Новини » Суспільство 10 березня, 2019, 13:33
Український ідол чеських підлітків: Паркур – це свобода, а вона легко не дається
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника
  • Паркурист Тарас Поворозник. Фото з архіву Тараса Поворозника

«Ідол підлітків». Саме так чеські ЗМІ охрестили паркуриста Тараса Поворозника, який до дев’яти років жив у селі Бедриківці на Хмельниччині, за те, що йому вдалося зацікавити юних чехів спортом. Тарі, а саме під таким іменем його знає та любить Чехія, у свої 26-ть став одним з найпопулярніших паркуристів ЧР, тренером паркуру та ютубером, чий Tary youtube kanál має 732 347 подписників. Деякі з його абсолютно божевільних та небезпечних відео в головній ролі з собою зібрали понад 4 мільйони переглядів.

Діти охоче носять спортивний одяг з обличчям Тарі, а його книгу «Провідник життям ютубера Тарі і феноменальною дисципліною паркур», написану на замовлення празького видавництва «Альбатрос», розкуповують не тільки в Чехії, а й у Словаччині. Мережа гуртків Тараса Поворозника накрила цілу країну. У 2018 році в його літніх таборах відпочило 1 300 юних паркуристів. Тільки за останні три роки через недільні тренувальні акції Тарі пройшло понад 15 000 дітей.

З Тарі – розмова журналістки, письменниці Олени Лань.
 

Як паркурист ви знялися у таких чеських фільмах як «Lovci a oběti» та «Decibely lásky», кліпі Барбори Полакової «2,8,5». Не думали про карєру каскадера?

– Відверто кажучи, ні. На перший погляд, наша робота дуже cхожа, але насправді це не так. Каскадером бути набагато небезпечніше. Вони котяться зі сходів, стрибають з висоти у 10 метрів до коробок, приземляючись на спину, – я б так не зміг. Зізнаюся, боюся висоти. Що є дуже дивно, адже і сам стрибаю по мурах фортець та бігаю верхніми конструкціями мостів, втім повністю здолати цей страх так і не зміг. Якось ми робили з друзями паркур у скелях заввишки 30 метрів. Я перестрибнув зі скелі на скелю, те саме зробив мій друг, та коли він вертався, спіткнувся і заледве не зірвався вниз. Коли я це усвідомив, буквально скам’янів, м’язи не слухалися, тіло репетувало: не роби цього! І я його послухав. Попросив друзів викликати рятувальників, і в решті решт спустився зі скелі зі страховкою, яку встановили альпіністи. Одразу виклав репортаж про цю пригоду на своєму каналі, хоч міг цього і не робити. Навіщо? Щоб підлітки, які його побачать, зрозуміли: є хвилини, коли ваш мозок знає краще,- вийде у вас чи ні. А зайва гордість може вас просто вбити.

На жаль, підліткам часто-густо легше скалічитися, ніж показати перед друзями, що вони чогось бояться.

– В цьому немає нічого соромного. До того ж, зі страхом можна працювати. Коли я почав займатися паркуром, для мене було проблемою перестрибнути і через метровий паркан, хоча в рідних Бедриківцях ми залюбки стрибали з друзями з верби на вербу над річкою Смотрич або пірнали до неї з сальто. Та я долав свій страх тисячі разів. Від стіни до стіни, все вище і вище. Щоб навчитися правильно стрибати з висоти п’яти метрів, знадобилися два роки тренувань, але я це зробив. Самостійно. Раніше паркуристів ніхто не тренував. Жодних спортивних залів. Все – на вулиці. Без страховки. Ми падали, вставали, але робили одне й те саме, знову і знову. Ми просто ХОТІЛИ цього навчитися. І для нас не існувало слово НІ. Паркур – це свобода, свобода володіти власним тілом та вільно пересуватися у будь-якому просторі, а свобода легко не дається.

– Травми траплялися?

– Траплялося, що під час стрибка зі сіни на стіну, ногу хапали корчі. Саме тоді, коли треба було сильно відштовхнутися. Відповідно якось я впав на спину. На щастя, тільки з 2,5 метра, отже відбувся сильним ударом хребта. Та якби висота була більшою, зараз був би на цвинтарі чи в інвалідному візку. Наша «камера зберігання» – недосконала і дуже крихка.

– Як на мене, ваша знаменита їзда Прагою на задньому кріпленні вагону трамвая та зістрибування на ходу виглядали дуже небезпечно для крихкої людини. Я постійно боялася, що ви от-от залишитеся без ніг.

– Насправді трамвай їде зі швидкістю лише 20 км/г – це дуже повільно для таких натренованих паркуристів, як ми. Наші рефлекси відточені, це не є небезпечним. Збоку, звичайно, все виглядає інакше.

– Чи не боїтеся, що якась дитина без відточених рефлексів героїчно полізе так само кататися?

– А це вже на відповідальності батьків. З дітьми потрібно розмовляти не тільки про їхні оцінки у школі. Так, підлітки пробують наші трюки. І через це мені дедалі важче вимислювати черговий сюжет для зйомки. Адже мої експерименти йдуть на ютуб. Можливо, це прозвучить грубо. Але якщо хтось, без належної підготовки, спробує, наприклад, пробігтися по верхніх конструкціях мосту, – ментально здоровим його не назвеш. Така людина абсолютно не розуміє своїх можливостей і рано чи пізно все одно скоїть небезпечну для себе глупість. В природі істота без лімітів дуже швидко загине, бо влізе, куди не слід. Це інструмент еволюції, якщо хочете.

Для мене знімати відео на ютуб – величезна відповідальність. Скільки разів я казав собі: «Ні, я не можу це оприлюднити, бо це занадто небезпечно для тих, кому здасться, що вони можуть це повторити». Наприклад, я вже давно хочу стрибнути з моста на вантажний потяг, який везе пісок. Мене б це щиро розважило. Але я не можу це дати в Інтернет, бо це побачать мільйони людей. І немає жодної гарантії, що вони не будуть це повторювати.

– Що ви можете порадити паркуристам-початківцям, які намагаються вас наслідувати?

– Насамперед, визначитися, чи СПРАВДІ ви хочете це робити. Друге – не соромитися себе підстраховувати. Травми нікому не потрібні. Все ж піти до спортивного залу і, для початку, навчитися стрибати на матах чи до ями з поролоном. Особливо, коли починаєте тренувати подвійне сальто. Не маєте можливості? Стрибайте до води. Або й вдома – елементарно стягніть з ліжка матрац і експериментуйте на ньому.

– Часто героями ваших відео стають поліцейські

– Це правда, на нас часто викликають поліцію, як вандалів. Особливо, коли ми тренуємо стрибки з дахів. Зазвичай, ми дуже спокійно розмовляємо, і я пояснюю, що нічого не хочу зіпсувати. Нас ще жодного разу не оштрафували, максимально – просять перейти в інше місце. Люди дзвонять в поліцію з двох причин: або бояться, що ми повбиваємося, або що пошкодимо чиюсь власність. А один дідусь був такий шокований побаченим, що з найкращих міркувань попросив нас вспокоїтися та піти до смітника і «нормально покурити».

 

– Ваше кредо «Рухаюсь, тож існую!», а як ви відпочиваєте?

– Мандрую, причому без камери ютубера. Люблю відвідувати культурні пам’ятки, милуватися архітектурою, але навіть у відпустці найголовніше для мене – спорт. Водні скутери, лижі, хотів би спробувати кайт, балансування в ракетових чоботах на воді. Валятися на пляжі чи дивані – не моє. Мрію пізнати Японію, Америку, Австралію. Правда, як власник п’яти фірм не можу залишити їх більше, ніж на два тижні. Звик все тримати під контролем.

Паркур – новий спорт, який зявився тільки у XX столітті

– Не сказав би. Паркур був завжди, оскільки людина все своє життя долала якісь перепони: видряпувалася на дерева, наприклад, коли за нею гналися хижаки. Отже тепер вона просто повертається до природного руху, тільки в міському середовищі. Інше питання, що філософію сучасного молодіжного паркуру «Свобода та незалежність!» сформулював француз Девід Белль, і це сталося у 90-х роках XX століття. Правда, він був категорично проти навчання паркуру за гроші, але зупинити цей процес не зміг.

– Наприкінці кожного свого відео ви просите глядачів передати привіт мамі. Дуже незвично, як для зірвиголови.

– Та воно якось саме вийшло, ще від першого разу. Адже на мене дивляться підлітки, які живуть з батьками. Зате тепер, коли я зустрічаюся зі своїми фанатами на вулиці чи в магазині часто чую: «Тарі, мама також передає тобі привіт!».

– А чому не передаєте батькові? Все ж паркур, здебільшого, хлопчачий спорт.

– Мама завжди була мені ближче. Ми жили разом до моїх 23 років, а потім я купив батькам квартиру неподалік. Вона – прибиральниця, як більшість українок в Чехії, а батько – монтажник гіпсокартону. На початках мама шалено за мене боялася, не розуміла, що я роблю і навіщо, але згодом навчилася довіряти. Я і молодшого брата відтягнув паркуром від комп’ютерних ігор. Він навіть працював у мене тренером, а зараз вчиться в університеті на програміста. Мама переживала, що ми повбиваємося, а батько, що понищимо фасади будинків.

Знаєте, у моєї мами є одна риса, яка мені шалено подобається і яку я водночас не переношу. Вона ЗАНАДТО добра. Мама б все роздала, зняла з себе останню сорочину. Надмірно щедра, вразлива, всім співпереживає, бачить в людях тільки хороше, а люди цим зловживають. Вона ж і досі працює прибиральницею, хоча і не мусить. Просто, бо любить допомагати людям. Я час від часу намагаюся відкрити їй очі на правду, але це марно. Мама – мій антипод. Вона домашня, обожнює серіали, а для мене це страшна втрата часу. Якось на Новий рік я витягнув її до Парижа. Було дуже гарно, але забагато людей. Назагал їй сподобалося, та у фіналі я почув: «Напевно, мені було краще залишитися вдома». Ах йо…

– Не маєте відчуття, що крім тренувань, вас береже ще щось? Ангел-охоронець, наприклад?

– Я вірю в себе, у розумність власних рішень, в те, що роблю. Хоча я православний, і мене виховували у дуже релігійному ключі. Особливо бабці. Я навіть риби не ловив, не помолившись, і щиро вірив, що це допомагає. Так було до 12 років. А потім… В мені щось змінилося. Я не можу зрозуміти, чому з хорошими людьми трапляються погані речі. Наприклад, мамина мама з села Михайлівці Тернопільської області. Вона все життя щиро молилася, має вдома величезний стіл, заставлений іконами, і от вже 10 років лежить прикута до ліжка. Чоловік її тиранив, два сини померли молодими. За що ж Бог так її мучить? Тут будь-хто втратить віру.

Я сприймаю світ як єдину систему, в якій відбувається постійний обмін енергією. Від людини до людини, від каменю до рослини. Хтось ділиться зі світом доброю енергетикою, хтось отруює його злою. І це реальність. Ціла природа просякнута енергією: дерева, вітер… Навколо нас вирує життя, яке дає людині силу. На собі я це відчуваю щодня…

Розмовляла Олена Лань,
Прага, для IA ZIK

Повний або частковий передрук тексту без письмової згоди редакції ІА ZIK заборонено та вважатиметься порушенням авторських прав

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-03-24 14:55 :40