Новини » Суспільство 12 травня, 2019, 10:07
Мар’яна Савка: Коли народився мій син, було відчуття – після цього хоч потоп
Мар'яна Савка. Фото: Олександр Новіцький
Мар'яна Савка. Фото: Олександр Новіцький

В Україні щороку у другу неділю травня відзначають День матері. Бути мамою – означає дарувати життя і любов, яка дає силу протистояти будь-яким труднощам. Більшість відомих людей, які реалізували себе у житті, в дитинстві отримали багато батьківської любові, яку примножили і щедро роздаровують насамперед найріднішим та усім, хто має щастя з ними взаємодіяти.

До таких людей належить Мар’яна Савка – українська поетеса, дитяча письменниця, головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева», перекладачка, співачка, громадський діяч, членкиня Українського ПЕН.

Напередодні Дня Матері в інтерв’ю IA ZIK Мар’яна Савка поділилася думками про те, що для неї означає бути мамою, торкнулася у розмові також особливостей книговидавничого бізнесу та важливих суспільних проблем сьогоднішньої України.
 

– З-поміж усіх ваших життєвих ролей – письменниці, видавчині, редакторки, громадської діячки, – яке місце займає материнство? Що для вас означає бути мамою?

– Довгі роки, будучи вже дорослою людиною, але ще не мамою, відчувала якусь неповноту. Для внутрішньої гармонії і закриття певних жіночих ґештальтів мені потрібно було відчути себе матір’ю. У мене є в натурі багато материнства, хтось із моїх друзів навіть казав, що в мені присутнє соціальне материнство. А коли народився мій син Северинко, тоді відчула, що нарешті відбулася як людина – Мар’яна Савка, якою вона мала бути. Було відчуття, що після цього хоч потоп.

Раніше, коли у нас були зустрічі однокласників, мені не хотілося на них іти, бо всі здебільшого розповідали про своїх дітей. Я могла б їм розказати про себе багато чого, але це нікого особливо не цікавило. Тепер можу похвалитися тим, що мій син найкращий у світі і разом з ним почуваю себе найщасливішою мамою. Він зовсім інша людина – зі своїми рисами характеру, вподобаннями, звичками, але він також віддзеркалює дуже багато моїх власних емоцій. У нас інколи відбувається енергетичне перетікання одне в одного і це неможливо ні з чим порівняти.

– Кажуть, що все виходить із дитинства, – якою людина стає, великою мірою залежить від того, яким було в неї дитинство. Якщо згадати ваше дитинство, чи використовуєте зараз щось із того, як виховували вас?

– Дуже вдячна своїм батьками за те, що вони мене по-справжньому любили, що у нас було багато тепла у стосунках. Мабуть, це на все життя дало мені захист у житті, який не дозволяв втрачати надію, здаватися. Взагалі, любов, яку дитина отримала в дитинстві, робить її сильною людиною. Любов дає силу жити, дарувати любов іншим.

– Очевидно, ви кажете про безумовну любов, а не таку, коли батьки через дитину прагнуть зреалізувати свої нездійснені амбіції.

– У своїх батьків я була другою дитиною. На моєму старшому братові вони випробовували методи виховання, що бути у радянський час традиційними. Мої батьки – це діти батьків покоління дітей війни. До мого брата батьки застосовували більш жорсткі методи виховання, ніж до мене. Коли я народилася, їх чомусь попустило. До того ж, я була такою тихою, що нікому не спадало на гадку, що мене треба серйозно виховувати – в мене очі наливалися слізьми задовго до зробленого мені зауваження. Бачу, що в мого сина те саме – він дуже тонко усе відчуває. У дитинстві я була дуже чутлива до таких речей, як байдужість, агресія, суворість, недоброзичливість. Намагалася всіляко уникати людей, які випромінювали щось подібне. Батьки кажуть, що зі мною в дитинстві не мали проблем, я була дуже чемна. Коли я була в підлітковому і студентському віці, вони намагалися мене виховувати і контролювати, але їм це погано вдавалося. Я тоді думала, як їм пояснити: не треба мене виховувати, я все знаю, достатньо мене просто любити. Моя бабуся була для мене ідеалом такої любові без виховного елементу. Бабця мене просто любила, і я їй за це дуже вдячна. В цьому полягає, мабуть, усе виховання. Сумніваюся, що можна нашкодити людині, коли її любиш. Не можу уявити ситуацію, коли кричу чи піднімаю руку на свою дитину. Він настільки тонка особистість, що розуміє усе без натиску.

– Ми живемо у час нових інформаційних технологій, гаджетів, соцмереж. Як вважаєте, чи варто обмежувати дітей у їхньому використанні?

– Складне питання. Не можу сказати, що моя дитина обходиться без сучасних технологій. Йому 4 роки і він багато часу проводить зі своїм планшетом, опанував YouTube, сам собі відкриває мультики, скачує відеоігри, каже, що не любить дивитися мультики, які «недобрі». Він сам включає внутрішню цензуру. Узагалі, наші діти дуже потребують нашої уваги. Чим більше ми даємо їм тієї уваги, тим менше вони сидять в Інтернеті і гаджетах. Але часто батьки не мають ні сили, ні можливостей на цю увагу.

– Як вважаєте, що більше впливає на формування особистості – генетика чи виховання?

– Не знаю, генетика це чи божий дар, але дитина є такою, якою вона є. Інколи в цілковито ординарних родинах з’являються генії, зовсім не схожі на своїх батьків, які могли їм передати свою генетику, і не зрозуміло, як з’явилася така людина, у якої і виховання особливого не було. Думаю, що все має сенс – і генетика, і виховання. Але неможливо сказати, що спрацьовує найбільше у тій чи іншій ситуації.

– У вашої дитини знаменитий хресний – музикант, композитор, перекладач Віктор Морозов. Яка узагалі роль хресних у житті дитини?

– Хресний у нас – це взірець. Наша дитина ще не усвідомлює, що росте у середовищі фантастичних людей. Якось в гості до нас приходив відомий англійський нейрохірург Генрі Марш, він бавився з Северином, складаючи конструктор. Коли після цього запитала Северина про враження, він сказав, що Генрі Марш майже як хресний. Северин дуже любить хресного. І для мене Віктор Морозов як хресний. Дуже люблю його доньку – Мар’яну Садовську (відома українська співачка, актриса – ред.). Мені здавалося, що в нас багато схожого. Якщо б я залишилася в театрі, то йшла б такою ж дорогою, як Мар’яна Садовська, робила б тоді музичні вистави, зрештою, зараз я багато займаюся музикою, пишу пісні і ми концертуємо з нашим «Тріо Мар’яничі», від себе не втечеш.

– Як дитину заохотити, привчити до читання книжок?

Мар'яна Савка. Фото: Олександр Новіцький
Мар'яна Савка. Фото: Олександр Новіцький

– Якщо дитина росте поміж книжок, то рано чи пізно вона до них навернеться. Інша справа, що у кожної дитини є свій час і спосіб вибору книжок. Не треба хвилюватися, що дитина не читає, а більше хоче бавитися трансформерами. Модель, яку дитина зчитує з батьків, котрі читають книжки, неодмінно стане і її моделлю, бо й так наші діти переймають все, чим ми займаємося. Зараз мій син сам придумує історії, розповідає їх, у нього дуже розвинене філологічне чуття, це дитина-гуманітарій.

– Видавництво Старого Лева постійно нарощує обсяги видання книг. А як ви оцінюєте стан книговидання в Україні?

– Книжковий ринок України за останні п’ять років переформатувався, після того, як були введені певні обмеження на ввезення російських книжок, він нарешті став українським і став інтенсивно розвиватися, з’явилося чимало нових малих видавців, укрупнилися деякі головні гравці на ринку, дуже урізноманітнився асортимент книгарень, з’явилася конкуренція на купівлю прав на іноземні бестселери. Але збільшити кількість читачів так і не вдалося. Нам і досі бракує програм промоції читання у масштабах країни. Розвивати книжковий ринок – це непросте завдання. Над створенням книжки працює багато людей, нам завжди трохи бракує фахівців з цієї галузі. Неможливо одним у полі воїном розвивати цей ринок. Можна стати героєм одного проекту – створити текст, відредагувати його, намалювати книжку, зробити верстку, підготувати до друку. Потім віддати це людям, які створюють продукт, продають його. Щоб справа була результативною, потрібно стратегувати на далеку перспективу. Якщо задумуєш крихітний проект на кілька книг, то він ніколи не стане більшим, ніж цей крихітний проект. Потрібно уявляти, чого хочеш досягнути. Книговидання – ще й соціально відповідальний бізнес, тому треба дивитися, що він дає тобі, твоєму читачеві, твоїй спільноті, твоїй країні. Бути видавцем і не мати місії – це дорога в нікуди. Якщо ти це відчуваєш і збираєш команду людей, які розділяють твої цінності, і вмієш їх запалити, тоді може щось вийти. Чому у цьому проекті більше жінок, ніж чоловіків? Чоловіки часто бувають бігунами на короткі дистанції, жінки витриваліші. До речі, нам потрібні фахові редактори, в Україні зникла така спеціальність як видавнича справа і редагування, вже три роки як її вилучили з програм навчання вишів. Зокрема, нема тепер такої спеціальності в Українській академії друкарства.

– Мар’яно, у вас ще є титул посол доброї волі ООН в Україні. Що це для вас означає?

– Це називається посланець з толерантності Програми Розвитку ООН в Україні. Не знаю, чому саме мені це запропонували разом з кількома іншими публічними персонами, може, я справді толерантна (сміється – ред.). Мені подобається спілкуватися з людьми: все, що стосується різних презентацій, модерування, виступів, концертів, приносить мені велике задоволення. В рамках цієї програми ООН розмовляю з багатьма людьми про те, що багато речей треба приймати, толерувати інакшість. Часто через незнання, якісь глибинні страхи у нас відбувається неконтрольована агресія стосовно людей, які є інакшими, яких ми не розуміємо. Загалом більшість публічних людей мають постійно бути в комунікації, говорити з людьми, бо зараз такий час, що мусимо проговорити всі моменти, щоб не було непорозумінь між різними спільнотами.

Мар'яна Савка. Фото: Олександр Новіцький
Мар'яна Савка. Фото: Олександр Новіцький

– Як би ви оцінили стан нашого суспільства, виходячи з результатів президентських виборів?

– В нашому суспільстві була провалена комунікація. Якщо люди в країні не знають, що вони будують, що чекає їх у перспективі, яка стратегія їхньої країни, то рано чи пізно ці люди будуть поглинуті інформаційними потоками, які змінять їхні уявлення на ті, які будуть вигідні нашим недругам. Всі п’ять років після Революції Гідності не стався інформаційний прорив у добрі новини. В Україні переважають інформаційні потоки, побудовані на негативі, на тому, що все погано, все пропало, немає ніяких позитивних зрушень, хоча вони є, і їх чимало. В нас досі існує комунікаційна прогалина між різними верствами суспільства – місто не розуміє, чим живе село, багато людей не усвідомлюють, що таке об’єднані територіальні громади. Це проблема недопоясненості. Людям треба пояснити, в чому може бути їхня вигода, де вони можуть розвинутися, знайти підтримку, як зініціювати власний бізнес. Перемога Зеленського стала можлива завдяки іншій комунікаційній технології. В останній час суспільство було дуже пересварене між собою. Зараз маємо високий рівень агресії і загроз. Кожна людина, яка мислить самостійно, – блогери, публічні особи, керівники підприємств, викладачі тощо, повинні усвідомлювати величезну відповідальність за кожен свій месидж. Не маємо права викидати в ефір свої бурхливі емоції, які можуть бути сприйняті неоднозначно, таким чином створюючи ще більший розкол і хаос. Найнебезпечніший із «вкидів» в інформаційний простір – це нав’язування думок про сепаратизм. Коли зчиняють галас довкола 25 відсотків виборців, які начебто намагаються протиставити себе всьому суспільству, то це теж велика загроза. Не можна цьому підігравати і вважати себе чимось кращими, бо ми всі в одному човні, а коли він тонутиме, то з ним ризикують втонути всі 100%. Що нам робити? Тримати голову холодною і чистою від дурних думок. Щоденно пояснювати, що все залежить від самої людини, що кожен з нас несе відповідальність за свою долю, долю своїх дітей та інформаційне поле довкола себе. Якщо людина буде цілісною, то ніхто не зможе збити її на манівці.

Розмовляла Галина Палажій,
IA ZIK

 

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-05-22 22:28 :50