Новини » Політика 11 березня, 2019, 13:00
Московські архієреї думали, що рішення про автокефалію УПЦ узгоджено зі спецслужбами, – історик
ZIK
ZIK

Коли з розвалом СРСР Україна здобула омріяну незалежність, затріщали по швах і духовні зв’язки з Росією. Представники УПЦ намагались вийти з-під впливу Москви. Найпослідовнішу самостійницьку позицію ще від кінця 80-х проводив митрополит УПЦ Філарет (Денисенко). Він дедалі частіше порушував питання, щоб очолювана ним церква стала непідлеглою Кремлю.

Про це йдеться у фільмі «Незалежна церква. Харківський собор» проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK.

Філарет – пожиттєвий предстоятель УПЦ

Спершу позицію Філарета в Москві сприйняли позитивно. Там також були зацікавленими в більшій самостійності православних вірян. Адже наприкінці вісімдесятих із підпілля вийшла і Греко-католицька церква, яка підпорядковувалася Папі Римському і Ватикану. З її існуванням Москва вперто не хотіла погодитися.  

«Для чого їм потрібна була автокефальна церква? По-перше, щоб перешкодити відродженню УГКЦ. І, по-друге, щоб закласти зерна конфлікту між греко-католицькими парафіями і автокефальними. Внесення розколу – це традиційна лінія московських імператорів, секретарів ЦК», – наголошує доктор історичних наук Арсен Зінченко.

Тож російська церква пристає на надання українському екзархатові особливого автономного статусу.

«Відповідно до тієї грамоти, було чітко задекларовано, що відтепер головним керівним органом Української православної церкви є відповідно Синод і Собор УПЦ, Московська церква не мала би втручатися у справи. Пожиттєвим предстоятелем церкви є митрополит Філарет», – розповідає кандидат історичних наук Василь Кметь.

На цьому київське духовенство вирішило не зупинятись. Так, Філарет скликав у столиці Помісний собор, де виступив за повну церковну самостійність.  

«Це рішення підписали всі: архієреї, священики, представники монастирів, миряни, які були на Соборі. У тому числі – предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Онуфрій. Його підпис теж стоїть за автокефалію», – зауважує почесний Патріарх усієї Руси-України Філарет.

Багато архієреїв просто думали, що митрополит Філарет узгоджує свої дії з КГБ. Насправді ж це стало дуже потужним ударом по російській церкві. На рішення Синоду російське православ’я відреагувало аж за кілька років, однак в притаманному для нього стилі – у 1997-му на Філарета було накладено анафему. До цього часу Москва охрестила Філарета «зрадником», «перевертнем» і «псевдомонахом».

«Почалось масове цькування ієрарха у пресі. Моментально з’являються якісь незрозумілі спогади, скарги і натяки, відверті тексти з приводу його морального життя, співпраці з КДБ, його дуже жорсткої адміністративної позиції», – розповідає Василь Кметь.

Проте не мовчав і Філарет. Він почав розповідати про співпрацю чи реєстрацію вищого духовенства ієрархії в органах служби безпеки впродовж усього радянського часу.

«Митрополит відверто починає говорити про те, що справді була система звітування», – зазначає Кметь.

Харківський псевдособор

Зрештою керівництво російської церкви вирішило вигнати «розкольника». Однак за церковними канонами, це можна було зробити лише на Соборі, що мав збиратись у Києві. Відтак, перед Філаретом поставили питання руба.

«Він мав би скликати у Києві собор і оголосити про свій відхід від служіння», – зазначає Василь Кметь.

Однак Філарет розповів духівництву про ультиматум, який поставили йому в Росії. Відтак на Соборі у Києві вирішили залишити митрополита на посаді. Ця звістка швидко долетіла до Москви – такого напруження у Російській православній церкві ще не було.

«Коли я повернувся до Києва і оголосив, що від мене вимагають зректися київської кафедри, народ повстав проти. Не хотіли, щоб я покидав Київ і Володимирський собор. Коли у Москві дізналися, що я не буду відмовлятися від Київської кафедри, стали думати, як мене все-таки звідти зняти», – пригадує Філарет.

Тож вже у травні 1992 року спецслужби та керівництво РПЦ розуміли: самостійницькі позиції в Україні щораз сильнішають, тож зволікати не можна. Москва вирішила провести свій «кишеньковий» Собор із потрібним для неї рішенням. У Києві неугодний Кремлю митрополит мав шалену підтримку, тож такий з’їзд вирішили провести на периферії – у Харкові.

Під тиском спецслужб туди звезли усіх українських єпископів. Про збори найвищого святенництва в Україні тоді не підозрювала жодна жива душа. Все проходило надзвичайно таємно і під покровом ночі. Що саме відбувалось цьому псевдо соборі – досі достеменно не знає ніхто. Відомо одне – присутні одностайно постановили усунути українського митрополита з посади, на його місце обрали вихідця з Ростова – митрополита Володимира Сабодана. Хоча, за канонами Української православної церкви, цю посаду не може обіймати не українець. Так само, як і не можна було скликати сам собор без чинного митрополита.

«Я читав, що Сабодан сам був заскочений цією новиною. Він перебував у Фінляндії на якійсь богословській конференції і тут йому розказують, що обрали предстоятелем церкви в Україні», – розповідає релігієзнавець, доктор філософських наук Олександр Саган.

Окопи між «канонічними» і «розкольниками»

Ухвала Харківського «процесу» викликала цілу хвилю зрушень, єпископів називали зрадниками, а сам собор – неканонічним. Тоді, у 1992 році, харківське збіговисько не визнала й українська влада.

«Президент мені сказав, що це не Собор, а нарада, тож жодних рішень вона ухвалювати не може. Він дав розпорядження уряду не визнавати рішення цього собору, ВР теж ухвалила постанову про незаконність цього Харківського собору», – розповів Філарет.

Тож почесний Патріарх знайшов однодумців, об’єднався з представниками автокефальної громади та створив нову церковну структуру — Українську православну церкву Київського патріархату.

Та, незважаючи на це, своєї мети російські церковники таки домоглися. Відтоді українське суспільство розділилося – люди, які ще недавно мирно молилися в одній церкві, виявилися ворогами.

«Теза «мы канонические, а вы – раскольники» виявилася настільки універсальною і дієвою, що зараз, коли проголошено про створення Православної церкви України як єдиної, між людьми і цілими парафіями розрито не просто окопи, а цілі провалля», – наголошує доктор історичних наук Ірина Преловська.

«Якби українська церква не розділилась, то цієї війни не було б. Адже тоді Москва не мала б на кого опертися, вона б не мала підтримки в Україні», – переконаний Філарет.

Історики та українське духовенство сподіваються, що крапку в багатолітньому конфлікті, що його започаткував Харківський собор, поставить здобуття томосу. Попри зазіхання Росії та постійне розпалювання ворожнечі, Українську Православну церкву визнав Вселенський патріархат, а отже вона нарешті домоглася омріяної самостійності.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-03-22 06:57 :33