Новини » Події 8 квітня, 2019, 14:58
Дива війни. Хроніка палаючого ВОПу
2016 рік. Прапор із герборм міста Стороженець (Чернівецька обл.) над побитим кулями дорожнім вказівником біля в'їзду у с. Красногорівка (Донецька обл.)
2016 рік. Прапор із герборм міста Стороженець (Чернівецька обл.) над побитим кулями дорожнім вказівником біля в'їзду у с. Красногорівка (Донецька обл.)

Ну, буває так, коли всі небезпечні обставини в один недобрий момент складаються проти тебе і здається, що гірше, ніж зараз, бути вже не може. От, наприклад, як це було в Ісландії в 1910 році під час виверження вулкану Бардарбунга.

Тоді розпечена лава й викиди вулканічного попелу створили смертельну загрозу для мешканців сусіднього селища, розташованого на березі фіорду. Але це ще було не все. Вулкан «прокинувся» і спровокував схід льодовика. Гори тисячолітньої криги стали сповзати вниз на селище, руйнуючи будівлі та огорожі. Та біди ісландців на тому не скінчились. Крига з льодовика, спустившись вниз, почала заповнювати води фіорду, на березі якого розташувалось селище. Це привело до того, що рівень води у фіорді піднявся вище рівня берега і тони крижаної морської води, наче таке собі цунамі, хлинули на берег, затоплюючи будинки, які вже були присипані токсичним попелом і зруйновані кригою льодовика…

Отож, людям під час того лиха загрожувала смерть від лави чи попелу, від криги та студеної води. Але дивом і завдяки праці рятувальних команд тоді обійшлось без жертв. Пощастило, одним словом.

Приклад такого везіння я раз спостерігав на війні у 2016 році у Донецькій області, коли під час одного незвичного нічного бою нашим солдатам, наче ісландцям у 1010 році, загрожувало одразу три небезпеки: ворожі міни, кулі ворожих кулеметів і наші патрони, що вибухали у палаючому бліндажі. Але сталось диво. Диво війни – тоді ніхто не загинув, хоч і досі важко у це повірити. А було так.

…2016 рік, літо, містечко Красногорівка, Донецька область. Відразу на околиці Красногорівки у полі ВОПи – взводні опорні пункти, розташовані у траншеях і бліндажах. Це передня лінія оборони. Перед ними дике поле – «нічийна полоса». За полем – смт Старомихайлівка, фактично передмістя окупованого Донецька. Он як ми близько до «лігва звіра».

2016 рік, Донецька область (передмістя Донецька), пошкоджені вибухами снарядів  вежі ЛЕП
2016 рік, Донецька область (передмістя Донецька), пошкоджені вибухами снарядів вежі ЛЕП

Там, на тій стороні степу, також ВОПи, траншеї, бліндажі, руїни якогось заводу, це також лінія оборони, але вже їхня. Відстань десь кілометр. Дуже добре видно металеву водонапірну вежу, на яку наші донецькі «опоненти» чомусь повісили червоний прапор. « Back in the USSR?». Ну, кому що…

Вечоріє… Грандіозний, аж словами важко передати, захід сонця над степом. Там, де світило ховається за обрій, небо залилось, ніби підсвічене гігантською лампою, рожеве-червоним світлом. Так, наче то вибухнула атомна бомба і все навколо – трава, дерева, кущі – ненадовго також фарбуються у рожеве. До біса красиво!

Красногорівка (Донецька область), захід сонця в донецькому степу
Красногорівка (Донецька область), захід сонця в донецькому степу

У цей час, коли день уже закінчився, а ніч ще не прийшла, безмежний донецький степ нагадує…африканську савану. Поодинокі дерева у променях сідаючого сонця здаються пальмами чи баобабами, погнуті вибухами металеві вежі ЛЕП здалека схожі на жирафів, котрі зігнувши свої довгі шиї шукають корм, а підбитий ще у 2015 році танк, башта і гармата якого виглядають з високої трави, уявляється одиноким африканським слоном, що сумно блукає саваною, відбившись від інших слонів…

2016 рік. Красногорівка (Донецька обл.), захід сонця у донецькому степу
2016 рік. Красногорівка (Донецька обл.), захід сонця у донецькому степу

Неперевершений пейзаж…У такі моменти забуваєш про війну…

Але вона є. Латунний килим гільз під ногами, хвостовики розірваних мін, ящики з патронами, бліндажі, траншеї, укладені мішками з піском, червоні таблички з намальованими черепами і надписом «Обережно міни!» – все повертає у реальність і нагадує, що ти не в мирній Африці, а на воюючому Донбасі.

2016 рік. Красногорівка (Донецька обл.), позиціїї ЗСУ
2016 рік. Красногорівка (Донецька обл.), позиціїї ЗСУ

Останні промені сонця ще відблискують на куполі церковної дзвіниці, що стоїть у Старомихайлівці, на тій, ворожій стороні. Якщо вдень придивитись у бінокль, то під золотим куполом дзвіниці видно віконце, закладене мішками з піском. Там стоїть важкокаліберний кулемет – ДШК чи «Утьос». Інколи вночі з віконця у наш бік летять світлі пунктирні цяточки – це той кулемет на Божому храмі б’є по нас трасерами.

Красногорівка (Донецька область). Боєць ЗСУ заряджає патронами кулеметну стрічку
Красногорівка (Донецька область). Боєць ЗСУ заряджає патронами кулеметну стрічку

А зранку чути надзвичайно приємний, солодкий, малиновий, церковний передзвін, що кличе до ранкової проповіді – то святі отці, батюшки православної церкви Московського патріархату замолюють потенційні гріхи нічних стрільців, які за кулеметом у темноті «правили» свою службу. Правда для чого стріляли – не зрозуміло. Влучити з такої відстані навіть з кулемета важко. Хіба трасерами коректували вогонь своїх мінометників чи просто провокували, щоб викликати стрілянину у відповідь, а потім все це показати на російському ТБ: от, мовляв, «укропи» нічого святого не мають, навіть Божий храм обстрілюють…

Втім, сьогодні тихо. Навіть з церкви не стріляють (парадоксально звучить, правда?!!!! Але такі тут реалії. Група бійців, серед яких був і я, вернулись з чергування на позиціях і готувались до відпочинку. Хтось ще пив чай, хтось уже заснув, хтось занурився в екран мобільника. Тиха, тепла, літня донбаська ніч, сприяла відпочинку стомлених денною спекою солдатів. Навіть вітер у степу заспокоївся. Нічну тишу порушували лише цвіркуни. Повний штиль.

І раптом зі сторони передової почулось кілка пострілів. Коротка автоматна чи кулеметна черга. На це спочатку ніхто не звернув уваги. Таке тут часто буває, особливо вночі. Постріляють з тої сторони і перестануть. Але черги почали повторюватись. Стало зрозуміло, що розпочиналась, як тут кажуть, легенька «стрілкотня».

Втім, і це не сильно збентежило сплячих хлопців – ну, почали «сєпари» стріляти, ну, буває. Може, скоро припинять. Та не припинили. Постріли залунати частіше і вже нагадували дощ, що барабанить по даху. Стало очевидно, що це не традиційне «на добраніч», коли постріляли і заспокоїлись. Ні, це щось серйозніше. До пострілів кулемета та автоматів додались звуки роботи міномета.

2016 рік, Красногорівка (Донецька область), бійці  ЗСУ  на позиціях
2016 рік, Красногорівка (Донецька область), бійці ЗСУ на позиціях

Коли йде мінометний обстріл, то все виглядає так. Далекій хлопок – то «вихід», п’ять, шість, сім секунд, чути в небі шелестіння, яке все ближче і ближче, – то у вашу сторону з шурхотом летить міна, а потім – ба-бааа-ахх, вибух! Слава Богу, не поруч, десь збоку, переліт. А за мить, знову чуєш такий самий хлопок – це наступний «вихід», знову слухаєш, як у нічному повітрі шурчить хвостовик наступної міни, кидаєшся на землю і думаєш: «Тільки б не сюди»! А коли роздається звук вибуху, ще інстинктивно здригаєшся, притискуючись щільніше до землі, але і відчуваєш блаженне полегшення – таки не сюди! І так до наступного «виходу». Це мінометний обстріл.

Зараз поки що не зрозуміло – б’ють з 82-міліметрового міномета чи із забороненого Мінськими угодами 122-го калібру.

Запрацювала рація. З позицій доповіли командиру роти, капітану з позивним Ексім, що почався сильний мінометний обстріл, а на стороні «сєпарів» видно якийсь «двіжняк» – чути шум моторів гусеничної техніки, щось там усе сильно заворушилось. Невже замислили прорив? Прямо як у пісні про танкістів: «В эту ночь решили самураи, перейти границу у реки».

Ріки на тій ділянці фронту не було – лінія розмежування йшла по полю і озеру. Невже от саме у цю теплу і лагідну ніч її будуть штурмувати? Невже почалось те, чим так довго нас лякали на різних Інтернет-ресурсах – наступ?! Ротний почав швидко будити всіх, хто ще спав, але таких вже було мало – від близьких вибухів мін прокинулись майже всі. «Так, пацани! Давай, раз-два, накинули броніки, каски, зброю в руки і бігом на позиції».

І взявши автомат, Ексім швидко вискочив з будинку, де ми ночували, у темноту донецької ночі. Я встиг прихопити відеокамеру, автомат, сам накинув бронежилет, каску і також вибіг на вулицю, звідки все голосніше і голосніше чулись вибухи та довгі кулеметні черги.

Втім, фраза «темнота ночі» у цьому випадку виявилась літературним штампом. Ніч була дуже і дуже світлою. Але не від сяйва зірок чи місяця, а від того, що прямо перед нами яскраво-помаранчевим полум’ям потужно горів один із наших опорних пунктів – бліндаж на лінії фронту, де зберігалась зброя і боєкомплект. Певно, десь поруч влучила ворожа міна чи дерев’яні перекриття захисної споруди підпалила трасуюча куля.

Липень 2016 р., Красногорівка. Боєць 10 ОГШБр Назар на бойовому чергуванні
Липень 2016 р., Красногорівка. Боєць 10 ОГШБр Назар на бойовому чергуванні

Палаючий «опорнік» нагадував виверження вулкану. А поруч, наче мурахи, туди-сюди носились людські постаті – це бійці ниряючи у приміщення бліндажу, тепер більше схоже на вогняну печеру, виносили на собі вже гарячі від температури ящики з боєприпасами для гранатомета. Не дай Бог, усе б це детонувало – тоді би цей ВОП став великою обпеченою братською могилою…

Красногорівка (Донецька обл.), боєць ЗСУ (10 ОГШБр) на позиціях
Красногорівка (Донецька обл.), боєць ЗСУ (10 ОГШБр) на позиціях

Але хлопці, не зважаючи на пожежу та спеку від неї, наче забувши про ворожі кулі, що різали гілки над головою, незважаючи на ймовірний вибух боєкомплекту, все виносили і виносили з вогню зброю, гранати, прибори нічного бачення, «цинки» з патронами.

Ми – я, ротний, інші бійці – бігли з будинку, де ночували, у сторону палаючих позицій. Вогонь наче прожектор освітлював нам дорогу. Зазвичай цю відстань ми долали за хвилин п’ять. А тут знадобилось трохи більше часу – уздовж цієї висвітленої полум’ям стежки падали міни. Доводилось почувши чергове шелестіння у повітрі миттєво, якщо встигаєш, вирахувати траєкторію польоту міни і валитись на землю, кудись подалі від ймовірного місця її падіння.

Коли у багряному від вогню небі роздавалось щось схоже на «Ши-шиии-ш-шуу-у», хтось кричав: «Міна!», і ми дружно, як по команді, кидались у різні сторони від дороги у м’яку, як килим, траву (досі пам’ятаю, яка та трава була тепла, пухка і приємна на дотик, дуже хотілось зануритись у неї всім обличчям, закрити голову обома руками, лежати так і не вставати). Колись я таке бачив у старих радянських художніх фільмах про Другу світову війну. А от тепер спостерігаю в реальності…

Бігти було важко. Ми постійно то лягали, то вставали, знову бігли, а потім, коли зверху шуршало, знову лягали. В бронежилеті такий «фітнес» не дуже приємна річ. Втім, адреналін, постріли, вибухи, динаміка цієї нічної тривоги не давали відчути стомленість. Ми бігли на позиції до пожежі, там уже чулась ціла канонада – працювали чужі і наші кулемети. Ротний Ексім біг туди, щоб командувати під час бою, бійці – щоб зайняти кожний свою стрілецьку нішу і відбивати ймовірну атаку.

Я біг, щоб усе це зняти на відеокамеру. Біг і знімав. Намагався на ходу тримати камеру максимально рівно. Це не завжди вдавалось. Заважав бронежилет, каска, яку не було часу застібнути, і вона постійно сповзала на очі. З правого боку об бронежилет бився поки що непотрібний автомат. І отак завішаний всім цим добром, наче середньовічний лицар у обладунках, я періодично, коли чув крик «Міна!», з гуркотом плюхався на землю. І якщо від мін ми ховались, тобто падали, то на характерний, тонкий, пронизливий, якийсь металевий звук «Ть-ііі---уууу» («спів» кулі у польоті), вже майже ніхто не звертав уваги. Бо коли таке чуєш, то значить, що куля вже небезпечна і вона просто пролетіла поруч твоєї голови, але все одно інстинктивно хотілось пригнутись і втиснути голову в плечі – а раптом слідом буде інша куля, більш точна…

2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.), позиції ЗСУ після ворожого обстрілу, який спричинив пожежу
2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.), позиції ЗСУ після ворожого обстрілу, який спричинив пожежу

 

Ми добігли до палаючого ВОПу. Ексім, оцінивши ситуацію, взявся по рації коректувати вогонь наших «бех» (так в армії називають БМП – бойову машину піхоти). Справа запрацювали наші кулемети, бійці зайнялись роботою: хтось кинувся до траншей і лігши на мішки з піском почав вести вогонь у відповідь; хтось взявся допомагати гасити пожежу. Один відчайдух десь дістав вогнегасник і впритул підійшов до ще палаючого «опорника». Це було ризиковано – у вогні весь час з тріском бахкали патрони, які так і не встигли витягти. Вибухаючи, з тріском, піднімаючи стовп диму та іскор, вони викидали в одну сторону кулю, в іншу – гарячу гільзу, що могла травмувати не менше кулі. Бррр! Я раптом подумав, що це нагадує наш львівський Стрийський парк чи парк Костюшка, коли двірники восени палять опале листя і у вогні, ось так само, з тріском «стріляють» каштани… О, наш затишний, осінній Львів, де ж ти?… Ага, знайшов час та місце для сентиментальних спогадів! Самому стало смішно.

Я приглядався до цих людей, що без паніки, спокійно і діловито під час чергового нічного мінометного обстрілу гасили полум’я, тут же лагодили зруйновані мінами і пожежею укріплення, стріляли у відповідь. Вони все робили так чітко і злагоджено, рухаючись, як бджоли, чи як робітники на будові, ніби кожну ніч у них тут горять бліндажі, над головами пролітають трассери, у вогні вибухають патрони, а поруч падають міни.

2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.), біці ЗСУ заряджають зброю у перерві між боєзіткненнями
2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.), біці ЗСУ заряджають зброю у перерві між боєзіткненнями

 

Їхня діловита неквапливість, наче казала: обстріл, пожежа, кулі – звичайне діло, що тут такого, звикла річ! Війна… Для майже всіх отих хлопців ця війна перша в житті. А одна третина з них взагалі навіть строкову службу не проходили і в армії опинились на хвилі мобілізації 2015 року. Але через їхні професійні дії здавалось, що оці, ще недавні, водії маршруток, фермери, офіс-менеджери, таксисти, інженери, будівельники, студенти, призвані до армії повістками, все життя стріляють з БМП, гранатометів, РПК, ДШК…

А втім, воювати вони вже вчились тут, на ходу. Я дивувався: всі люди, принаймні, на словах бажають миру. Але наскільки швидко людина навчається мистецтву колективного вбивства, тобто мистецтву війни, наскільки швидко звикає до війни… Дивно… Може, це, ну, якщо не тяга до війни, то, бодай, вміння звикати до неї і спокійно сприймати війну – в нас в генах? Адже вся історія свідомого людства – це фактично історія великих та малих воєн? Чи оце швидке звикання до війни і смерті, яка завжди поруч, то просто стандартна захисна реакція психіки, ну, щоб не було страшно і не зійти з розуму від свого страху? Не знаю….

Я знімав усе це відеокамерою, скільки вистачило заряду в батареї. Для чого знімав? Мене ж ніхто не просив і не змушував це робити. Та і кому будуть потрібні ці кадри маленького, локального, нічного бою незрозумілої, нечесної війни, яку і війною то не завжди називають, а стримано – Антитерористичною операцією, а тепер уже Операцією об’єднаних сил?

2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.). Позиції ЗСУ. Колективне фото після бою бійців 10 ОГШБр, 8 штурмовий батальйон, 2 рота
2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.). Позиції ЗСУ. Колективне фото після бою бійців 10 ОГШБр, 8 штурмовий батальйон, 2 рота

Палаючий ВОП вдалось швидко згасити. Хлопці встигли винести з вогню ящики з боєзарядами. Вогнем у відповідь зуміли примусити супротивника замовчати. Обстріл припинився. Бій стих… Без жодного вбитого. Лише командир роти, Ексім, отримав контузію, коли міна бахнула дуже близько.

І вже потім я зрозумів, як нам усім тоді пощастило. Нікого не зачепили осколки мін, нікого не поранили вже наші патрони, що з тріском вибухали у палаючому бліндажі, нікого з нас не заділи ворожі кулеметники, хоча коли сильно горів ВОП, ми були освітлені, як на сцені, і наші метушливі контури у касках на головах були добре видні з тої сторони поля – просто ідеальні мішені! Але, повторюю, всі тоді залишились живими. Також, напевно, диво. Маленьке диво війни.

2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.), корпус танка, підбитого у боях 2015 р.
2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.), корпус танка, підбитого у боях 2015 р.
2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.), корпус танка, підбитого у боях 2015 р.
2016 рік, Красногорівка (Донецька обл.), корпус танка, підбитого у боях 2015 р.

От, власне і все. Напевно, багато хлопців, що в різний період тривання АТО- ООС побував на «нулі», на передовій, можуть пригадати щось подібне і зі свого досвіду. І всі вони можуть підтвердити, що навіть на війні, там, де завжди страшно і неприємно, інколи трапляються дивовижні речі. Хоча справжнім дивом буде те, що ця війна колись закінчиться і на Донбасі перестануть стріляти…

Юрій Лелявський,
журналіст,
для IA ZIK

Читайте більше новин на тему: війна на Донбасі

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-10-18 22:09 :09