«Сквот32»: Про нове українське кіно, яке варто глянути, але не треба захоплюватися
Юрій Мартинович
репортер, оператор, письменник
Кадр із фільму
Кадр із фільму "Сквот32"

Побував на допрем’єрному показі українського фільму «Сквот32». Вражень залишилося багато, але кіно – одноразове.

У прокат вийшов нетиповий український фільм «Сквот32». Це молодіжне кіно для любителів мистецької сучасної культури: хіп-хоп, реп, брейк данс, графіті. Основою історії є доволі симпатичний сценарій відомої сценаристки Люко Дашвар (Ірина Чернова). Фільм розповідає про сіре життя держслужбовця Лізи. Вона має прихований талант до фотографії. Ліза знаходить себе й своє призначення завдяки зустрічі із творчими сквотерами, які живуть у закинутому будинку у Києві і борються із «олігархічною владою», щоб зберегти свою «святиню» від знесення. Це доволі оригінальна історія. Кіно вибудовано таким чином, що дозволяє розмислити над буденністю життя, талантами, які живуть у нас і чекають свого часу, мріями, яких ми хочемо досягнути, стосунками, які дозволяють нам повірити у щось, та іншими філософськими питаннями, які лізуть у голову жителям мегаполісів. Безперечним плюсом цього фільму є те, що більшість тих творчих людей, які зображають сквотерів – це реальні хлопці та дівчата, які займаються танцями, читанням репу, створенням музики, крутими малюнками, перфоменсами та всякими мистецькими батлами. Тому вони додавали життя сценам за їх участі, навіть, враховуючи їх аматорську гру, яка виглядала хоч і наївно, але щиро. Плюсом фільм також є музичний супровід – якісно зроблений і дозволяє з насолодою перейнятися атмосферою цієї історії. Крім цього не можна не помітити красиві візуально наповнені кадри, які не так часто, як би того хотілося, але все ж виникають і заставляють очі глядачів блищати від захоплення – перехід від сірості до кольору.

Здається, на тому видимий позитив закінчується. Оскільки основна проблема українських фільмів – пошматована награністю історія і відсутність якісних акторів – не дозволяє цьому посередньому фільму бути класним. Половині діалогів у фільмі я не повірив, як і переходам від сцен до сцен. Це кіно має у собі круте ядро, але воно не було розкрите і пропрацьовано достатнім чином, щоб переконати масового глядача у тому, що творці фільму хотіли щось важливе сказати чи розказати. Мені здалося, що всі ті, хто долучився до створення «Сквот32», то вони самі не знали, що хочуть розповісти і який сенс цієї історії. Оскільки у першу чергу не розкрито навіть, що таке сквот і хто такі сквотери? Глядач, який не читав про це слово у Вікіпедії, сумнівно, що знає його значення. Бо в Україні діючі творчі сквот-місця можна на пальцях однієї руки порахувати, і така ситуація вже років двадцять. Сквотери – це дуже цікаві люди (не безхатьки!), які постійно намагаються щось творити і проявляти своє нестандартне мислення, живучи у своєрідному «гуртожитку», за який не потрібно платити, бо це покинутий будинок. Коротше, це європейська мода, якій вже 50 років, але у нас не прижилася. В Україні покинуті будинки належать безхатникам, наркоманам, привидам та тим, хто не має де зайнятися екстремальним сексом. Фільм дуже ніжно торкається всією цієї «нарко-алко» теми і проблеми. Більше того, фільм, який мав би зосередити увагу глядача на розумінні сквотерів і творчого світу, більшою мірою зациклений на нерозкритих проблемах головної героїні, чиє постійно незворушне лице впродовж всього фільму (ніби Крістен Стюард у «Сутінках»), не дозволяє відчути трансмісію емоцій та почуттів, які вирують навколо. На жаль, красивій головній акторці не вдалося передати своєю грою цей перехід від сірості до кольору, бо втомлює дивитися на її одноманітність та якусь «роботизованість».

У фільмі намагалися поєднати багато всього, але, здається, загубили логіку та силу ідеї. Хоча за словами творців стрічки, основна ідея фільму – це показати, що творча молодь може досягнути багато чого і змінити свій буденний світ довкола. Щось подібне ми бачимо впродовж півтора години, та фінал, який, ніби, прискорюється і хоче втекти у музику, не пояснює нам нічого. Чи то героїня всіх кинула і поїхала далі у пошуках себе, чи то сам сквот та сквотери програли свою битву і весь фільм був лиш спалахом, який так і не запалав...? Знову таки філософське питання. Але відзначу масовий перфоменс наприкінці фільму, який додав трохи драйву, якого так бракувало.

Також проблема є в адресних кадрах, які б мали краще пояснювати переміщення осіб. Я все чекав, коли покажуть цей будинок сквотерів із висоти, повністю, а такого не було. Масштабу бракувало. Хоч справа не у будинку/будинках, а у людях, які там живуть, та навіть самі сквотери – це персони без зрозумілого минулого і якихось паралельних історій, що розкривають їх. Тому вони губляться. Весь фільм виглядає дещо розгубленим, як і обличчя головної героїні.

Багато кадрів перетягнуті і втомлюють зайвими думками чи то про тюрму, чи то про замкнутість. А кіно мало би бути життєствердним і динамічним, або таким, що передає поточну реальність, а не утопію бачення монотонного пострадянського світу, у якому живуть нетипові молоді митці. Більше того, у чомусь ця своєрідна боротьба молоді із системою, нового зі старим, особливо у ці дні, наштовхнули мене на політичні роздуми, і я побачив якусь рекламу мимоволі. Та, думаю, що так глибоко фільм типові глядачі не розглядають, і ЦЕ мені лиш здалося, бо сплутав сансару життя із політикою.

Коротше кажучи, «Сквот32» – фільм, який варто глянути, але яким не слід захоплюватися. Тому моя оцінка 6/10.

Нагадаємо, у Львові відбулася прем’єра нового молодіжного українського фільму «Сквот32».

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-05-26 16:30 :04