Новини » Суспільство 27 травня, 2019, 10:21
«Я ніколи не був радянською людиною»: цитати Романа Іваничука у пам’ять про його 90-ліття
Роман Іваничук 
Фото: Олександр Хоменко / life.pravda.com.ua
Роман Іваничук Фото: Олександр Хоменко / life.pravda.com.ua

Сьогодні, 27 травня, народився патріарх української історичної романістики, поет, громадський діяч, один із засновників Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного Руху України, заслужений діяч культури України, член Спілки письменників України (з 1960 року), Герой України Роман Іваничук.

17 вересня 2016 року на 87-му році життя видатний письменник пішов у засвіти. Внесок Романа Іваничука в українську літературу важко переоцінити, бо він, безсумнівно, один із тих, кого варто читати і ким варто пишатися.

До 90-річчя від дня народження письменника, журналіст ІА ZIK підготував добірку цитат та висловлювань Романа Іваничука про його життя та творчість.
 

Про те, коли вирішив стати письменником:

Я почав писати, відколи навчився тримати в руках перо. Так інші хлопці малюють на стінах, а потім стають художниками. Я ж ще дитиною почав складати віршики. Мене ніхто у цьому не підтримував, але ніхто й не забороняв. Це була моя внутрішня потреба, і вже десь у старших класах я почав писати прозу…. За мене вирішив Бог. Письменником я уродився. Таким як є – невеличким і немаленьким. Змалку я знав, що ним стану. Коли навчився писати – писав твори, занотовував думки, робив книжечки. І під кожним зі своїх творів підписувався – Роман Іваничук. Мовляв, це не плагіат, не хтось написав, а я. Батько був розумним чоловіком і бачив, що у його дитини непоправне горе – син писатиме. Тому він спрямовував мене, щоб я ніколи не оступився, не заспівав оду тиранові, бо буду проклятим батьком і людьми. Моє захоплення літературою почалося з поезії. Вірші мені не вдавалися: постійно заважало шукання рими, і я через те сердився. Але я був начитаний у прозі – Стефаник, Черемшина, Франко, Керницький, якого я дуже любив і навіть видав посмертно його збірку. Я почав писати прозу, мабуть, найбільше під впливом Черемшини, бо він мене зачаровував такою кучерявою гуцульською мовою. В армії, де, як не дивно, була велика бібліотека, я захопився літературою Сходу: Нізамі, Мірза Ахундов, Шота Руставелі, персидські поети. Я тоді прочитав увесь Коран, але не зрозумів його. Хоча там є речі, які запам’ятовуються на все життя. Я їх використовував у «Мальвах». Коли написав роман «Мальви». Він побачив світ у 1968-му, коли мені виповнилося 39 років. Тоді я відчув себе рівним між сильними молодими письменниками, бо написав чесний твір.

Щоб зрозуміти мене як письменника, слід прочитати перш за все мої гуцульські новели. Там ніхто мене не перевершив і не перевершить, бо я наполовину гуцул, наполовину покутянин, а ще інтелігент і досить начитана людина. Все воно десь відклалося в мені.

У моїй домашній бібліотеці понад десять тисяч книг.

Про літературу та письменницьку майстерність:

Письменник, який шанує себе і хоче мати читача, мусить кожний роман писати інакше. Стиль залишається тим же, але композиція та інтрига повинні мінятися. Якщо письменник не працює над інтригою, щоб зацікавити читача, то хай краще відкладе перо, бо його твір не читатимуть. А романи починаються із задуму, збирання матеріалу і складання картотеки.

Для мене стиль значно важливіший за сюжет. Взагалі художня проза – це, передовсім, стиль. Коли немає стилю, в тексті може бути граматично досконала мова, але читачеві від неї захочеться завити, як вовкові на місяць, бо ж там не буде якихось шукань, свіжості, інакшості.

Свій стиль виробили Стефаник, Коцюбинський, Керницький, Вінграновський, Бічуя… Всі хвалять мою мову. Так, я нею добре володію. Але чи є в мене власний авторський стиль? Як є він, наприклад, у Галини Пагутяк: вона щось накрутить, накрутить, а звідти пробивається стиль неповторний, властивий тільки їй.

Письменницька робота така, що, якщо її робити лівою рукою або заради слави чи грошей, то ліпше відразу поламати перо.

Новела стала першим моїм прозовим жанром. Але вона, як і вірш, страшенно обмежує письменника: сказав, відбулося, вистрелило – все! А характер, психологію новеліст може і не встигнути зловити.

Справжнє натхнення, це коли ти відчуваєш наближення до Бога і розумієш, що ти можеш. Але воно довго не триває. Писати себе треба примушувати. Хоча коли бачиш, що коні не тягнуть – не треба їх поганяти. Слід відкласти твір, якщо втомлений, або не знаєш наступного ходу, бо тоді виходять погані сторінки. Але роман пишеться роками, і якби я чекав, поки прийде натхнення, то жодного б не написав.

Кожного разу прагну, щоб жінка, яку описую в творі, була найкращою. Вигадую її і закохуюсь, як Пігмаліон у Галатею.

Старші письменники – Василь Шкляр, Ліна Костенко, Іван Білик, Павло Загребельний за життя – не відрікалися від історичного роману. А молодь літературна є різна – спекулятивна і дуже здібна. Але вони бояться тої праці. Писати пригодницький, авантюрний, сексуальний роман – це набагато легше, бо кожна людина має знання, щоб написати такі твори. А от написання історичного роману – велика робота. Коли історичний романіст все вигадує, то він або фальшивий, або його просто не читають. Читач любить фактаж.

Не сприймаю того вигаданого стилю – постмодернізму, мовляв це щось нове, нове бароко і так далі. Це все вигадка. Постмодернізму не може бути, бо ми не мали модернізму, в нас він був розстріляний. Коли молодий автор підсилює зацікавлення читача ненормативною лексикою, то це є, перепрошую, свинство. Вони пишуть таке, про що соромно говорити. Є красива еротична література. От Людмила Таран, вона пише еротичні новели й повісті. Але робить це дуже делікатно, не збуджує ні похоті, ні огиди.

Коли розкриваєш якусь книжку, наприклад, Подерев’янського чи тієї досить талановитої Карпи, чи того Андруховича (здібний чоловік), коли на кожній сторінці по кілька разів я зустрічаю матюк російський, то це не література, це – бордель. Того не можна. У лайці на вулиці чуєте, але в літературі вони не повинні звучати. Вони можуть десь-колись, коли письменник характеризує негативного героя – пияка чи розпусника, дає йому негативне слово у мову для того, щоб охарактеризувати його. Але коли це в авторській мові, то, вибачайте мені, я боюся ті книжки тримати.

Роман Іваничук 
Фото: Олександр Хоменко / life.pravda.com.ua
Роман Іваничук Фото: Олександр Хоменко / life.pravda.com.ua

Про робочий графік письменника:

Найактивніший час для роботи – від восьмої ранку до першої години. Це найтяжча праця, коли робиться чернетка. Шліфувати твір можна після обіду, ввечері – будь-коли. Люблю сидіти за машинкою і робити з кострубатої чернетки певну філігранність. То вже приємна праця, коли вже і внуки можуть поруч казитися. Але коли робиться чернетка, ніхто не повинен заважати у цей виснажливий час. Бувають часи, коли думок нема. Порожнеча. Неприємний вакуум. Ходжу, як якась непотрібна особина. Але безсумнівно одне – кожен твір виношується, як дитя в утробі матері. Воно мусить дозріти, а тоді вже проситься на світ і має свої права та голос…

Я майже ніколи не починаю нової речі, доки не погортаю Біблію і твори Франка. Біблія мені важлива в такі моменти не тому, що я хочу помолитися, бо молюся я завжди своїми словами, а як текст. У Франка ж було таке широке бачення, що читання його творів завжди може мене на щось наштовхнути. Схеми тексту наперед я не продумую. Герої починають діяти самі, а я їм підпорядковуюся. І коли вже якийсь персонаж проявив свій характер, то далі ти або маєш його слухатися, або ж викидати. І тоді відчуваєш, як відкриваються шлюзи пам’яті й таланту, якщо можна так сказати, бо ж хтось бачить лінію, чує музику, а я – слово.

І ось я починаю вже писати одну сторінку, другу – більше трьох на день я собі не дозволяю, бо то може перейти у воду. Я ніколи не був алкоголіком, але добре знаю, що, коли вип’єш більше, ніж тобі належить, ти захочеш ще. І то вже буде тобі на шкоду, бо на другий день ти будеш хворий. Так і в писанні.

Я не чекаю натхнення. Це робота. Воно з’явиться тоді, коли я спіймав тему. Коли я задумав твір, то знаю що робити, але не знаю як. А коли вже знаю як – то і є момент натхнення. Тоді чекати нічого і я сідаю за стіл. І не біда, коли доводиться розірвати кілька сторінок початку, від того я не впадаю в розпач. Починаю по-іншому. Тяжко, але потім піде.

Моє справжнє досягнення полягає в тому, що у своїх романах я будив історичну пам’ять народу чи нагадував про неї.

Про сім’ю та рідних:

У мене було гарне дитинство. На відміну від моїх товаришів: вони були селянські діти, а я – син учителя. Мене виховували за всіма правилами галицької інтелігенції, вчили, як сидіти за столом, як поводитись між людьми. Я дуже багато читав, перечитав усю батькову бібліотеку.

В дитинстві я був пестунчиком, бо ж найменшим – четвертим. Від мами я успадкував те, що можна отримати лише від матері, – любов. До самої смерті я все їй розказував: у кого закохався, які мої невдачі й успіхи в письменницькій роботі, з ким товаришував. Я приїжджав до неї в Коломию, вона сідала поруч і говорила: «Я слухаю», – і часто до півночі, а то й до світанку я їй про все розповідав.

Батько був величезним для мене авторитетом – на рівні з Богом. Він був прекрасним учителем, завжди перебував на видноті, до нього всі з’їжджалися по пораду. Серед його гостей були священики, академіки. Приміром, академік Старчук – його товариш із шкільних років. Я чув, як вони сперечалися – академік із сільським учителем, – й іноді сільський учитель вигравав у суперечці. Я би не понаписував стільки книжок, якби в дитинстві не слухав ті розмови.

Я ніколи не був радянською людиною. Я не вірив у комуністичну ідеологію, бо так мене виховав батько. Якби я був старший, то, як і мій брат Євген, теж би пішов в УПА. Тоді всі вступали або в повстанську армію, або в дивізію «Галичина». Але моя сім’я була проти «Галичини» і того, щоб українці йшли під німецькі герби. Батько нам говорив, що ми маємо підтримувати УПА, хоча він увесь час повторював, що то безнадійна боротьба.

У мене був лише один шлюб, бо я вважаю, що шлюб буває тільки церковний. З моєю першою дружиною Софією ми прожили гарне життя, вона була дуже інтелігентною людиною. А головне – коли мені було тяжко як молодому письменнику, вона була завжди поруч і ніколи не казала мені: «Чого ти вчепився за ту літературу і забув про сім’ю?».

Фото: lovelylife.in.ua
Фото: lovelylife.in.ua

Про Україну та депутатську роботу:

Тема відступництва, яничарства – вона є вічна. Людина хоче краще жити, піддається впливу, зраджує себе, народ, віру. За гроші вона стає манкуртом. Можливо, винні обставини. Треба викликати в людей огиду до того почуття зради за гроші. Все це почалось дуже давно – Юда, який зрадив Христа за срібняки, полковник Ніс за Івана Мазепи, що провів у Батурин каральні полки Меншикова. Це теми, які висять у повітрі і спонукають мислячих людей думати.

В Україні така ситуація, що є регіони зрусифіковані, то не з їхньої вини, а з вини тої імперської діяльності, яка існувала сотні літ у нас. З того ми будемо якось вибиратися. Може, будуть іти нові покоління, й українська мова буде ще більше завойовувати свій мовний простір. Але якоїсь трагедії я не бачу. Тут є намагання ворогів української держави запровадити другою державною мовою російську. То була би катастрофа. Але цього народ не допустить.

Завжди був націоналістом, пишаюсь цим. Негативних підтекстів цьому означенню надають неграмотні люди, плутають його із шовінізмом. Націоналізм – це любов до Батьківщини, а шовінізм передбачає ненависть до інших націй.

Політика ніколи не була для мене сродною працею. Як народний депутат я чесно виконував свої обов’язки, їздив скрізь, більшу частину свого службового часу проводив на Донбасі, бо знав, що на Галичині мені немає чого робити. Але політиком я себе ніколи не вважав. Який з мене політик? Я ж не юрист і не економіст. Коли закінчилася моя каденція, я тихенько звідти пішов. Всі ще дивувалися: як можна залишити депутатство? Є он хлопці, які двадцять років сидять у Верховній Раді, але не стало з них ні політиків, ні письменників.

Про життя та майбутнє:

Ніколи не думав, що буду так довго жити. Я ніколи не ходив до лікарів. То все гуцульська кров, яку я успадкував від мами, і кулеша, бринза, мед, на яких я виростав. Ще три роки тому віку свого не відчував, а тепер ось прийшло якесь ослаблення. Я почав втомлюватися, зір послабився, запаморочення бувають, коли ходжу вулицею. Якось я провідував мого сердечного товариша Романа Кудлика і запитав його, як він чується. На що Роман відповів: «Добре, аби не було гірше. Але вірус мене один мучить – «СКС» називається». «Що за «СКС»?» – питаю. «Старість, курва, старість», – розшифрував Кудлик. І ось я тепер чую, як той вірус добирається і до мене. Я собі з того не роблю проблем, бо знаю, що ніхто вічно не живе. Хоч мені життя подобається, і я не хотів би ще йти. Але якби я не мав роботи, то я би вже давно пішов.

Я – оптиміст і знаю, що за Україною велике майбутнє. Я того не побачу, бо в загробне життя не вірю. Але ж не можна жити сто п’ятдесят років. Хоча достатньо було б прожити ще хоча б два десятиліття, щоб побачити, як Україна стане сильною державою.
 

У статті використанні уривки розмов з Романом Іваничуком, зокрема: інтерв’ю опубліковане у першому номері Чернігів (Літературний Чернігів) у 1993 році; інтерв’ю, яке вийшло у третьому томі проекту RECвізити. Антологія письменницьких голосів «Видавництва «Старого Лева»; інтерв’ю із Іриною Дмитрів для ІА ZIK; інтерв’ю з Лілією Хомишинець для Друг читача; інтерв’ю з Христиною Інжуватовою для Україна молода; інтерв’ю з Оленою Гутик для Високий Замок.

Нагадаємо, у Львові з нагоди ювілею Романа Іваничука відкриють пам’ятну таблицю та покажуть виставу за його творами. У рамках Форуму видавців презентували повне зібрання творів Романа Іваничука. Львівській обласній бібліотеці для юнацтва присвоїли ім’я Романа Іваничука. Читайте також блог Ярини Коваль - Роман Іваничук: місце велета залишиться за ним.

Підготував Юра Мартинович,
ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-06-19 19:44 :14