Новини » Суспільство 16 квітня, 2019, 11:17
Ангел-охоронець української культури: як Борис Возницький врятував 50 тис. пам’яток
Борис Возницький. Фото: nas.gov.ua
Борис Возницький. Фото: nas.gov.ua

16 квітня у Львові стартує виставка, присвячена 93-річчю від дня народження Бориса Возницького. Експозиція складатиметься із предметів з особистого архіву Героя України. Її родзинкою стануть художні твори Бориса Возницького, що експонуватимуться вперше.

Про це повідомила донька Бориса Возницького – Лариса Разінкова-Возницька.

«На виставці «Борис Возницький: ангел-охоронець української культури» будуть представлені фотоматеріали з життя Бориса Возницького, його праці у галереї та експедицій. Родзинкою експозиції стануть роботи, які він малював, навчаючись у художньому училищі – етюди, академічний рисунок, краєвиди його батьківщини. Також можна буде побачити його автопортрет, портрет доньки Лариси, дружини Олени. Живопис Бориса Возницького експонуватимуть вперше», – зазначила Лариса Разінкова-Возницька.

Джерело: facebook.com/larysa.razinkova
Джерело: facebook.com/larysa.razinkova

Вона додала, що на виставці представлять також твори художників, які дарували свої полотна Борису Возницькому: Євгена Безніска, Лесі Трофимлюк, Володимира Слєпченка, Любомира Медведя.

«Це вже шоста виставка після смерті Бориса Григоровича Возницького. Перші три виставки відбулись у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, а також у Винниківському краєзнавчому музеї, а також у музеї в м. Жидачеві – філії галереї. Відкриття виставки відбудеться 16 квітня о 16.00 у ТЦ «Галичина», що на вул. Щирецькій, 36 у Львові», – підсумувала донька Бориса Возницького.

З нагоди 93-річчя з дня народження Героя України Бориса Возницького IA ZIK пропонує згадати непростий, але дуже цікавий життєвий шлях людини, яка врятувала для України десятки тисяч безцінних пам’яток культури та повернула із забуття такі видатні постаті, як Йов Кондзелевич чи Йоган Пінзель.

Син буремної Волині

Борис Возницький народився 16 квітня 1926 року в селі Ульбарів (сучасна назва – Нагірне), Дубенського району, Рівненської області. Велику роль у формуванні Бориса Возницького, як людини та мистецтвознавця відіграла його мати – Тетяна Возницька. Вона брала участь у всіх заходах «Просвіти», співала, їздила з виставами довколишніми селами. Надзвичайно побожна жінка привела й свого малого сина до сільської церкви св. Луки, де він кілька років прислуговував під час богослужінь. Вона ж перша привела його і до музею – це був Дубнівський краєзнавчий музей.

З 1932 по 1936 рік Борис Возницький навчався в початковій школі у рідному селі, а далі продовжив навчання у 5-6 класах Дубенської загальної школи.

Уроки справжнього патріотичного виховання отримав від свого дядька Олександра Нестерчука, якого почергово арештовували, починаючи з 1939 року і польська влада, і радянська, і гітлерівці, і який помер у 1942 р., перебуваючи в Рівненській тюрмі. Власне разом із дядьком Сашком 13-річний підліток у 1939 р. закопував бібліотеку «Просвіти». Майбутній рятівник безцінних пам’яток мистецтва встиг стати і зв’язковим УПА.

«За Польщі я вчився у Польській школі, 1939–40–й рік – я вчився в радянській школі, 41–й рік – у німецькій школі, німецькому технікумі. У 1943 році вернувся в село, ховався. А Волинь – це ж скрізь партизани! І мене як найбільш грамотного в селі відправили у школу старшин УПА. Туди брали або грамотних, або вже «стріляних» упівців. Мене відправили в штаб УПА–Південь. Мені 16 років, і такий «Тиса» каже: «Дитино, ну куди тобі в ту школу? Через три місяці мусиш бути чотовим, командиром взводу. Та тебе слухати не будуть. Залишайся при мені!». І я залишився там зв’язковим. А коли підходили радянські війська, він мене викликав і сказав: «Знаєш що, зараз прийде радянська влада, буде переформування і так далі – іди поки додому, а ми тебе, коли треба, знайдемо». Я, пам’ятаю, взяв кілька гранат у кишеню, пішов додому. Через два місяці радянські партизани оточили село. І мене мобілізували у військо. Так я потрапив у радянську армію. Був на фронті, мав поранення. Тепер у мене два посвідчення: одне – Радянська армія, інше – УПА», – згадував у одному із своїх інтерв’ю Борис Возницький.

В 24 роки Борис Возницький повернувсь додому. Його долю вирішила мати, яка побачивши рисунки виконані під час служби в армії, сказала, що він повинен вчитись на художника. У Львівське художнє училище приїхав взимку, коли іспити складати було вже пізно. Директором училища був також фронтовик В. Тарасов і Возницькому влаштували окремо іспити, після яких зарахували на друге півріччя першого курсу відділу монументального мистецтва. Його вчителями були К. Звіринський, О. Шатківський, В. Масюткін, але найбільше захоплювали лекції Володимира Овсійчука з історії мистецтва і, після закінчення з червоним дипломом училища, Борис Возницький продовжує навчання на мистецтвознавчому відділі Інституту ім. І. Рєпіна Ленінградської Академії мистецтв. Пояснював це рішення тим, що тверезо оцінюючи свої здібності як художника, зрозумів, що більше користі на ниві культури зможе принести як мистецтвознавець і як музейник.

Перші кроки у музейництві

Свій перший музей Борис Возницький відкрив у м. Винники, що поблизу Львова. Щоб забезпечити сім’ю, працював у трьох школах, вчив дітей малювати, вів краєзнавчий і туристичний гуртки у тодішньому Будинку піонерів. Експонати для музею у Винниках збирав разом з учнями, організовуючи експедиції в довколишні села. Разом із дітьми розкопав у лісі два кельтські поселення. У своїх спогадах він писав: «Досліджували винниківські ліси, Чортові скелі, ходили в давньоруський Звенигород, в Карпати до Тустані, по Кримському узбережжі. Краєзнавство дало поштовх до створення краєзнавчого музею на веранді Будинку піонерів. І так був створений мною перший музей. Експонувалися речі із Звенигорода, городища, а один з учнів приніс хрестик на шнурі з коралами. Це був енколпіон, велика рідкість – адже цілі покоління проносили його на шиї».

У 1960 р. почав працювати заступником директора в Українському музеї (тепер Національний музей у Львові ім. А. Шептицького). Возницький почав серйозно займатись українським мистецтвом, зокрема, фактично, відкрив іконописця Йова Кондзелевича і ввів його ім’я у науковий обіг. Подорожуючи Волинню у пошуках матеріалу для дипломної роботи в Інституті ім. І. Рєпіна Ленінградської Академії мистецтв, в селі Білосток він знайшов іконостас Йова Кондзелевича, який перевіз до музею. Під час іншої експедиції у селі Годовиця відбулась перша зустріч Бориса Возницького з геніальним скульптором Йоганом Пінзелем. Із цієї поїздки він привіз дві скульптури: «Жертвоприношення Авраама» та «Самсон, що роздирає пащу лева», але вчена рада музею не дозволила їх навіть взяти на облік.

Того ж року Борис Возницький взяв під охорону свій перший об’єкт – Бернардинський костел у Львові, у якому був склад і після виселення його залишилась справжня руїна, розкидані та розбиті вівтарні скульптури. Фактично таким чином він врятував перлину Львова – храм св. Андрія.

У грудні 1962 року Бориса Григоровича Возницького «тимчасово» призначають директором Львівської картинної галереї, і всі наступні роки його життя пов’язані з життям цього музею.

Рятівник української культури

У 1960-70-ті роки – це час великих експедицій, коли Борис Возницький з однодумцями, які працювали у галереї рятували від загибелі тисячі творів мистецтва. В закритих храмах, знищених шляхетських маєтках радянська влада влаштовувала у кращому випадку склади, а ікони, скульптуру, картини викидали, чи просто нищили. Група науковців очолювана Борисом Возницьким виїжджала у експедиції, спочатку по Львівській, а потім Франківській та Тернопільській областях. Своєї машини не було, доводилось позичати, тільки через декілька років виділили списану з Оперного театру вантажівку, а в 1970-му році Возницькому подарували мотоцикл. Не завжди встигали вертатись додому, ночували в полі, в стіжках сіна, які називали «Готелем Возницького».

Керуючи музеєм протягом 50 років (1965-2012 рр. – майже половину його історії), Борис Возницький збільшив колекцію з 11 тисяч до 60 тисяч творів мистецтва.

Екс-директор Львівської національної галереї мистецтв Лариса Разінкова-Возницька, донька Бориса Возницького такими словами коротко охарактеризувала його вклад у збереження національної культури:

«Ось тільки невеликий перелік діяльності Бориса Возницького: створив найбільший музей в Україні, який містить сімнадцять окремих музейних відділів та заповідників, реставрація та концепція експозиції Олеського, Золочівського, Жовківського (відділу галереї) замків. Концепція експозиції Підгорецького замку з представленням оригіналів, відкриттям відділу археологічних знахідок давнього городища Пліснеська, відтворенням старого планування залів. Продумав та створив паркову систему в Олеському та Золочівському замках. Відродив садибу Маркіяна Шашкевича в Підлиссі та створив з Романом Лубківським музей «Русалка Дністрова». У с. Руда створив музей гетьмана Івана Виговського. В Олеському замку експозицію гаварецької кераміки. В приміщеннях монастиря Капуцинів у Олеську створено унікальні в Україні, єдині студійні фондосховища. В підвальних приміщеннях зібрав по фрагментах кам’яні надгробки XVI-XVIII ст., які є також винятковою експозицією. Добився передачі музею Палацу Потоцьких у Львові та разом з Галиною Дергачовою створив експозицію творів європейського мистецтва XІV-XVIII ст. Там відкрив каплицю, яку присвятив «Львівській Богородиці», іконі XIV ст. У 1965 році з Володимиром Овсійчуком відкрив сміливу на той час виставку «Львівський портрет», і хоча цензура заборонила показ цієї виставки, експонував її у напівпідвальних приміщеннях галереї. Відродив П’ятничанську вежу – XIV ст., музеєфікував каплицю Боїмів. Зібрав з нуля стародруки, українські книжки та створив Музей книги. Врятував частину античних скульптур з палацу Лянскоронських у Старому Роздолі. Борис Возницький врятував скульптури Йогана Пінзеля та досліджував його творчість впродовж п’ятдесяти років, надрукував декілька монографій».

За безцінну працю Борис Возницький був удостоєний багатьох нагород та відзнак: Герой України (2005), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслужений працівник культури України та Польщі, кавалер Ордену за заслуги, почесний громадянин п’яти міст, почесний доктор наук та академік. Однак нагороди для цієї скромної від природи людини і водночас велета духу не були метою. Сенсом його життя були слова, які викарбували на його могильній плиті: «Рятування національної спадщини для мого життя – це призначення згори».

Андрій Павлишин,
IA ZIK

Матеріали, використані у статті, взято із відкритих інтернет-джерел

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-04-23 13:29 :19