Новини » Суспільство 26 квітня, 2019, 12:00
«Радіація… Вона не кусає. Це невидимий ворог», – ліквідатори про катастрофу на ЧАЕС
Фото з особистого архіву Георгія Чліянца
Фото з особистого архіву Георгія Чліянца

Сьогодні відзначають 33-річницю аварії на Чорнобильській АЕС. Ліквідаторами були люди найрізноманітніших професій і звичайно на всіх них вплинула радіація. Проте тоді вони про це не думали – у них був обов’язок захистити свою землю.

Журналіст ІА ZIK порозмовляла із двома ліквідаторами наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – радіоаматором Георгієм Чліянцем та військовим льотчиком Андрієм Кульчицьким, які нагадали події того часу.
 

Георгій Чліянц – ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, радіоаматор, член Львівської обласної організації «Союз Чорнобиль Україна», автор багатьох книг та статей про аварію на ЧАЕС.

Замість Місяця на дах реактора

Фото з особистого архіву Георгія Чліянца
Фото з особистого архіву Георгія Чліянца

Після вибуху радіоактивні речовини з реактора виплеснулася на дах третього та четвертого реакторних блоків. Біля самого центру вибуху це все треба було чимось прибирати. Вирішили застосовувати роботи.

Прислали різних роботів, були навіть роботи-терористи, місія яких вибити двері і стріляти. Але як він може допомогти на ЧАЕС? Там вага була не підйомна для нього. Ще привозили роботів, які важили понад 5 тонн, ну як його виставити на дах, якщо він просто провалиться до бісової матері? Тоді з’явилась ідея застосувати радянські місяцеходи, до яких розробники прилаштували ківш. Також на них були камери, які передавали нам зображення на монітори.

Згадали про радіоаматорів

Фахівці з управління місяцеходами, пропрацювавши місяць, опромінилися і поїхали додому. Тоді постало питання хто ж буде працювати з цими роботами, і згадали про радіоаматорів.

Фото з особистого архіву Георгія Чліянца
Фото з особистого архіву Георгія Чліянца

Тоді мені й зателефонували і повідомили, що потрібна наша допомога в Чорнобилі – збирати роботи. Я знав, що десь там під Чорнобилем є селище Чайка, де розташовувався невеликий завод, на якому робили радіостанції. Думав, що якісь креслення будуть приходити, а ми будемо збирати роботів. Дали свої дані, дані інших радіотехніків, і так нас почали викликати урядовими телеграмами.

На заводі я був головним метрологом і мене відпускати не хотіли, але як казав мій начальник: «Моя телеграма не встигне дійти, як мене з роботи вже звільнять через те, що не відпустив тебе».

Спрацювало відчуття обовязку перед країною

Я тоді прийшов до батьків і кажу, що їду в Чорнобиль, а батько мені: «Навіщо тобі це? Ти ж нічого в цьому не розумієш». Я й відповів: «Ось ти в 1942 році приписав собі рік і пішов добровольцем на фронт, а чому?». І він не мав, що мені сказати.

В України завжди є ті, хто готовий її рятувати

Нам потрібно було рятувати країну, ми це розуміли і це важливо було для нас. Ось тому й відправлялись, не роздумуючи. Я вже й почав вважати, що зараз патріотизм згасає, що люди не підтягнулися б так, не ризикували своїм життям, але Революція Гідності і війна на сході довела зворотне: у нас завжди є герої, які готові рятувати свою державу.

Радіація кристалізовувала камери

Був я там з кінця вересня до кінця жовтня 1986 року – рівно місяць. Кожні десять днів ми знімали робот і привозили інший. Роботи на дах і з даху відправлялись вертольотами: він прилітав, зависав у повітрі, хтось з наших, хто був на зміні, прикріплював робот до тросу і тоді його доправляли на станцію за 17 км, де вже чекали на нього.

Там робота відмивали від радіації під тиском 40 атмосфер води (зазначу, що 20 атм. можна було двері вирізати). Це був такий собі пістолет з однією ручкою і кнопкою. Але хтось з необережності відрізав собі ним руку, тому прикріпили другу ручку і кнопку, щоб тримати його двома, і виключити таку небезпеку.

Об’єктиви камер робота були чорні через радіацію, яка кристалізувала скло. Тому залучали біороботів – людей, одягнених в два плащі. Щоб замінити одну камеру, потрібно було десять людей. Перший прибігає, один гвинт відкрутить, і втікає. Другий гвинт, третій, четвертий, п’ятий. Один принесе камеру, один назад несе камеру. Один не виконає роботу, розгубиться, руки тремтять, не в ту сторону поверне – самі біжимо, хоча нам забороняли.

Ми працювали в дві зміни з 8:00 до 20:00, без вихідних. От, наприклад, сьогодні я першу зміну до 15:00 працюю на станції – керую роботами, приїжджає зміна, нас відвозять в Чорнобиль і вже другу зміну працюємо в цеху.

Фото з особистого архіву Георгія Чліянца
Фото з особистого архіву Георгія Чліянца

Відмити радіацію милом

Після кожного повернення від реактора все виглядало так: приходимо в душ, знімаємо одяг, який більше не вдягнемо, при нас тільки пакетик з перепусткою, миємось в душі, тоді заходимо в кабінку (схожа на ту, яка є в рентген кабінеті) – на екрані з’являється тіло і місця, де залишилась радіація. Якщо такі місця були,то машина сигналила, а турнікет не відчинявся, тоді відправлявся знову в душ і милом добре милили місця, які засвітились на екрані. І знову та ж процедура. Після цього нам видавали новий одяг.

Листя опало, а величезні яблука залишились

Не знаю, чи це нам здавалось, чи це справді від радіації, але того року листя опало дуже швидко, а яблука на деревах залишились і були надто великими. Може вони завжди такі були, але може і від радіації. Хто його знає, але ми їх, про всяк випадок, не їли.

Ліків немає, пий сік

Коли повернулись додому, нас всіх погнали в медінститут на обстеження. Після того як мені виміряли рівень радіації, пішов з цим листочком до лікаря, а він подивився і не знав, що виписати: ліків немає, рекомендацій не має, але порадив пити пептинові соки (соки з м’якоттю). А там, як прийде моя черга, пообіцяв відправити в Пущу Водицю у Чорнобильський центр.

Ну, ліків нема, залишається пити сік пептиновий. Їду на роботу – купив собі склянку соку, їду з роботи – теж склянку соку. І так кожен день.

Десь приблизно через рік, приїхав я у Чорнобильський центр у Пущі Водиці, поміряли радіацію, порівняли з історією хвороби і здивувались. Лікар каже: «Не може бути! Що ти пив? Які ліки?». Я й відповідаю: «Ніяких ліків не пив, тільки соки пептинові». Виявилось, що я завдяки цим склянкам соку, які пив кожен день, за якийсь час вивів, особливо з м’язів, велику кількість радіації.

Звязуємось по радіо, вітаємо один одного, що ще живі. Та й таке

У Чорнобилі був ще багато разів. Ми, як радіоаматори, організовуємо радіоаматорські експедиції в Чорнобиль: перший раз відправились туди в 1990 році. Спочатку їздили частіше, зараз кожні п’ять років. Стало складніше, та й вік вже не той. Зв’язуємось по радіо, вітаємо один одного, що ще живі. Та й таке.

Коли зявляється нова хвороба вже й не знаєш чи від віку, чи від радіації

У Чорнобилі спалив слизову оболонку рота, є проблеми із голосовою зв’язкою, важко їсти. Як і у всіх чорнобильців – вегето-судинна дистонія, часто болить голова, є проблеми з ногами. У всіх по-різному, і часто навіть не знаєш чи ця проблема вже від віку, чи від радіації.

Радіація не пахне

Радіація не пахне, але я скажу таке: у нас у Львові було приблизно 20 тисяч чорнобильців, зараз залишилось 4 тисячі. І це тільки статистика Львова, а скільки померло по всій Україні…

Від себе

Бажаю, щоб всі були здорові і живі. І головне – щоб у нашій країні був мир.

 

Андрій Кульчицький – учасник бойових дій в Афганістані, Югославії і Нагірному Карабаху, ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, голова Львівської обласної організації «Союз Чорнобиль Україна».

Піднялась тривога і перші льотчики полетіли

Пам’ятаю, коли сталась аварія – була субота, ми проходили техогляд машин на Новокалинівському летовищі, де дислокувався 340 окремий транспортно-бойовий вертолітний полк (таких полків, як в нас в Калинові, було всього три на весь радянський союз). І тут раптом прозвучала тривога – всіх підняли, і перші екіпажі полетіли в Чернігів. До першого червня 1986 року вся вертолітна група дислокувалася в Чернігові. З червня по грудень 1986 року в місті Овруч – там і аеродром, і пальне, й інші комплектуючі для авіації.

Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького
Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького

Приземлялись на стадіоні, який мали відкрити на 9 травня, та не склалося…

Я був там з червня по липень 1986 року. Керував військовим транспортним вертольотом Мі26.

Наша вертолітна опергрупа вела різного характеру роботи: посипали піском реактор, кидали свинець, поливали патокою 30-кілометрову зону, заміряли дози радіації (зависали три рази в день над реактором), перевозили особовий склад, доставляли інші необхідні вантажі до реактора.

Зрозуміло, що і мови не було про вихідні: день починався з 5 ранку, а закінчувався о 12 годині ночі. Льотчик, звичайно ж, не міг знаходитись в повітрі стільки годин – працювали проміжками. Наприклад, в нас виліт о 5 ранку і працюємо до 8 ранку. Після цього інший екіпаж прибував, а ми вже відправлялись на обід. Так по змінах і працювали.

Приземлялись в Прип’яті на стадіоні, який мали відкрити 9 травня. А неподалік був парк, який теж мали тільки відкрити, та не склалося… Ця площадка на стадіоні знаходилась в Зоні 3, тобто найближче до реактора, була ще Зона 2 – дальше і Зона 1 – ще далі.

Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького
Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького

Свинець під ногами і звичайні льотні костюми

Як ми захищались від радіації? В нас на вертольоті що було – свинець під ногами і все, більше нічого не було. Ще нам видавали кожен день чисті льотні комбінезони. Це не були якісь спеціальні захисні костюми.

Лікарі нас перевіряли – щодня писали карточку доз. Але коли вертоліт з першого дня зависає над реактором, важко навіть уявити, скільки він нахапав радіації. Він більше, ніж реактор, її видавав, бо реактор – це комин, і куди вітер дує – в тому напрямку і йде радіація. Якщо взяти на серпень, то вертоліт дуже фонив, у ньому просто зашкалювала радіація.

Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького
Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького

Аномальні гриби, рижий ліс в червні і постійний присмак свинцю

Коли був там – відчувався постійний присмак свинцю. Він і залишився. От ми були в 2017 році, і цей присмак стоїть до сьогодні. Тільки приїхав – одразу ж він, ніби й не пройшло більше 30 років.

В мене є фотографії жовтого лісу, який ми тоді знімали з вертольоту. Після аварії він одразу ж пожовтів від радіації. Зараз його немає, викорчували…

Ще, пригадую, тоді були дуже великі гриби, таких я ніколи не бачив. У липні-серпні ми збирали багато грибів: смажили і їли. Зовсім не переживали.

Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького
Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького

Радіація – вона не кусає. Це невидимий ворог

На той час ми не відчували якоїсь значної небезпеки. Це було ніби звичайне відрядження і не розуміли, що може накоїти Чорнобильська катастрофа. Ми не усвідомлювали, що є такий страшний рівень радіації, і що він може завдати непоправної шкоди здоров’ю. Радіація – вона не кусає, ми її не бачимо – це невидимий ворог.

Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького
Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького

Через замовчування люди не розуміли всіх наслідків

Було замовчування і люди не розуміли усіх наслідків трагедії. Їм обіцяли, що вони незабаром повернуться. Ніхто не усвідомлював такого масштабного техногенного лиха…

Якщо у Прип’яті і Чорнобилі людей примусово вивозили, то жителі інших населених пунктів не спішили, вони спокійно до цього ставились. Не хотіли залишати домівки, думали, що все минеться, але, на жаль, маємо іншу картину сьогодні.

Коли я там був, не всіх жителів евакуювали. Я бачив їх там і в наступному році. Ну, в Зоні 3 вже нікого не було, але в зоні 2, тобто поза 35-кілометровою зоною знаходилось ще багато людей.

Якби не вдалось…

Якби не вдалось зупинити реактор, то вибухнули б інші. А якщо вибух одного наробив стільки шкоди у всьому світі, то навіть не можна собі уявити, щоб сталось, якби всі вибухнули.

Там була ціла технологія: підземні шахти, куди мав би піти вибух у разі НС. Але вибух у шахти не пішов, і багато стверджують, що воно й на краще, адже тоді б могли підірватись й інші реактори.

Тож можна подякувати тим людям, які безпосередньо працювали близько до реактора – пожежники, ті, хто відкачували воду із шахт. Вони ціною власного життя боролись за наше майбутнє. Дякуючи таким людям, сьогодні існує Європа, існує світ і ми живемо.

Повертаючись знову

Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького
Фото з особистого архіву Андрія Кульчицького

Я там був у 1987 році, 1988. У 1990 році – останній раз літали туди, перевозили вантаж. Був у квітні 2013, 2016, 2017 – багато чого змінилося, важко впізнати, все заросло деревами, травами. Я не міг знайти навіть тієї площадки, де сідали наші вертольоти.

Через проблеми із здоровям одразу ж списався з армії

Ця катастрофа вплинула на моє здоров’я. Почав лисіти одразу ж, хоча до того мав густу шевелюру. Після Чорнобиля з’явилась ішемія, аритмія серця, тиск почав дуже скакати. А з такими хворобами не допускають до польотів, тому через декілька років списався з армії.

Держава і ліквідатори

Держава в неповному обсязі забезпечує наших чорнобильців, тим що мало бути б найнеобхідніше. Як може сьогодні вижити чорнобилець, який має багато хвороб, який постійно лікується і, якому буквально кожен день потрібні гроші на лікування, з пенсії 1500 гривень?!

Що стосується місцевого рівня, я б хотів подякувати очільникам Львівської обласної державної адміністрації, Львівської міської ради, Львівської обласної ради, які допомагають вирішувати ті питання, які постають перед чорнобильцями.

Окремо хочу подякувати екс-голові Львівської ОДА Олегові Синютці, який, на жаль, подав у відставку – це єдиний голова обласної адміністрації (а я в союзі Чорнобильців з 1991 року), який з розумінням ставився до наших проблем і старався допомагати.

Що стосується обласного рівня – ми також не маємо претензій до пенсійного фонду, щиро дякуємо лікарям, які нами займаються.

У нас більше претензій до законодавчої бази, тому що той закон який є – він не виконується, інші закони не приймаються, постанови не діють. Проте ми живемо оптимізмом, сподіваємось. Сьогодні у Львівський області з 16 тисяч залишилось 8 з половиною тисяч чорнобильців, і 75% з них потребують покращення рівня матеріального становища.

Від себе

Від себе хочу побажати чорнобильцям, перш за все, міцного здоров’я, бути оптимістами і, напередодні Великодніх свят, – смачної паски, веселих свят і довгих років життя.

Розмовляла Олена Водвуд,
ІА ZIK

Читайте більше новин на тему: Чорнобиль

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-05-26 06:02 :50