президентом, отримавши рекордну підтримку на виборах – понад 73% голосів виборців.

Під час президентської кампанії Зеленський ставив головним завданням закінчити конфлікт на Донбасі. Втім, поки що його досягнення на цьому терені доволі скромні. З одного боку, Зеленський домовився з Москвою про обмін утримуваними особами, що дозволило таким людям, як Олег Сенцов, вийти з російської в'язниці. Крім того, Росія повернула Україні кораблі, затримані під час інциденту поблизу Керченської протоки наприкінці 2018 року.

Також Київ, Донецьк і Луганськ провели великий обмін утримуваними особами наприкінці грудня. З обох сторін було звільнено понад 200 осіб. Здавалося б, двері до примирення відкрилися, проте в політичній площині ніяких серйозних зрушень не спостерігається.

Справа в тому, що Зеленський не згоден з текстом мінських угод. "Я говорю їм чесно: я не згоден з тим, як це питання було вирішено в Мінську. Згідно з мінською угодою, спочатку відбудуться вибори, потім – контроль над кордоном", - говорить український лідер. Київ наполягає, що місцеві вибори в окупованих районах можна проводити тільки за українським законодавством після деокупації. Але це вже перегляд угод. А як було сказано вище, ані Росія, ані Донецьк з Луганськом на це не підуть. У такому форматі це глухий кут.

В Україні кажуть, що Зеленський був змушений брати до уваги націоналістів, які масово вийшли на вулиці з вимогами не йти на поступки Росії. Крім того, вуличні протести підтримали попередній президент та його політична партія. На зустрічі "нормандської четвірки" в Парижі Зеленський нагадував у своїй риториці свого попередника – Петра Порошенка, а протиріччя Києва і Москви так і залишилися нерозв`язаними. Однак у Парижі та Берліні сподіваються, що Київ за нової влади стане більш поступливим, що змусить і господаря Кремля йти на поступки.

Не на руку Зеленському грає й час. Щодня його рейтинг падає на тлі важкого економічного становища в країні та явних промахів нової влади у фінансовій і соціальній галузях. Новий президент не зміг виконати своїх обіцянок щодо комунальних тарифів, мовного питання, корупції. Нині його рейтинг із 73% скотився до менш ніж 50%. Якщо з високим рівнем підтримки Зеленський міг йти на будь-які кроки щодо Донбасу, то нині опір його політиці лише зростатиме, що зменшує шанси на примирення Києва та "ЛДНР".

3. Президент Франції Емманюель Макрон

Емманюель Макрон з Ангелою Меркель, Володимиром Зеленським та Володимиром Путіним на "нормандському самміті" у Парижі 9 грудня, 2019

Фото з відкритих джерел

Емманюель Макрон до всіх внутрішніх проблем отримав роль миротворця щодо Донбасу. Втім, від розв`язання конфлікту в далекій Україні залежить і благополуччя Франції, оскільки санкції проти Росії шкодять економіці Євросоюзу. На тлі швидкого відходу Ангели Меркель зі свого поста Макрон залишився головним європейським переговірником у конфлікті Києва і Москви. І французький президент взяв ініціативу у свої руки, змінивши політику стосовно Росії.

Україна – не головна проблема Європи на сьогодні. Саме такий посил випливає з риторики Макрона. Ядерні амбіції Ірану, Близького Сходу, чвари між Брюсселем і Вашингтоном – в об'єднаній Європі нині непрості часи. Брюссель втрачає вплив. Тому глава Єлисейського палацу зацікавлений у побудові для Європи "нової архітектури довіри" з РФ, проте для початку йому потрібно переконати в цьому своїх європейських партнерів, зокрема румунів, поляків та прибалтів, які відмовляються вірити в будь-які перспективи, але водночас зацікавлені в них.

"Віддалення Росії від Європи є глибокою стратегічною помилкою, тому що ми або підштовхнемо Росію до ізоляції, яка посилює напругу, або до альянсів з іншими великими державами, такими як Китай, - сказав президент Франції на зустрічі з послами своєї країни в серпні. - Європейський континент ніколи не буде стабільним і безпечним, якщо ми не врегулюємо і не з'ясуємо наші відносини з Росією".

Але чому Макрон робить такий розворот? Він сам й дав відповідь, заявивши, що епоха гегемонії Заходу добігає кінця. "Обставини змінюються. Китай висунувся в перший ряд, а Росія прагне більшого успіху у своїй стратегії... Ми знаємо, що цивілізації зникали. Європа зникне. А світ буде організовано навколо двох великих полюсів – США і Китаю, і у нас буде вибір між двома пануючими силами", - каже французький лідер, підштовхуючи Європу до осмислення такого сценарію як фатального.

Правду кажучи, нині Москва і Брюссель мають одну серйозну проблему, яка заважає зближенню, - Україна. Питання Криму і Донбасу, санкції – від цього всього відмовитися в одну хвилину Макрон не зможе. Світ не зрозуміє. Але якщо Київ і Москва підуть на примирення і владнають суперечки, Європа з полегшенням зможе вмити руки і, "перетасувавши карти", "встановити щирий і вимогливий діалог з Росією".

Саме тому Емманюель Макрон активніше підштовхуватиме президента України на виконання мінських угод. Європа втомилася від конфлікту на Донбасі, і Макрон хоче якомога швидше покласти цьому край, ставши президентом-миротворцем.

4. Канцлерка Німеччини Ангела Меркель

Канцлерка Німеччини Ангела Меркель з президентом Росії Володимиром Путіним

Фото з відкритих джерел

Ангела Меркель теж хотіла бути лідером-миротворцем, але її час минає, а результату немає. Всі ці роки канцлерка була активним прихильником санкцій проти Росії, апелюючи до міжнародного права і вимагаючи від Володимира Путіна припинити тиск на Україну. У Меркель склалися непогані відносини з попереднім президентом України Петром Порошенком. Однак внутрішній тиск, який чинять на канцлерку через санкції, проблеми зі здоров'ям та економічні проблеми в Європі змушують німецького лідера залишити пост. Та й під кінець своєї каденції Ангела Меркель здала позиції, пішовши на поступки великому бізнесу та опозиції. Критика з боку канцлера на адресу Володимира Путіна стає дедалі менш явною, країни домовилися про завершення проєкту "Північний потік – 2", а першість в європейській дипломатії відійшла до Емманюеля Макрона.

З іншого боку, Меркель сама стала заручником своєї двоїстої політики. Євросоюз наклав санкції на Росію, але при цьому Німеччина підтримала будівництво геополітичного проєкту Кремля – ​​газопроводу "Північний потік – 2". Сьогодні в Берліні можуть здивовано дивитися на Макрона, який пропонує піти назустріч Москві, але ж сама Німеччина на чолі з Меркель завжди діяла м'яко, обережно – з тим, що рано чи пізно з Росією доведеться миритися. Саме Захід радив Києву не чинити збройного опору військам РФ, які захоплювали Крим. Така політика призвела до нинішнього стану справ.

Хоча, звісно, глава німецького уряду ніяких ілюзій не має – Меркель бачить, що Східна Україна йде шляхом відокремлення від України. Однак нині вже руки канцлера зв'язані: Путін ні на йоту не має наміру відступати від своєї позиції, Макрон готовий закрити на це очі, а внутрішня фронда вимагає від Меркель примирення з Росією. Щоб піти красиво, Меркель потрібен результат щодо України. Але щоб досягнути справжнього прогресу в нинішніх умовах, потрібен компроміс. І мінські угоди для неї – не найгірший варіант. Меркель змушена пообіцяти Путіну натиснути на Київ з тим, щоб Україна виконала обіцянки, дані в межах мінських угод. Як своєрідну компенсацію за це Києву дають гарантії, що транзит газу через Україну збережеться.

Так, Європа зараз готова вимагати від Зеленського виконання мінських угод так, як на цьому наполягає Путін. До чого це призведе, ніхто в Європі сказати не може, але іншого шляху, схоже, немає. Ангела Меркель не змогла примирити країни, що конфліктують, згідно з міжнародним правом, але наостанок вона намагається це зробити відповідно до логіки моменту.

5. Президент США Дональд Трамп

Президент США Дональд Трамп із президентом РФ Володимиром Путіним

Фото з відкритих джерел

Американський лідер самоусунувся від європейських проблем, займаючись економікою США і передвиборчими проблемами. Зрідка з Вашингтона лунають запевнення про підтримку України і необхідність завершити конфлікт, але абсолютно очевидно, що Білий дім не дуже цікавиться війною на Донбасі. Щоб бодай якось демонструвати свою залученість до українських подій та відстоювати свої геополітичні інтереси в цій країні, Трамп передав справи Держдепу. При цьому ставленик Вашингтона в Україні Курт Волкер здобув популярність завдяки пікіровкам з Росією, а не спробам залагодити конфлікт, за що, втім, і поплатився посадою.

Щодо Трампа, то він не хоче конфліктувати з Росією, адже головні інтереси президента США – це Китай, КНДР, Іран та Євросоюз. Звучали пропозиції залучити Вашингтон до "нормандського формату", але Трампа вони не зацікавили. Американський лідер шукає грошовий інтерес для своєї країни в геополітиці, а Україна тут нічого не може дати Вашингтону. Натомість Київ став можливим ключем до перемоги Трампа на виборах 2020 року. Якщо президент уникне імпічменту і доведе до кінця розслідування про можливу корупцію сім'ї Байденів в Україні, це може зробити його президентом ще на один термін. Ось реальний інтерес Трампа в Україні.

Але Київ має ще один козир у рукаві. Жага Трампа до грошей привела Вашингтон і Москву до газового конфлікту в Європі. США наклали санкції на "Північний потік – 2" і заблокували його будівництво. Київ використовував цей крок Вашингтона у своїх переговорах з Росією щодо газу. На жаль для України, в політичній площині у Трампа і Путіна таких розбіжностей немає, а тому питання територій залишається на другому плані американської політики.

Хоча теоретично Україна могла би стати розмінною монетою в переговорах Трампа і Путіна в інших геополітичних питаннях. Таких багато: Сирія, Іран, КНДР. Якби президент США мав бажання, він міг би вклинитися в мирний процес щодо Донбасу. Щонайменше, вплив на Київ Вашингтон має величезний. Але такого бажання Трамп поки не має. Та й конфлікт між Вашингтоном і Брюсселем не сприяє тому, щоб США опікувалися європейськими проблемами.

Але нині політика США багато в чому залежить від майбутніх виборів. Звідки знати, що буде, якщо Трампа переоберуть на другий термін. Республіканці традиційно були набагато більш скептично налаштовані щодо Росіїтаі її амбіцій в Європі. Можливо, після виборів у США змінять своє ставлення до європейських проблем. Принаймні військову допомогу Україні Трамп не заморозив. Навпаки, Київ і Вашингтон підписали новий контракт на закупівлю комплексів Javelin.

6. Лідер найбільшої опозиційної партії України Віктор Медведчук

Голова політради партії "Опозиційна платформа - За життя" України Віктор Медведчук та президент Росії Володимир Путін

Фото з відкритих джерел

Віктор Медведчук шість останніх років присвятив примиренню Києва і Москви. Його вплив дозволяв йому говорити безпосередньо з лідерами обох країн. Медведчук добре знайомий з Путіним, а тому, як він сам каже, використовує ці зв'язки для допомоги своїй країні. Під час президентства Петра Порошенка Віктор Медведчук успішно займався обміном полонених: за його посередництва було звільнено майже 500 осіб. Політик налагодив відносини з лідерами невизнаних республік, ставши людиною, яку слухали не тільки в Києві та Москві, але й у Донецьку і Луганську.

Однак після того як Порошенко відмовився довести питання обміну "всіх на всіх" до кінця, Медведчук залишив переговорну групу, пішовши в політику. При цьому він продовжив займатися звільненням полонених за приватної ініціативи. За допомогою зв'язків і впливу йому вдалося звільнити чотирьох військовослужбовців у 2019 році. Втім, президент Володимир Зеленський відмовився від послуг Медведчука, і це можна назвати ревнощами новообраного президента до Медведчука в питанні мирного врегулювання. Ці ревнощі набули радикальних форм, після того як Зеленський публічно погрожував Медведчуку та каналам, які підтримують мирне врегулювання. Влада порушила ряд кримінальних справ за зустрічі з керівництвом Російської Федерації, а підконтрольні Зеленському силовики навіть провели обшуки в офісах Медведчука, що викликало однозначно негативну реакцію в міжнародному середовищі.

Партія "Опозиційна платформа – За життя", в якій політик займає один із керівних постів, пішла в опозицію до нової влади, критикуючи Зеленського за зраду виборців у питанні миру на Донбасі.

Медведчук створив заснований на мінських угодах мирний план, який знайшов відгук навіть в Європарламенті та сенаті Франції. Що важливіше, його схвалили в Москві, Донецьку і Луганську, адже згідно із запропонованим мирним планом Медведчука, невизнані республіки можуть повернутися до складу України, якщо їм буде надано автономію.

Проте офіційний Київ показово ігнорує цю ініціативу Медведчука, як і багато інших. А опозиціонер упевнений, що нова київська влада перебуває під впливом націоналістів і просто не має політичної волі домовлятися з Росією і невизнаними республіками, а тому будь-який план їх не влаштує.

Крім того, Медведчук ініціював новий формат мирного врегулювання і створив Міжфракційне об'єднання щодо діалогу з метою миру з парламентаріями Росії, Франції та Німеччини, що вивело на новий рівень питання досягнення миру, підключивши туди депутатів чотирьох країн.

7. Лідери "ДНР" і "ЛНР" Денис Пушилін і Леонід Пасічник

Ватажок "ДНР" Денис Пушилін та ватажок "ЛНР" Леонід Пасічник

Фото з відкритих джерел

Нові лідери невизнаних республік перебувають біля керма цих утворень всього рік. На відміну від своїх попередників, Пушилін та Пасічник більш схильні до переговорів і політичних компромісів. По-перше, вони декларують готовність до прямих переговорів про мир з владою України, аж до повної реалізації мінських угод (а це означає повернення окупованих територій до складу України). По-друге, войовнича риторика в "ДНР" і "ЛНР" поступово сходить нанівець. Якщо не вийде домовитися з Україною, керівництво невизнаних утворень готово дрейфувати в бік Росії, але великого бажання воювати rebels не мають. Плюс до всього Росія не готова приймати "ДНР" і "ЛНР" до свого складу, а тому іншого виходу, крім як домовлятися, невизнані утворення не мають.

Пушилін і Пасічник залежать від Росії. Це факт. Однак не слід їх сприймати як сліпих маріонеток Кремля. Майже 6 років "незалежності" - це фактор, який щодалі все більше віддаляє Донецьк і Луганськ від Києва. Тут керівники республік мають свої амбіції, свої вимоги, які теж треба враховувати. Поки Київ не готовий відкрито піти на поступки, і це зрозуміло. Але робити кроки назустріч доведеться, якщо сторони дійсно хочуть миру.

Нині в Києві не вважають "ДНР" і "ЛНР" суб'єктом переговорів і намагаються домовитися спочатку з Росією. На нинішньому етапі ця стратегія має право на життя, але як повернеться справа, коли Київ і Москва домовляться?

У будь-якому випадку небажання лідерів невизнаних республік повертатися під контроль Києва стає очевидним. Вони роблять все, щоб отримати визнання незалежності від Росії або ж увійти до складу сусідньої держави, але ніяк не повертатися в "обійми" України.

8. Президент Білорусі Олександр Лукашенко

Олександ Лукашенко (посередині) з президентом РФ Володимиром Путіним (ліворуч) та п'ятим президентом Петром Порошенком (праворуч)

 
Фото з відкритих джерел

Білоруський лідер намагається грати на протистоянні Заходу, Росії та України. Якщо до 2014 року Мінськ перебував у міжнародній ізоляції, то нині Білорусь встановила діалог з Європою, грає роль посередника між Україною і Росією, а головне – отримує від цього не тільки політичні, але й економічні дивіденди. Лукашенко надав мінський майданчик для переговорів Києва, Москви, Донецька і Луганська. А на тлі згасання економічної активності між Україною та Росією отримав переспрямування логістичних та економічних потоків між цими країнами через Білорусь. Європейські санкції дозволили Мінську стати постачальником європейських товарів до Росії.

Попри всі вигоди, положення Лукашенка є хитким. Йому доводиться лавірувати між Києвом і Москвою, і час від часу президент Білорусі дратує своїми заявами то одну, то іншу сторону. Оскільки Білорусь знайшла своє місце в такому політичному розкладі, не виключено, що Лукашенко зацікавлений у збереженні нинішнього стану справ. Адже не покидає відчуття, що він міг би зробити більше з огляду на свої відносини з Путіним і Зеленським, який у своїй політиці найбільше намагається наслідувати саме білоруського лідера.

Можливо, Європі слід було би більше враховувати фактор Лукашенка. Президент Білорусі – та людина, яку чують як у Києві, так і в Москві.

9. Глава європейської дипломатії Жозеп Боррель

Глава європейської дипломатії Жозеп Боррель з главою МЗС РФ Сергієм Лавровим

Фото з відкритих джерел

Дивно, що такий дипломат, як Жозеп Боррель, став верховним представником ЄС. Адже Європа, яка нібито взяла курс на поступове примирення з Росією, отримала у вигляді Борреля ярого критика Москви. Будучи главою МЗС Іспанії, Боррель назвав Росію "старим ворогом" Євросоюзу. На слуханнях у комітеті Європарламенту із закордонних справ восени він повторив це. А зараз йому доведеться домовлятися зі "старим ворогом".

На тлі великого запиту в Європі на зняття санкцій з Росії Боррель вимагає їх зберегти. "Санкції слід зберегти, поки поведінка Росії не зміниться", - вважає Боррель і хоче змінити принцип запровадження санкцій: не одностайно, а більшістю країн. Іспанський дипломат восени наговорив багато чого про російську загрозу, необхідність протистояти російському експансіонізму і підтримку України. Чимало нинішніх і майбутніх єврокомісарів намагаються взайве не згадувати Росію. Цим часто докоряють колишній главі дипломатії ЄС Федеріці Могеріні.

Буде цікаво спостерігати, як Боррель вписуватиметься в європейську політику щодо Росії. Наскільки його різка риторика сприятиме закінченню конфлікту в Україні. Поки що "яструби" не змогли переконати Путіна змінити свою політику, і зовсім незрозуміло, який із Борреля міг би вийти голуб миру.

10. Спецпредставниця ОБСЄ по Україні Хайді Грау

Спецпредставниця ОБСЄ по Україні Гайді Грау

Фото з відкритих джерел

Швейцарську дипломатку Гайді Грау в грудні призначено новою спецпредставницею чинного голови ОБСЄ в Україні та в Тристоронній контактній групі з врегулювання ситуації на Донбасі. Вона змінила на цій посаді австрійського дипломата Мартіна Сайдіка, який нічим конструктивним не запам'ятався. ОБСЄ була абсолютно безпорадною на Донбасі всі ці роки, і ті похвали, які лунали на адресу Сайдіка після завершення його каденції, - це перебільшення його заслуг.

На місію ОБСЄ покладено функції сприяння примиренню сторін, однак в нинішньому форматі це навряд чи можливо. Тому на паризькій зустрічі лідери країн "нормандської четвірки" домовилися, щоб місія розширила свій мандат і була здатна цілодобово верифікувати і відстежувати, як відбувається припинення вогню на Донбасі. Також Україна хоче, щоб було дано відповідь, в який спосіб спостерігачі СММ виходять на україно-російський кордон і чи зможуть вони там залишатися.

Гайді Грау в новій ролі – звичайний дипломат, руки якого пов'язані протоколами ОБСЄ. Однак у разі зрушень у мирному процесі роль місії на Донбасі зросте. Зокрема, від ОБСЄ багато в чому залежить, чи порушуватимуть сторони режим припинення вогню. За словами голови ОБСЄ Мирослава Лайчака, одним із пріоритетів у його роботі є підтримка політичного врегулювання ситуації на Донбасі та гуманітарна допомога, тому він ставитиме ці завдання для нового спецпредставника ОБСЄ на переговорах у Мінську.

Оригінал на сайті Facta.Media

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.



Loading...