live

Роман Іваничук: місце велета залишиться за ним

Ярина Коваль
Ярина Коваль

Журналіст-культуролог, член Національної спілки журналістів України. Пише казки. Незмінне кредо буття – «Життя – це диво»

Роман Іваничук. Фото: Marian Striltsiv/ZIK

Я про тайнопис письменницької бартки…

Оце скільки того сонця? Переважно все дощ та дощ. Сюди би бартку письменника Романа Іваничука – з розплесканим обушком і загнутою буквою «р» голівкою та з нанесеним по топірцю тайнописом – якою він начебто умів розганяти хмари. Та і самого власника топірця, який – так уже склалося – ще з діда-прадіда знав заклинання проти грози і граду. І сам мені розповідав, і чула від його близьких, що у своєму житті мав кілька випадків, коли підносив цього топірця до хмар та проказував заклинання – негода відступала.

Чомусь згадалось… І раптом дзвінок від Ніни Бічуї – його вірної товаришки, однодумця і другої дружини: 27 травня Романові Іваничуку виповнилося б 90 років. Із цього приводу в театрі імені М. Заньковецької відбудеться урочистий вечір та вранці на будинку, де жив письменник, відкриють пам’ятну дошку.

Якби ще був серед нині сущих, то, ясна річ, мусив би бути присутнім на численних урочистостях з цієї нагоди особисто. Тішився б. Бо їх би справді не бракувало. Адже багатолітній очільник львівського осередку «Просвіти», лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка, Герой України, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, депутат Верховної Ради України першого скликання, а головне – письменник, який працював над історичними романами понад 50 років власного життя, висвітлюючи білі плями в історії України від XV століття аж до сьогодення, Роман Іваничук завжди мав що цікавого сказати і своїм ровесникам і юним. Однак у кінцевому підсумку видихнув би, повторивши в умі слова Василя Стефаника, які той колись вимовив у Коломиї після свого 60-річного ювілею: «Слава Богу, що-м ся цього збув!»

І повернувся б до письмового столу, бо без писання не міг. Якось в інтерв’ю, а їх ми з Романом Івановичем за його життя записали немало, він підкреслив: «Прозаїк має мати не тільки потужну голову, а й потужний зад. Якщо письменник бігає по житті, то ніколи нічого не зробить. Я так просидів усе своє життя. Це не означає, що ніде не ходив: я мандрував, любив жінок, мав товариство, випивав чарку – все було, що належиться людині. Але понад усе я віддавав час отому сидінню за столом – читанню, дослідженню, бібліотекам, манускриптам, творенню. І коли здобув те, що здобув, то воно вже не загрожує мені зоряною хворобою, бо перебув такі тортури праці, що не вважаю вже свою славу за манну божу з небес. Звичайно, я радий, що маю визнання у читачів, але те визнання не вивищує мене над іншими. Адже ті, інші, теж тяжко працюють у своїй сфері, аби чогось добитися, то яка моя перевага?»

Сьогодні зустріла випадково на вулиці першого голову Товариства Лева – однієї із найперших незалежних організацій ще тоді УРСР, що виникла наприкінці 80-х у Львові – Ореста Шейку, розговорилися. Зокрема про недавнє відзначення 90-ліття видатного скульптора, народного художника України Еммануїла Миська, який теж травневий і теж вже у засвітах. «Піймав себе на тому, що мені стає пусто, – зізнався Орест, – бо все менше бачу довкола велетів духа на кшталт Миська, тих, від кого – окрім іншого – ми вчилися ходити поміж дощ».

Роман Іваничук теж був такою особистістю, без якої стало більш пусто на цьому світі не тільки його рідним. Така властивість велетів. Це не означає, що люди не будуть заповнювати свій світ іншими людьми – будуть, звісно – але місце велета залишиться за ним. І в просторі окремих індивідуумів. І в просторі культури в цілому.

«Жінка, щоб вийти заміж, має виставити на людський базар свій розум, зовнішність, елегантність, – витягую навмання цитату Романа Івановича з одної із нашим із них бесід. – Так і письменник повинен показати себе чимось дуже цікавим, красивим, мудрим і тоді він інтригуватиме. Як не може жінка щонеділі йти до церкви в одному і тому ж одязі, так і письменник має працювати на те, аби кожен наступний твір не був схожим на попередній. Звичайно, він має засвідчувати, що то писала одна і та ж рука, але читач має побачити, що тут інша композиція або задум, або форма і тоді будеш цікавим і новим до смерті. Колись, ще коли я тільки починав писати, цю пораду дала мені Ніна Бічуя і я тої засади тримаюся, як можу. Треба шукати власного стилю в письменстві, але щоб ти був несхожим не лише на інших, а й на себе».

І цей стиль Роман Іваничук за своє творче життя однозначно знайшов.

А тим часом синоптики знову попереджають, що найближчий тиждень буде для нашого міста дощово-грозовим. Вкотре. Тож як там треба казати? Чи як гуцули кажуть? «Чорний чорнокнижнику, чорний Чорногоре, як єс не хотів зі мнов святу вечеру споживати, то відсилаю тебе на чорні бори, на глухі ліси, там, де кури не допівають, гуси недогєгують, голосу християнського не чути. Туди тобі шуміти, туди тобі гриміти, чорні піски переливати-пересипати, а на мій хутір тебе не пущу, аби ся й розсів». Але до тих казань – ще топірець, і ще відповідну харизму. Іваничукову. Може, би й зарадило…

Згадуємо, Романе Івановичу, Вас щораз по-іншому. Але щораз – тепло. Хай ці згадки там, у засвітах, Вас потішать…

 



Loading...
Loading...

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...