Новини » Світ 26 березня, 2019, 11:35 блоги
Бон суар: картинка-розмальовка зі Страсбургу
Ольга Герасим'юк
журналіст, телеведуча

Малюк у яскравому візочку раптом перестав сукати ніжками, випустив із ротика соску і вирячив свої круглі очиська з чітким дорослим зойком у них «та ви шоооо». Я простежила, куди він дивиться: а це його батьки раптом покинули штовхати цей візочок, бо вирішили цілуватися. Вони робили це, як ніби світ навколо – це їхнє ліжко... Немовля, коли виросте, точно матиме великі, як оце зараз, круглі очі, як ґудзики на пальто. Усі питатимуть – в кого це він такий окастий удався. Але відповідь знатиму лише я…

Збоку почувся стогін – «Ииииг, гииииии, иииииг»... Я затулила собою немовля й скосила очі в той бік. Та це дуже літній мсьє в спортивних трусах зверху на штани, глибоко перехилившись уперед, ніби тягнув за собою на лямці якогось багатотонного причепа, біг свою ранкову порцію руханки. Слава тобі, Господи, й прости за думки – согрішила! Десь були в мене темні окуляри – треба одягнути, щоби якось пригасити сприйняття всього, що насувається разом із тим, як на градуснику стовпчик стрімко повзе догори. До речі, навколо всі вже в темних окулярах... І тепер мені ясно, чого.

Тут раптом на мою голову хтось висипав згори кошик хмизу! Угорі, невідомо чого, бушував (бушувала?) лелека – вона (він?) руйнувала величезне гніздо й жбурляла вниз дрючки, гілочки й якесь шмаття... Довкола нікого не було, щоби з’ясувати причину... Ну, що може бути... Може, знайдено під подушкою чуже перо? Чи не таку гілку принесено для кладки... І в сусідської лелеки он яке гніздо – на чудовій верхівці деревини, з таким смаком обплетеної темно-зеленим плющем. А тут – як у його бабці, з ельзаського села! І ще й клекотить із грубим селянським акцентом!

Пару хмизин разом із тим, що завжди можна очікувати з неба, якщо необачно сісти під пташиним гніздом, ляпнуло на ярмулку кучерявого рудого хлопчиська, який обклався на лавці нотами й, замружившись, репетирував на гітарі якусь складну з довгими синкопами мелодію... Він не зважав на те, що з голови його стікало, бо ось-ось мав досягнути катарсису – тонкі звуки наростали, закручувалися зміїною спіраллю й за мить мали вибухнути!

За ним підглядав з-під кошлатих брів білий песик... Він чемно сидів на зеленому пухнастому рушничку, який постелила йому на лавці біля себе хазяйка. Чемно й незворушно він удавав із себе бабусиного внучка, хорошого хлопчика. Пас очима з-під чубчика розкішну ньюфаундлендшу, велику й недоступну мрію. Хазяйка, склавши ніжки колінце до колінця, читала товстезну й, певне, дуже правильну книгу, прикладаючи до очей час від часу паперову серветку. На сусідній лавці сиділа теж із книжкою дама в гарному капелюшку з чорною суконною квіткою на крисах. У такому ходять до королеви. Чорний капелюшок, чорні панчохи, чорна сукня, чорні закриті черевички. Чорний велосипед, притулений до лавки... Мадам у всьому чорному пересувається містом на чорному велосипеді. Напевне, на її балконі цвітуть чорні троянди й дивиться згори на людей чорний кіт. Мадам сидить тут, не піднімаючи очей, посміхається загадково в книжку. А навколо під музику рудого в ярмулці все загорається кольорами, немов хтось зафарбовує книжку-розмальовку.

Щойно на клумбах висадили полум’яно-червоні бегонії... Натикали поряд синіх невідомих квіток, білих маргариток. Такі суворі дядьки в зелених комбінезонах. Тичуть і озираються на мадам, тичуть і озираються. Один збігав кудись і пригнав назад із тачкою жовтих нарцисів. Дотикав ще жовтого. Закурив. Задумався. Чи чекав наказу... Я б сказала, що хотіла би ще трохи бузкового. Але в кадр якраз вкотилася на візку дуже літня пані в яскраво-бузковому жакеті й червоних панчохах. Сумочка в неї була неонового рожевого кольору. Пані примостилася в кутку цієї картини, лукаво всміхнулася й застигла, закривши очі темними окулярами, як усі тут, й підставила лице під потоки сонячного світла. Воно лилося з неба, ніби там хтось перекинув бідон із свіжим сонячним світлом, призначений бути відтранспортованим в якесь геть ще Богом забуте й замерзле місце, щоби розлити трохи гарячого на ті закоцюблі байраки... Усе дісталося цим щасливчикам, яким і так усе дісталося... І навіть лелеки в них не відлітають у вирій...

До речі, я ще нічого не сказала про небо! А там просто по-помитому, по-чисто-синьому хтось проволік мішок із борошном. Певно, зачепив за якусь зірку на світанку, продрав дірку й тягнеться тепер через усе небо борошняна доріжка, біла-пребіла. Саме з найкращого борошна там, угорі, й випікають наших журавлів. І запускають в Україну клинами. Тому звичай зустрічати їх у нас удома, випікаючи журавлів із тіста в рівнодення, коли вони до нас долітають, – це не просто так, аби що-небудь. Це прадавнє знання про те, як і з чого Бог створює журавлів.

З чого він створює нас – про це було на початку цих нотаток. З поцілунків звичайних і обіймів. Для того, щоби підсилити їхню хімічну реакцію, Він напускає на оксамитову гладь озера он тих білих лебедів. Вони виходять в плавання, як потужна пухнаста ескадра, флагман розганяється й біжить поверхнею до берега, обтрушується й підсідає на зеленій траві до парочки, яка просто ліниво валялася, засинаючи, а тепер почала осмисленно обніматися, захоплено дивлячись на ухорканого лебедя. А він і не проти. Чекав на свою подружку, що теж висадилася на берег, обтрусилася й перевальцем човпе до нього. Бог показує «на пташках»: коли в тілах заворушилися якісь лоскітливі потоки, це ваш час, не озирайтеся – придивіться до того, хто валяється поряд. Цілком можливо, що він може згодитися для життя в любові до гробу... Ні, трапляються й помилки, звісно. Але хіба хтось давав гарантію? Усі книжки й усі драми на світі про ці помилки. Бо хто сказав, що любов – це точна наука. У ній взагалі немає жодних правил. Лише насолода й трепет. Їх вистачає на все життя згадувати, коли бредеш опісля всього світом зовсім самотньо...

Від самотності Бог робить із чогось особливо доброго і пускає на землю собак. Ось старий лабрадор вигулює свою також стару хазяйку, тягне її на повідку кудись – і вона, манюня, в пальто точно в тон його масті, літає слухняно за ним, куди б він не шарпнувся понюхати щось під кущем.

Старенька повністю довірила йому свій шлях, а сама тріскотить по телефону з якоюсь, певне, подруженцією, вправно й завчено оминаючи зустрічні дерева. За цією парочкою я й побрела: з вулиці Гуно, на вулицю Вебера, потім на Бетховена, а далі на Моцарта. Не знаю, чому пес обрав саме цей маршрут, але концепція мені підходила...Понаспівуваши на кожній з вулиць відповідні уривки, я сказала лабрадорові навздогін: Ві, мсьє! Приїду й таки сяду за фортепіано... Мама давно промовисто поглядає на мою стареньку «Україну»...

Лабрадор поволік свою даму кудись у двір, і я лишилася сама. Але тут із дому вийшла ще парочка. Пес джек рассел, вистрибуючи молоденьким козликом, витяг з дому ще одну самотню особу. Несподівано вже стемніло. Особа вже виробила засіб від посягання песика на своє смакування самотністю – вона ввімкнула на песикові ошийник, який засвітився неоновим зеленим світлом, відчепила його від повідка, щасливо глибоко вдихнула свіже повітря з його феромонами, прикрила повіки й повільно рушила, ввімкнувши в собі свою особисту музику. Песик ще мить стояв і думав. Пронизливо зелений німб світився навколо його розумної голови, і за мить святий Джек Рассел, зробивши один із своїх коронних стрибків, вшився з виду. У парку, що вже тягнув на себе темну ковдру, тепер гасали дивні зелені вогники, закручувалися в спіраль, затримувалися під кущами, стрімко злітали вгору й малювали різку пряму вздовж озера...

Людей навколо вже не було. Щойно великий дзиґар на Палаці Жозефіни пробив вісім разів, як тут усе спорожніло. (А, може, тут нічого й не відбувалося, і все це мені привиділося). Великі жовті ліхтарі висіли над головою, як колонія повних місяців – звідси вони, певне, розліталися в цій порі в різні небеса, під якими хтось дивитиметься на золотий круглий далекий ліхтар, кожен на свій, і відчуватиме звичне хвилювання, й казатиме комусь у трубку: «А я думаю, чого мені так марудно на душі? Аж глянула – так повня ж! Я завжди на неї, як відьма стаю...».

Місяці заманювали мене алеєю вглиб і вглиб пахучого оксамиту паркової темряви. Попереду мене йшла довга, вся в чорному, у довжелезній спідниці моя тінь. Потім зупинялася, зменшувалася, чекала, поки я пройду, забігала мені за спину – і знову виринала й видовжувалася попереду. «Вгомонися вже»,– сказала я їй і раптом помітила, що ми не самі. На лавці сиділа величезна гора... Точніше, вона не поміщалася на лавці, а лише примостилася частиною велетенського тулуба. Форми гора не мала – цей Хтось був схожий на гігантське живе тісто, що вже вилізло з макітри й тепер пухло й сходило вшир і ввись на цій лавці, сповзало з неї. Напевне чоловікові докучала трохи ця його прекрасна інакшість, тому його час для прогулянки наставав саме тепер, коли ніхто не ходить і не видивляється на нього, і не порівнює з тістом, що вилізло з макітри. Ми з тінню захоплено привіталися до нього й пішли, щоби не заважати йому сходити й пухнути. І десь вже за кілька хвилин почули спинами у відповідь лагідне й м’яке, і здобне, ванільне «бон суарі, мадам...».

Бон суарі...

Повний або частковий передрук тексту без письмової згоди редакції ІА ZIK заборонено та вважатиметься порушенням авторських прав

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-04-22 21:14 :39