Про розум, голод і любов. Маленьке посланіє до тих, кому тривожно і лячно
Богдан Тихолоз
літературознавець, франкознавець
Малюнок Олега Коваленка
Малюнок Олега Коваленка

Чесно: мені теж. Трохи. Так завжди, коли непевно. Але тільки трохи. Я точно не знаю, чим закінчаться ці вибори. Я не певен (на жаль), що нашому аж надто різномастому колективному «ми» вистачить розуму, щоб відрізнити зерно від полови і не піддатися спокусам лукавого. Дай Боже, звісно, але... Чим довше живу, тим менше взагалі певен у силі розуму. Особливо колективного. Колективна глупота зазвичай сильніша... Але я точно знаю, яким є МІЙ вибір. Є дещо, у чому я точно певен. Я знаю, у що я ВІРЮ. І це моя точка опори. І ви таку маєте – навіть коли вам тривожно і лячно.

Про це пише літературознавець, франкознавець, директор Музею Івана Франка у Львові Богдан Тихолоз у своєму Фейсбук.

Мій вічний порадник, мудрий Франко, у фіналі трактату «Що таке поступ?» дійшов гіркого, але чесного висновку: «Поступ цілої людськості – се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духові сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якісь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Ґете [насправді Фрідріх Шіллер, але то таке...! – Б.Т.], а то голод і любов. Голод – се значить матеріальні і духові потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде». 

Виглядає на те, що завтра на виборчих дільницях за вплив на майбутнє передусім змагатимуться ті, ким керує голод (потреби шлунка), із тими, ким керує любов (потреби серця). 

Тих, ким керує розум, буде небагато. 

Хоча дуже бажано було б, щоб їх – людей розуму – таки більшало. 

І це ДУЖЕ залежить від нас: від того, ким ми є, якими себе творимо, що читаємо (і чи читаємо), що говоримо й пишемо (і чи говоримо й пишемо) і що й кого обираємо.

Незалежно від того, кого завтра обере наше підсліпувате, забудькувате й вайлувате колективне «ми», аж надто перейняте потребами шлунка і роздерте пристрастями серця, НІХТО не здатен буде відібрати в нас нашу точку опору, – якщо ми самі в собі її знайдемо. 

НІХТО не владний над нашою вірою і над нашим розумом. 

Ані один чоловік (за Франком), хоч який би він був сильний та здібний, не здатний запанувати над ними. А відтак і над нами. Особливо якщо той чоловік не надто сильний і не надто здібний.;)

НІХТО не здатен відібрати нашої свободи – якщо ми самі її не продамо й не зречемося. 

День тиші – чудова нагода поставити собі прості і важливі питання: хто ми насправді є, у що віримо і чого найбільше хочемо. І спробувати дати собі на них такі ж прості і чесні відповіді. 

Вони стануть нашою точкою опори. 

От на неї й спираймося. 

А завтра, відігнавши свяченою вербою геть усі страхи й сумніви, зробімо те що мусимо зробити. Не забувши взяти з собою в кондуктори розум. 

Ніхто не ж не скаржиться на те, що йому того кондуктора бракує.;)

P.S. А ще не забуваймо вчити дітей малювати писанки, водити гаївки і розуміти сенс Великодня: страсті як ціну любові, розп’яття як ціну Воскресіння, жертву як ціну віри. Щоб не вийшло так, що любов і віру вкотре проміняємо на яйко й ковбаску. 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-05-20 00:30 :34