Одеса і танці у 70 років
Зоя Казанжи
журналістка, письменниця, радник із комунікацій в агенції E'COMM

Одеса. Повертаюсь з моря. Позаду старший чоловік питає у мене: – А вы считали количество ступенек вот здесь, где мы идём?

– Ні, не рахувала, – відповідаю йому.

Він мене наздоганяє на тих східцях і каже: – О, то ви українською розмовляєте? Мабуть, не місцева?

– Місцева, – кажу йому.

– Це дуже дивно. Я от з Коломиї, в санаторії зараз. Так обслуговуючий персонал каже мені, що погано розуміють мою українську.

– Певне, не весь персонал. Молодь точно все добре розуміє, розмовляє без проблем. І українською, і англійською, як правило.

– Та звісно, не всі. Але є такі, кому мова, як ніж в серце.

– Не переймайтеся, просто говоріть українською. Ми тут, в Одесі, за кожне українське слово боремося, а ви приїхали і зразу здалися!

Погоджується. Йдемо далі, розмовляємо. Розказує, що донька, зять і онуки в Італії. Він приїхав до Одеси підлікуватися.

Коли наближаємось до санаторного корпусу, несміливо мені каже: – А приходьте до нас на танці, сьогодні, о 20.30 вечора. У нас буде і виступ художньої самодіяльності, я співатиму. Я гарно співаю, от побачите!

Я аж розгубилась! І раптом йому кажу: – Ой, у мене не вийде! Хіба що з мамою прийду.

З якою мамою? Які танці?!

Пішла далі, йду і сміюсь.

А ввечері цього ж дня повертаюсь пішки додому. Йду, гуляю собі. Аж назустріч кілька старших жінок шукають дорогу до цього санаторію, звідки мій візаві. Гарні такі жінки, з зачісками, в святковому одязі. Я прямо замилувалась. І язик аж ніяк не повернеться назвати їх бабусями. Питають і у мене дорогу. Розказую. І, в свою чергу, ставлю теж запитання:

– А ви на танці?

– На танцы! – радісно відповідають. І до мене: – А вы тоже?

– Ні, я ні. Але мене сьогодні один «жених» звідти запрошував.

– О, так надо идти! А молодой приглашал?

– Ну, такий собі, – дипломатично намагаюсь викрутитись, бо жінки десь віку того «жениха», – років з 70 йому.

– 70 – это даже нам не подходит, – рішуче каже одна з жінок. – В 70 у них уже одышка, простатит и прочие беды. Нам бы потанцевать с 60-летними…

– Там, певне, є такі, – сміюсь у відповідь.

Ми трохи потеревенили з жінками, вони мені прокричали вслід «дякуємо!» – я їм показала коротший шлях назад. Щоб після танців швидко дійшли до трамваю.

Трохи відійшла, а вони між собою голосно так розмовляють. І от одна каже подружкам: – Вот мой дед меня прибьёт, как узнает, что я с вами на танцы попёрлась! Он же думает, что мы у Нины сидим, чай пьём. Или там шампанское.

– Да мы ему не сообщим, – сміються подруги.

– Так вы первыми и скажете, знаю я вас, болтушек, – відповідає вона їм. – Но я так люблю танцевать, вы ж знаете, девочки, что даже мой дед мне не страшен. Пусть думает, что я чай пью.

І дівчата бадьоро пішли в санаторій. Танцювати. Я ще трохи чула веселий сміх.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-08-23 11:44 :15