«На світі стільки див, о мій Гораціо…»
Оксана Думанська
письменниця, перекладач

За вибриками художньої самодіяльності в ефірі та в інтернет-ресурсах радію, що люди не забувають про театр професійний, у якому і наплачешся, і нарегочешся, і вийдеш із зали окатарснений. Після чого світ постає зовсім інакшим. Театр – він помічний в часи невитримної напруги, як і в пору бурхливих радощів.

Хто подумає, що я записалася в театрознавці, помиляється. Я просто споживач театрального продукту. І бачу, як у Львові (чи це випадково, що разом із оновленою назвою –Перший?) пожвавлюється успіх театру для дітей та юнацтва. Пожвавлюється за рахунок сміливого експериментування, яке й розкриває сенси, закладені автором п’єси, режисером і акторами.

Що цікаво – увечері там йдуть «дорослі» вистави, і вони на будь-який смак: насмієтеся, розчулитесь, замислитеся. Останні два роки пильно стежу за прем’єрами чи переглядаю вистави « з досвідом», і вже маю улюблені.

Найперша – «Зерносховище». Цю виставу дивлюся раз на рік, бо частіше не можна: надто сильний емоційний градус в кожному епізоді, надто емоційно складно урівноважити гіркі сльози з гомеричним сміхом. Але якщо ви не бачили «Зерносховища» – ви втрачаєте можливість осмислити українську трагедію в сучасній інтерпретації, не з документальних довідок чи історичних коментарів, а через пісні, діалоги, рухові композиції.

В рік, коли Емму Андієвську увінчали лауреатським званням, Перший привітав авторку «Джалапітою» – виставою за сюжетом, у якому нема жодного реалістичного епізоду, зате було де розгулятися фантазії виконавців. Менше години часу – а ви виходите із зали переповнені добром і таким радощами від побаченого, від упізнаного, від сприйнятого, що потім усміхаєтеся незнайомцям. І чи не в цьому сила театральних видовищ – розбурхати почуття?

«Ромео і Джульєтта» – ну що нового у п’єсі, яку переказують кількома реченнями на уроках світової літератури в школі?! А прийдіть у Перший – і вам здаватиметься, що ви дивитеся історію з іншими глибинними замислами.

Ні, ні, я тут не ревізую репертуар, хіба що згадую, як на мене саму вплинули ці вистави. А ще ж були і «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи…», і «Аліса», і «Маленька Баба Яга», і «Проданий сміх»,і «Небезпечна гра», і «Оскар»…

А вчора – прем’єра. Ніби й знайомий Ганс Християн Андерсен – і ніби пересторога дорослим, щоб не впадали в деспотизм. «Принцеса і сто поцілунків» прийшла до зали суворими наказами, незворушними обличчями, ляпасами за найменшу провину, штивними шинелеподібними костюмами і крижаним холодом різких жестів. І якби не «демократичний» Принц із сусіднього королівства, то за гімн і за всі пісні там би був лиш «Августин», усіх би кусали штучні блохи, а в садах і на клумбах панували штучні квіти.

Діти були в захваті від цієї історії. І дорослі теж.

Я написала про театр, щоб на якийсь час мої читачі відійшли вбік і поглянули на все, що діється в українському просторі, під іншим кутом зору: вистави – найцікавіші, найталановитіші (чи зовсім не такі, а невдатні) і навіть геніальні завжди добігають кінця. І ми виходимо із зали у знайоме життя. Виходьмо, навчившись відрізняти мистецтво від самодіяльності. Виходьмо у дивовижний світ, в якому не лише політичний театр.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-06-19 18:08 :39