Чуваки! Та мені нема ніякого діла до всього вашого «шухеру»
Фото Юрія Лелявського
Фото Юрія Лелявського

Є у Львові «прикольний» куточок – лісопаркова зона на пагорбі, що має назву Цитадель. Пагорб рясно вкритий деревами і нагадує ліс. Ліс у самому центрі мегаполіса, що вже дивує.

А ще тут дуже романтично, бо, кажуть, що, ніби, в районі того пагорба, десь глибоко під землею пролягає вододіл річок басейнів Балтійського і Чорного морів. Одні підземні струмки поповняють ріки, які потім впадають у Чорне море, інші, відповідно, у ріки, котрі течуть на північ – до Балтики. І саме тому, тут, мовляв, якась надзвичайно потужна енергетика, ну, таке собі місце сили.

А хтось каже, що навпаки, ця територія дуже страшна, бо всмоктала в себе страждання, відчай, біль і страх. В роки німецької окупації на Цитаделі знаходився табір для військовополонених – «Шталаг 328». 140 тисяч душ там загинуло: українці, росіяни, поляки, бельгійці, французи, представники інших народів. А в 1943 році, коли Італія офіційно вийшла з війни, німці на цих схилах розстріляли солдатів та офіцерів розквартированої у Львові італійської бригади. І таке тут колись було…

Втім, зараз я не про це. Інколи на галявинах Цитаделі можна зустріти дуже цікавих персонажів. Ну, от як ось цей чоловік. Самі переконайтесь.

… Квітень місяць, та на вулиці холодно, дощ, вітер. Сонце засмоктав сірий кисіль у небі. Центр міста. Пік робочого дня, на вулицях повно машин. Гудуть клаксони авто, дзеленчать трамваї. Перехожі, ховаючи голови під капюшони, поспішають у справах, обговорюючи свої буденні проблеми, війну на Донбасі, кандидатів та ситуацію довкола виборів президента. Всі кудись біжать, поспішають. Звичайне, стале життя мегаполіса. Все, як завжди. Лише один чоловік нікуди не рветься. І здається йому ні до чого нема діла. Він сидить на галявині між деревами, де починається стежка, що веде на Цитадель. Місце хоч і в центрі, за крок від вуличного галасу, але тихе: географічно ти в місті, а, ніби, вже і в лісі. Чоловік, років за 50, сидить у позі лотоса і курить люльку. В нього сиве, довге волосся, яке охоплює шкіряний ремінець, а великі круглі окуляри, роблять його схожим на Джона Ленона, в останній період життя. А сам цей дядько одночасно нагадує індіанця і хіпі, часів Вудстока. Тільки вже постарілого хіпі. Не вистарчає до повного образу потертої гітари з квітами, амулета «лапа» і плаката: « No Vietnam War! Yes LSD!».

Він курить свою люльку, занурившись у свої думки, ніби медитує. І весь його типаж так і кричить: «Чуваки! Та мені нема ніякого діла до всього вашого «шухеру»«. Напевно, він єдина людина в країні, якій абсолютно байдуже до Порошенка чи Зеленського, вернуть «Бені» «Приват», чи ні… У нього точно якесь своє «кіно» в голові. І очевидно вже дуже багато років. Певно, ще з тих часів, коли відростив волосся і зрозумів, що всі люди, як люди, а він – хіпі. А бути хіпі – то не мода, не понти, не лише потерті джинси і «косуха», це спосіб життя і мислення.

Я хотів його сфотографувати, але не мав фотоапарата. Чого і шкодую. Але цей чоловік, видно, що вже давно ні за чим не шкодує. Тому що, який у цьому сенс? І так все пройде. А потім почнеться знову. Бо так влаштоване життя. А скажете, ні?

Чоловік пихкає люлькою, мружить очі під окулярами, дивлячись крізь дерева на місто, на людей, на машини, на офіси, на плакати з політичною рекламою, але, здається, він того не бачить. Бо зараз він десь далеко-далеко, і в голові у нього лунає отой безсмертний, вічний гімн хіппі всіх часів і народів: «If you’re going to San Francisco», у виконанні Скотта Маккензі.

Ну, раз нема фотоапарата, буду бавитись у папараці, тобто фотографувати цього філософа своєю китайською мобілкою. Якість оптики там не дуже, але, що поробиш...Клацаю, ховаючись за деревами наче снайпер, бо з досвіду знаю, що дуже часто люди доволі агресивно ставляться до того, щоб їх фотографували незнайомці. Одного разу, у 2014 році, у Слов’янську, навіть, мало не пристрелили.

Клац, клац. Тисну кнопку на екрані, намагаючись хоча б якось збільшити зображення. Чоловік помітив, що я його фотографую. Але йому це абсолютно байдуже. Як байдуже, здається, взагалі все: дощ, вітер, холод, сира, вогка, всипана наркоманськими шприцами і «бульбуляторами» земля, на якій сидить. Є тільки його думки, люлька, оця тиха галявина посеред міського хаосу, є цей, даний момент і все. І ще є пісня про Сан-Франциско. І все. Що станеться далі – не важливо. Бо далі все буде так, як і сьогодні, як вчора, як і тисячу років тому назад. І попереду, на тисячу років вперед, також все буде так само, як і сьогодні. То чого переживати та хвилюватись. Я ж – хіпі!

Чувак докурив свою люльку. Неквапливо висипав попіл, почистив її, поклав у чохол. Протер носовичком свої «аля Джон Ленон» окуляри, піднявся, закинув за плечі потерту, обшиту торочками, шкіряну торбу з індіанським орнаментом, і повільно, повільно почав спускатись з пагорба вниз, до людей, у світ, у цивілізацію міста.

Я не знаю, хто цей чолов’яга. Звідки прийшов. Куди прямує. «Світ ловив мене, та не впіймав…», казав 300 років тому, блукаючий філософ Григорій Савович Сковорода, зображення якого бачимо на купюрі 500 гривень. Хороша банкнота, до речі. Точно, це про таких, як цей хіпар. Дуже влучно сказано. Ну, є такі люди, для яких час не існує. Пройде, сто, двісті, триста, тисячу років, а він і далі буде кудись прямувати в оцій потертій шкіряній куртці, з індіанською торбою через плече, і з піснею «Сан-Франциско» в голові і серці. «Якщо ти їдеш у Сан-Франциско, заплети у волосся кілька квіток»…

Слухайте, люди, а може оці всі статті, телепередачі, ролики на ютубі, про подорожі між вимірами і часовими порталами, то не вигадка? Га?

Читайте більше новин на тему: вибори 2019: другий тур

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-05-19 23:20 :26