Про «гнилу інтелігенцію». Чудово розумію тих, хто вже не поїде зшивати Україну
Галина Пагутяк
українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури

Усі шапки летять в бік «гнилої» творчої інтелігенції, яка буцімто нічого не робила 28 років, не виховувала націю, була або лицемірною або ліберальною.

Єдине, що дійсно їй можна закинути, це те, що вона намагалась конкурувати з телевізором, опускалась до примітивного рівня юрби, і програла зі своїм укрсучлітом, матюками і суржиком, відкинувши від себе як ностальгійний совок, так і патріотично налаштованих російськомовних. Видима, бо публічна, її частина. Невидима й непублічна розуміла, що колоніальна і постколоніальна культура не може бути низькою. Вона повинна літати соколом, а не кривлятись папугою. Її помічали лише тоді, коли вона в розпачі казала якусь дурницю про те, що Донбас треба відділити колючим дротом. Або коли вмирала, або її вбивали. Плебеям приємно гріти руки біля кострища, на якому підсмажується невизнаний і непочутий пророк.

Я пару разів їздила на книжкові фестивалі в російськомовні міста. Місцева влада їх ігнорувала, мешканці в основному також. Я мала змогу ходити по вулицях і бачила непохитний тупий совок, готовий розтерзати за українське слово, але надто боягузливий, щоб щось сказати після Майдану. Я не почувала себе ображеною чи шокованою. Тут час зупинився на епосі червоних директорів. Я почувала себе нобілітованою галицькою шляхтянкою, яку захищає її рід. За мною стояли мої предки Добромильські, Савицькі, Сенкевичі й волоські бояри Басараби. Тому ніхто мене ніколи не чіпав. Шабля проти язика завше помічна. Таких як я – багато, хоча чимало нащадків славних родів проміняли шаблю на капшук і ковбасу по два двайціть.

Жодного українського телеканалу, жодної української культурологічної передачі, напівдохлі українські часописи, вбите радіо, знищені архітектурні пам’ятки – чи посполиті протестували, чи одзивались на розпачливий лемент «гнилої інтелігенції»? Ми не мовчали, просто ви не слухали. А тепер, усвідомивши, як впали низько, шукаєте винних серед тих, які не були при владі, не крали, безкорисливо працювали, їздили на Схід і Південь пропагувати українську культуру, і живуть за межею бідності. Як їм тепер, уявляєте? Для кого вони сипали бісер? Отож-бо.

Тому я чудово розумію тих, хто не хоче продовжувати все це робити для зеленого силосу, хай кваситься у власному соку, хто не поїде зшивати Україну, а буде укріплювати власні осідки й захищати власних дітей та онуків від озброєної чуми. Творити для обраних, а не для всіх, допомагати тим, хто потребує цього дійсно. Свічка не погасне в темряві ніколи.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-06-19 15:45 :13