Новини » Суспільство 21 березня, 2019, 9:15
Ахтем Сеітаблаєв: Кіно – це потужний інструментарій, який в змозі без крові об’єднати людей та країну
Ахтем Сеітаблаєв. Фото: Ратинський В'ячеслав/УНІАН
Ахтем Сеітаблаєв. Фото: Ратинський В'ячеслав/УНІАН

Український режисер Ахтем Сеітаблаєв сьогодні є одним із найвпізнаваніших та найуспішніших режисерів українського кінематографу. Його останній фільм «Кіборги» зібрав 23 мільйони гривень і став одним із найкасовіших фільмів в Україні. За декілька днів до зустрічі Ахтем Сеітаблаєв дізнався, що його новий фільм «Захар Беркут» покажуть в Іспанії. Вважає це хорошою новиною, адже західний глядач зможе побачити частину української історії та культури.

В інтерв’ю режисер розповів, яким має бути патріотичне кіно, чому історія є важливою частиною його фільмів, а також пояснив, чому вірить в успіх українського кіно.
 

Що для вас є патріотичним кіно?

– Це актуалізація тем, які виникають на першому плані. Дуже часто такі події дають змогу ставити конкретні питання. Наше суспільство доволі електризоване багатьма подіями, свідками яких ми є зараз. Перше, це, звісно, війна. Війна – це не лише велика трагедія, але з точки зору драматургії – можливість передати актуальні думки та емоції в дуже якісний контент.

Коли ми говоримо про патріотизм через призму творчості, зазвичай мова йде про чіткі конкретні речі або ідеї, можливо призиви. Вирішальну роль тут грає відчуття смаку. Смак – це комплекс твого виховання, книги, які ти читав, зміст твого мовлення.

Є ворог, який напав на твою землю, і є твоя сторона. Людина, яка живе в Україні, буде реагувати відповідно до своєї поведінки. Нам потрібно враховувати при цьому сторону, яка напала, рефлексувати з цього приводу, намагатися знайти відповіді на питання: «Чому ж так сталося?».

Чи потрібне Україні патріотичне кіно?

– Безперечно. Якщо ми говоримо про патріотичне кіно, яке має в своєму підґрунті такі фундаментальні речі як боротьбу за власну свободу, відстоювання свого власного способу життя, прагнення до власної гідності, пропонування майбутньому глядачу бути готовим до того, що варто боротися за те, що є найважливішим для тебе. Варто відстоювати свою власну гідність та життя своїх дітей. Це має передаватися переконливими засобами, з дотриманням смаку та чіткості художніх засобів.

Історія світового кінематографу знає багато прикладів патріотичного кіно. Стрічка Стівена Спілберга «Врятувати рядового Райана» –хороший приклад такого кіно. З точки зору будь-якої людини, це завжди актуальне та патріотичне кіно. Суть фільму – врятувати останнього сина однієї сім’ї, аби допомогти матері пережити смерть братів Райана. Цей фільм ніби є образом того, як держава дбає про кожну людину.

Мені здається, що не варто займатися тим кіно, яке буде зрозуміле лише українцям. Свого часу американські кінопродюсери вдало поширили на весь світ американський спосіб життя. Ці цінності зрозумілі будь-кому і будь-де, оскільки в основі цих цінностей є фундаментальні людські речі.

В чому для вас різниця між патріотизмом та пропагандою?

– Смак. Все залежить від того, що ви пропагуєте. Коли людина пхає сакральні речі на кшталт гімну або прапора куди завгодно і прикриває цим власну неспроможність довести глядача до піднесеного стану, то це «ведмежа послуга». Варто зробити так, щоб глядач сам, не чуючи гімну і не дивлячись на прапор, відчув почуття гордості за те, що він українець. У такому в разі це патріотичне кіно. Наше завдання робити свою роботу так, аби привертати увагу глядача, а не відкидати його.

Які українські фільми ви б назвали патріотичними?

– На жаль, наразі не маю багато часу дивитися фільми, але вважаю «Кіборгів» доволі патріотичним кіно (усміхається). Також хотів би виділити «Донбас», фільм вийшов достатньо патріотичним та сатиричним.

Для мене комедії теж є патріотичним кіно. Важливо, що такі фільми розповідають про важливі речі через комедійну форму: кохання, гідність, підтримка одне одного. Світ може бути прекрасним, якщо ти цього хочеш.

Чи задоволені ви якістю таких фільмів?

– Задоволення – це точка зупинки. Рух і напрямок сучасного українського кіно мені подобається. Воно є успішним.

Подивіться, яким було українське кіно раніше і яке воно зараз, коли воно починає оживати. Держава другий рік поспіль виділяє велику суму грошей на розвиток українського кіно, усвідомлюючи, що більшість з них не поверне вкладених коштів. Чому? Тому що в Україні мало кінотеатрів. Наше завдання зробити так, що в країні була достатня кількість кінотеатрів та виготовлення якісного кіно, яке буде отримувати хороший бокс-офіс.

Найбільше попиту не тільки в Україні, а й у світі, викликає кіно жанру фентезі, комедії або анімація. Драма дуже рідко збирає хороший бокс-офіс, хоча є певні винятки. «Кіборги» окупилися лише на половину, але я вважаю це успіхом.

Чим відрізняється патріотичне кіно від шароварщини?

– Багато чого в мистецтві – це твій смак. Як люблять казати: «Вкус – категория нравственности». Це формування твого ставлення до життя та до всього, що навколо. Коли ти все це переосмислиш у собі, ти видаєш це у кіно. Почуття смаку і формує цю різницю.

Українські фільми часто критикують за «шароварність», шаблонність, «стражденну українську долю». Чому так, на вашу думку?

– З початку незалежності не було масштабного українського кіно у великій кількості. Щось схожуебуло і в суспільстві. Коли ти говориш українською мовою, ти якийсь селюк. Принаймні, була така атмосфера. Історія України, історія кримських татар – ким вона була написана переважно? Спаплюження речей, підміна понять, навмисна деформація – все це робилося для того, аби ти собі сам казав, що соромно таку історію випускати назовні.

Переважна більшість українців ще шість років тому, якщо їх запитати хто такі кримські татари, відповідали, що це мешканці Криму, які брали нас колись в полон, а зараз з турками об’єднуються. Ці люди не читали історію. Жоден військовий союз між козацтвом та Кримським ханством не був таким, в якому вони б програли. Нам та нашим дітям сторіччями вкладають у голову історію, яка не є правдою.

«Король Данило», «Крути», «Червоний», «Щоденник Петлюри», «Стус»… Усі ці фільми називають патріотичними, хоча вони історичні. Ваш новий фільм «Захар Беркут» теж історичний. Чи патріотичне кіно умовно дорівнює історичному кіно?

– Не обов’язково історичне кіно буде патріотичним, і навпаки. «Захар Беркут» – це легенда, яку описав Франко. Прочитавши твір, ви зрозумієте, що там закладено багато ідей проти держави як системи.

Я перечитав твір і зрозумів, що знімати стрічку про державу як явище існування людей в певному просторі не те, чим я хочу займатися. Чому я не хочу знімати стрічку про те, що держава як форма існування взагалі не потрібна? Я тоді не зрозумію себе, а глядач не зрозуміє мене.

Останнім часом виходить багато історичного патріотичного кіно, тому що раніше цього не було. Наша історія багата таким прикладами, які не існували на території кіно. Це певна форма самовираження задля актуалізації сучасних подій через події, які вже відбулися. Зараз набагато легше говорити про актуальні теми, беручи за приклад історії давнини. Ти ніби говориш езоповою мовою, проводиш паралелі і показуєш, що було тоді і які вчинки робили люди. Ти розповідаєш, яка багата історія твоєї країни, що життя людини і її реакції тоді і сьогодні дуже схожі. Це висновки, які сьогодні потрібно зробити, аби завтра ти міг жити далі. Мені здається, з часом таких історій стане менше, проте зараз це хороший період росту кіно.

Чому ви вирішили екранізувати повість Івана Франка?

– Мене запросили на цей проект, спочатку був інший режисер. Я перечитав повість Франка і мені здалося, що я зрозумів, як це зняти. Для мене це не історія військової перемоги, а ідеологічне протистояння боярина Тугара Вовка і тухільської громади. Саме цей конфлікт є найважливішим в цій історії. Розповідаючи такі історії, ми можемо краще зрозуміти себе сьогодні. Я впевнений, що таким чином ми формуємо майбутнє. Коли до проекту залучили не тільки українських акторів, а й іноземних акторів, я зрозумів, що це може бути класна промоція України, її історії та культури.

Чи можна в патріотичному кіно уникнути пафосу?

– Є багато речей, які набули якості мінусовості та відторгнення. Для більшості пафос є чимось негативним. Взагалі-то пафос – це таке висока нота емоцій, коли ти не можеш інакше, тому що твої почуття набувають емоційного накалу, коли ти мусиш крикнути «Freedom» (відсилка до фільму «Хоробре серце»). Це все пафос. Мел Гібсон у цьому ж фільмі настільки чітко це подає, що у глядача не відбувається відсторонення.

Епос теж пов’язаний з пафосом. В епосі головний герой – народ. Як розповісти історію зіткнення народів, якщо там не буде такого рівня емоцій які можна назвати пафосом? Якщо пафос переконливий, він не несе шкоди.

Рік тому ви сказали, що зняли фільм про мир, який народжується всередині війни. Чи можливе сучасне патріотичне кіно без тематики війни?

– Думаю, що так. Це може бути локальна історія, яка взагалі не чіпатиме війну. До прикладу, історія сім’ї, яка стосується взаємовідносин у селищі, родинних зв’язках, поколіннях, і це відбувається в одному домі. Багато розмов про те, хто ти, що ти, що для тебе твоя родина, вулиця. Це розповіді про любов одне до одного. Це важко, тому що війна – це трагедія. З точки зору драматургії, це те, що формує сучасний порядок денний кіно. Не чіпляти війну, але відчувати її – про це можна знімати фільми. Локальні історії викликають широку географію питань.

«Кіборги» – фільм про мир, народжений всередині війни, тому там багато розмов про життя і сенси. Акцент на тому, про що говорять герої. Військовим не цікаво говорити про війну як таку, їм цікаво вести діалог про країну, яку вони захищають і в якій хочуть жити. Це яскраво виражається у молодих людях. Ці речі мене здивували. Це велике відкриття, бо це справді цікаво.

Чи дійсно ви відчуваєте підтримку від держави, яка заявляє, що активно підтримує українське кіно?

– По-перше, держава дає кошти на розвиток українського кіно, близько мільярда гривень. Це шалена сума. По-друге, я на власні очі бачу зацікавленість глядача в українському кіно. Так, шалені бокс-офіси збирають лише комедії, але і в цьому немає нічого поганого.

Ми би ніколи в житті не змогли б зняти «Кіборгів», якби нас не підтримав Генштаб України, Міністерство оборони ЗСУ, 1-ша окрема танкова бригада. Чимало українських кінодіячів допомагали на знімальному майданчику. З’явилося розуміння того, що кіно – це потужний інструментарій, який в змозі без крові об’єднати людей та країну.

Є популярна думка, що державні кошти швидше віддадуть на створення патріотичного кіно, ніж будь-якого іншого. Ви з нею погоджуєтеся?

– В ці часи це цілком природно. Ми знаходимося в стані війни. Кіно, яке надихає, яке дає віру, яке підкреслює необхідність відстоювати власні переконання, воювати за свої переконання, воно діє на благо. В цьому нічого поганого немає.

Яким ви бачите українське кіно найближчі роки?

– Якісним і різноманітним, різножанровим. У мене є відчуття, що нам слід очікувати прориву. Я вважаю, що саме під час геополітичних змін, коли багато різної енергії виходить назовні, відбуваються культурні досягнення. Мабуть, з’являється багато творчої енергії, з’являється запит на рефлексії стосовно цих подій. Багато людей, які займаються мистецтвом, самі того не розуміючи, є провідниками між тим, що відбувається навколо, і потенційним глядачем. З’являється багато людей з почуттям смаку.

Ви вірите в успіх патріотичного кіно в Україні?

– Якби я не вірив в успіх патріотичного кіно, я б його не знімав.

Розмовляв Дем’ян Линник,
для IA ZIK

Повний або частковий передрук тексту без письмової згоди редакції ІА ZIK заборонено та вважатиметься порушенням авторських прав

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-10-21 20:23 :14