Новини » Суспільство 8 червня, 2019, 9:12
Наші за кордоном: на блакитні екрани Чехії через склади та прибирання
У Чехії я часто чула: «Лишися цих дурних мрій і піди поприбирай, як порядна українська дівчина!». Фото з архіву Оксани Мойсенюк
У Чехії я часто чула: «Лишися цих дурних мрій і піди поприбирай, як порядна українська дівчина!». Фото з архіву Оксани Мойсенюк

У Празі Оксану Мойсенюк знають в обличчя не тільки українці, але й чехи, які дивляться популярний канал TV Sport 5. Адже вона довгий час була ведучою його програм. Зараз ця молода українка є власницею та керівником OM MediaProduction, з яким як продюсер, режисер та сценарист виготовляє передачі для першого музичного каналу Чехії Óčko TV, а також Óčko GOLG, запрошуючи до своїх програм в якості гостей відомих чеських зірок. А роль ведучих у своїх проектах продюсерка довіряла, зокрема, Патріції Соларжіковій – відомій чеській акторці, обличчю популярного серіалу «ULICE» чи Міс Чехії Ніколь Швантнеровій. В основному, телевізійна продукція OM MediaProduction – це програми для жінок на теми психології, моди, краси, кулінарії, спорту, а також комерційні рекламні відео.

Нещодавно Оксана Мойсенюк стала одним з 30 героїв проекту про успішних українців Чеської Республіки під промовистою назвою «Між вами. Українці, якими ви їх не знаєте».

Ця цілеспрямована витончена жінка народилася у селищі міського типу Кобилецька Поляна на Закарпатті, закінчила факультет журналістики Львівського національного університету ім. І.Франка та переїхала до Чехії у 2009 році. Вже вдруге. Бо вперше опинилася в цій країні у 12 років і… не витримала життя на чужині, буквально виплакавши в родини повернення до рідних Карпат.

На зйомках спортивної програми TV Sport 5. Фото з архіву Оксани Мойсенюк
На зйомках спортивної програми TV Sport 5. Фото з архіву Оксани Мойсенюк

«Я прочитала «Отче наш», а чеські діти… почали голосно сміятися та кликати інших, щоб і вони подивилися на цю «виставу».

– Це був підлітковий вік, який сам по собі є доволі тяжким в житті кожної дитини, а тут – така зміна. До Чехії мене привезла старша сестра, яка стала моїм опікуном, бо наша мама померла, коли мені було дев’ять років, а батько на той період часу вже став інвалідом. Мама померла в день мого народження, з 23 на 24 лютого. От чому я завжди кажу, що Бог має дуже специфічне почуття гумору. Він знає, як поскладати події так, щоб жодна з них не була однозначною.

На Закарпатті у 1998 році трапився паводок, позривало мости, потопило будинки, що ще більше поглибило економічну кризу. Люди ще активніше потягнулися на заробітки до Чехії. Чоловік сестри вже встиг встати там на ноги, отже нас з їхнім сином в листопаді відправили до чеської школи. Михайла – до першого класу, а мене – до шостого. Уявіть: фізика, біологія, алгебра, геометрія – все чеською мовою, якою я знаю тільки «Агой!» («Привіт!»-авт.). Це було нелегко. Приходила до школи на шосту ранку, за дві години до всіх, щоб додатково позайматися чеською зі шкільним вчителем, який погодився робити це безкоштовно, перейнявшись моїм бажанням вчитися. Крім того, я читала чеською по книжці в день, і за рік… вже взяла участь у міжшкільній олімпіаді з цієї мови. З іншими предметами також собі раду дала та попри підтримку вчителів і появу нових подруг не могла зжитися з чеською ментальністю.

Мені здавалося, що місцеві діти дуже злі, хоча тепер розумію, що такими, напевно, є всі діти. Якось ми поїхали до літнього табору. Ясна річ, спали групами. Мене виховували в релігійних традиціях і молитися зранку та ввечері для мене було нормою. Однокласників це неабияк заскочило, і мене гречно попросили зробити це вголос. Я прочитала «Отче наш», «Богородицю Діву» та «Вірую», а діти… почали голосно сміятися та кликати інших, щоб і вони подивилися на цю «виставу». Пізніше, коли я пояснювала, що духовний зміст Різдва немає нічого спільного з подарунками під ялинкою, вони також ніяково знизували плечима. Що тут скажеш? Розрив шаблону. Додайте до цього свіжу рану від смерті матері та хвороби батька, і вповні зрозумієте, чому я щодня закреслювала у календарі чергове віконечко червоним хрестиком, вираховуючи, скільки днів залишилося до поїздки в Україну.

– Чи Вас цькували у школі?

– Про це, на щастя, не йшлося. Просто все було чужим та іншим. Хоча й дуже комфортним у порівнянні з тим, що я лишила у Кобилецькій Поляні. В Чехії я потрапила до нової спортивної школи, яка спеціалізувалася на баскетболі. Там було тепло, чисто, учнів щодня годували теплими обідами. А в моїй українській школі не було навіть опалення. Взимку батьки скинулися грошима та купили до класу один вентиляторний обігрівач, який стояв у вчительки на столі, і ми ходили до нього гріти пальці, щоб могти писати. Спортзал був у аварійному стані, отже замість спорту на уроках фізкультури ми сиділи у маленький кімнатці зі своїм обігрівачем та займалися своїми справами: хтось в’язав, хтось вишивав, хлопці слухали музику, а я могла писати сценарії для вечорниць. Побігати на стадіоні вдавалося тільки, коли на вулиці ставало тепло. І раптом я потрапляю до баскетбольної спецшколи! Двічі на тиждень вчитель розділяв клас на дві групи, призначав капітанів, і вони по черзі набирали собі з нас команди. Я завжди залишалася останньою. Ні, цього разу ніхто не сміявся, однокласники були просто розчаровані, що я їх підводжу у змаганнях. Для мене це було ще гірше. Вдома я була в усьому першою: староста класу, організаторка вечорів... Танцювала, читала вірші, співала в хорі… У четвертому класі в закарпатській районній газеті опублікували мою віршовану казку, яка займала у зошиті 18 сторінок… І раптом саме я всіх підводжу!

Під час зйомок на Шумаві в ЧР. Фото з архіву Оксани Мойсенюк
Під час зйомок на Шумаві в ЧР. Фото з архіву Оксани Мойсенюк

«Ввечері Прага освітлена, мов вдень, а на Закарпатті доводилося вишивати при свічках»

– Чи пам’ятаю я, що насамперед вразило мене у Празі? Те, що ввечері вона була освітленою, як вдень. На Закарпатті тоді економили електроенергію, і нам щодня вимикали світло на дві-три години. Тож якщо після уроків я хотіла почитати книжку, пов’язати чи повишивати, доводилося робити це при свічках.

І все ж я марила поверненням і за 3,5 роки вблагала сестру, що допікало її з чоловіком до білого жару, відправити мене в Україну. У них не лишалося вибору, – я почала забувати українську, що закривало переді мною двері до українського університету, куди я рвалася всією душею. Яке це було полегшення – ПОВЕРНУТИСЯ! Мені все було в радість: багно на вулиці в Кобилецькій Поляні після дощу, вечори при свічках... Догляд за хворим батьком також не лякав, адже я вміла прибирати та готувати їсти від 10 років. Та й тата, який за станом здоров’я був як дитина, вміла обійти. Поставила собі за мету з усім справлятися сама і рушила. Зокрема, засадила город… Це ввечері я буду «перша дівка на селі», а вдень мене чекало навчання та господарка.

Зрештою, я і в Чехії намагалася підробляти, щоб повністю не сидіти на шиї в сестри. По вихідних ходила на «фушки» – прибирала квартиру в багатих чехів. Ну, а заодно паслася у їхній бібліотеці та вчилася англійської з якісних телеканалів, поки прасувала гори білизни.

Чи швидко вдалося згадати українську?

Львів, вітер часу… Фото з архіву Оксани Мойсенюк
Львів, вітер часу… Фото з архіву Оксани Мойсенюк

– Так, але у Львові довелося брати репетитора. Саме Львів доформував мене як особистість. Його патріотичне та інтелектуальне середовище. Я дуже швидко забула чеську і тішилася, що вона мені ніколи не знадобиться. Сирітської пенсії, стипендії та допомоги сестри вистачало на те, щоб знімати квартиру, куди я на 4 курсі забрала тата, оскільки бачила, що йому залишилося бути на цьому світі зовсім недовго. Пам’ятаю, що схудла тоді до 46 кг при рості 165 см, намагаючись все встигнути: добре скласти сесію, доглянути помираючого батька, ще й до конкурсу краси факультету журналістики примудрилася підготуватися. (Мене туди хлопці зі Студентської ради записали). Стала другою віцеміс.

Та після закінчення 5 курсу мене тримала у Львові тільки любов до України. Вся моя родина була в Чехії. Тоді і зіткнулася з суворою реальністю: на зарплату журналіста львівського ТБ, 90 доларів, можна було хіба знімати однокімнатну квартиру. Далі брати гроші в сестри для мене було неприпустимим. Тоді і вирішила дати Чехії ще один шанс.

– Я часто чула: Лишися цих дурних мрій і піди поприбирай, як порядна українська дівчина!»

– У Празі без проблем нострифікувала свій диплом і почала шукати роботу за фахом. Насамперед, в українських ЗМІ. І всюди мені відмовили. За шість років в Україні чеську забула повністю. Тож взялася читати вголос книжки, щоб говорити без акценту, та слухати якісне чеське телебачення. Саме тому мені тепер часто «дорікають», що я говорю ЗАНАДТО літературно. Врешті-решт знову довелося пройти і через прибирання квартир, і через миття вікон новобудов, де ти лезом зішкрябаєш рештки олійної фарби з віконного скла та ріжеш собі пальці. Я себе загнала. Мені б шукати іншої роботи, але проживання у європейської столиці недешеве задоволення, тож насамперед доводилося думати про речі першої необхідності. Українці тут не гребуть гроші лопатою на вулиці, як це думають в Україні.

Якось вдалося влаштуватися на склад – сортувати вночі газети та журнали. «Ну що? – кепкувала з себе я. – Хотіла працювати з чеськими ЗМІ? От і працюєш. Формулюй чіткіше свої бажання та завдання для Всесвіту».

Під час інтерв’ю з другою віце-міс Чехії 2016 року Крістіною Кубічковою. Фото з архіву Оксани Мойсенюк
Під час інтерв’ю з другою віце-міс Чехії 2016 року Крістіною Кубічковою. Фото з архіву Оксани Мойсенюк

– Після чого все змінилося?

– Після прослуховування на розважальному телеканалі TV Pětka, куди мене взяли менеджером до рекламного відділу. Після цього я йшла на підвищення щорік, змінюючи як телеканали, так і посади.

Паралельно на громадських засадах дописувала до «Української газети», розшуковувала успішних українців та робила з ними інтерв’ю. Ці люди мене надихали. Я хотіла показати нашим заробітчанам, що в Чехії можна зробити повноцінну кар’єру.
 

«У своїй підсвідомості українці – кастове суспільство»

– На жаль, коли почала тісніше спілкуватися з українською громадою, побачила, яку низьку самооцінку мають наші люди, їхню невіру в те, що вони варті чогось більшого. І саме тому ніхто нічого не пробує. Наші дівчата, які вже чудово розмовляють чеською, бояться навіть запитати про роботу адміністраторкою, яка полягає в тому, щоб варити каву та піднімати телефонну слухавку. Вони автоматично шукають себе у прибиранні чи на кухні. Те саме стосується і чоловіків – тільки будова, незалежно від освіти. Зрештою, у моїх прагненнях до чеської журналістики мене також ніхто не підтримував: «Лишися цих дурних мрій і піди поприбирай, як порядна українська дівчина!».

– Чому так?

Оксана Мойсенюк у проекті «Між вами. Українці, якими ви їх не знаєте». Фото з архіву Оксани Мойсенюк
Оксана Мойсенюк у проекті «Між вами. Українці, якими ви їх не знаєте». Фото з архіву Оксани Мойсенюк

– Комплекс меншовартості нам прищеплюють і в родині, і на державному рівні. У своїй підсвідомості українці, по суті, кастове суспільство, якому чомусь найбільше до вподоби виступати в ролі жертви і постійно знаходити зовнішнього «тирана», який пригноблює тебе, та, начебто, не дозволяє вийти на новий рівень. Навіщо мені зазіхати на більше, якщо це неможливо? І це кастове сприйняття світу дуже посилюється в умовах незнайомого середовища.

До того ж, ми не віримо у ЧЕСНИЙ успіх. Навіть вдома. Ну, ясно! Якщо він (вона) чого досягнули, то обов’язково через ліжко, хабар чи панібрата…. І власна держава завжди нам щось винна. Не ми їй – мінімально чесну сплату податків та внесок у її розбудову, а вона нам. Ідеальна ситуація для українця – це купити за кордоном машину, не розмитнити її, безкоштовно їздити на чужих номерах по громадських дорогах та критикувати державу за те, що вона неякісно поклала асфальт. Бо за кордоном… А що за кордоном? Наприклад, чехи вертають 44 відсотки зарплати з різноманітними податками до бюджету, легально зі всіма оподаткуваннями купують рухомість та нерухомість і платять за користування державними автобанами, купуючи спеціальні наклейки на лобове скло.

Так, бюджет України часто розчиняється у владних кишенях, але ж ми самі вибираємо парламент та президента, які створюють умови для «кишенькових» законів. Ми кричимо, що влада не бореться з корупцією, але самі настільки звикли вирішувати справи пляшками, шоколадками та конвертами, що навіть не пробуємо цього змінити. А власне чому? Українці зробили Революцію Гідності. І революційності у їхніх взаєминах з оновленою Україною справді додалося, а гідності?

– А чи, часом, Вас з комплексом меншовартості не виховували?

– Не думаю. Я така, як моя мати. Цілеспрямована перфекціоністка. Нас обох називають конфліктними, бо ми – люди чітких принципів, і ми їх відкрито декларуємо. Вона працювала на Закарпатському арматурному заводі механіком. На рівних з чоловіками. А у відпустку їхала на схід України збирати кавуни. Адже вдома було троє дітей, хворий чоловік та велика господарка… Мама намагалася дати нам, дітям, найкраще. Насамперед, освіту. У підсумку сестра – медик, брат – інженер. Дім був повною чашею. От тільки про себе вона піклувалася в останню чергу.

У команді такого вродливого режисера операторами можуть працювати тільки справжні богатирі. Фото з архіву Оксани Мойсенюк
У команді такого вродливого режисера операторами можуть працювати тільки справжні богатирі. Фото з архіву Оксани Мойсенюк

– Якою Ви її пам’ятаєте?

– Люблячою і відданою. Я була для неї подарунком, вишенькою на торті. В ті часи завагітніти на Закарпатті в 39-ть та ще й наважитися родити! Після смерті вона часто приходила до мене уві сні. Я дуже чітко пам’ятаю, як ми їдемо в потязі, вона сидить напроти і каже: «Щоби з тобою не відбувалося, я завжди буду поруч». Я розуміла, що сплю, і що це потойбіччя, але ці слова дотепер супроводжують мене по життю.

Зараз Оксана Мойсенюк працює над дебютним документальним фільмом про українських трудових мігрантів у Чехії. Для чехів наші заробітчани – сіра маса в брудних «монтерках», яка ввечері заповнює метро, – впевнена журналістка і прагне змінити це сприйняття. Задокументувати одну і ту ж людину по два боки кордону – «найманцем» на чужій землі і «господарем» на своїй. Режисерка хоче, щоб чехи усвідомили: за кожним заробітчанином стоїть глибока життєва історія, – він кардинально інший серед широчіні карпатських полонин, краси гір, затишку сіл… Хоче, щоб наших мігрантів перестали жаліти чи зневажати й почали поважати як воїнів, що б’ються на своїй маленькій війні.

Винос 1.

Програми, створені OM MediaProduction за сценаріями та під керівництвом Оксани Мойсенюк входять у п’ятірку найрейтинговіших програм музичного телеканалу Óčko. Їх дивиться 1,5 мільйона чеських глядачів.

Зйомки ток-шоу «Zona 5». Фото з архіву Оксани Мойсенюк
Зйомки ток-шоу «Zona 5». Фото з архіву Оксани Мойсенюк

Попри це режисерка публікується в українських виданнях ЧР та виступає в ролі ведучої, зокрема, на українсько-чеських рок-фестивалях.

Саме вона є автором сценарію до відеоролика, який мав познайомити чеське суспільство з найцікавішими фактами з історії, географії та культури України, а також з її визначними постатями і туристичними атракціями. На ютубі цей ролик вже має майже мільйон переглядів.
 

Довідка

Українці становлять найбільшу групу іммігрантів у Чеській Республіці, а саме: 22% всіх переселенців. З 1993 по 2017 рік громадянство ЧР отримали 11 204 українці. Наприкінці березня 2018 року кількість українців, що мешкали в Чехії, становила 120 431 особу. Більше половини офіційно зареєстрованих українців ЧР живуть у Празі (43%) та Центральній Богемії (15%). На українців припадає близько 7% всіх іноземних студентів
 

Розмовляла Олена Лань,
для IA ZIK

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-06-17 08:38 :15