Новини » Суспільство 8 березня, 2019, 9:11
Українські жінки-воїни
Фото: womo.ua
Фото: womo.ua

Восьме березня в Україні вихідний, бо цей день продовжує вважатися жіночим святом. Жінок прийнято вітати згідно зі створеним роками стереотипом про «слабку стать», берегиню, матір. Поряд з тим, за останні кілька років війни в Україні зародився жіночий ветеранський рух, який ламає усталені суспільні стереотипи щодо можливостей і ролі жінок. У перші дні, коли почалася війна на Донбасі, багато жінок покинули родину, дітей та взяли в руки зброю. Щоб відстояти своє право захищати країну та довести свій професіоналізм, жінкам доводилося докладати дуже багато зусиль. Їм це вдалося, відомі вже тепер історії жінок-воїнів захоплюють, вражають, викликають повагу, – вони вкотре нагадують, що справжня сила людини криється не у її статевій приналежності.

Книга «Дівчата зрізають коси» містить спогади 25 жінок-воячок, які брали участь в російсько-українській війні у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014-2018 рр. як стрілки, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки та ін. Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною. Цю книгу варто прочитати, щоб глибше відчути і зрозуміти правду про цю війну.

Аеророзвідниця і керівниця «Центру підтримки аеророзвідки», волонтерка, продюсерка документального фільму «Невидимий батальйон», громадська активістка Марія Берлінська, яка з вересня 2014 року поїхала добровольцем на фронт, вперше в Україні підняла тему служби жінок в ЗСУ. Завдяки її діяльності в Міноборони було розширено перелік посад для жінок. Марія послідовно доводила, що найсильніші армії світу комплектуються за принципом професіоналізму, а не статі. З її ініціативи було створено перший український документальний фільм «Невидимий батальйон» – про війну і жінок на війні, знятий жінками. Героїнями фільму стали Олена Білозерська, Юлія Паєвська («Тайра»), Дар’я Зубенко, Оксана Якубова, Юлія Матвієнко («Білка») та Адріана Сусак. Цей фільм побачили в США, Канаді, Європі, НАТО.

Станом на кінець 2018 року учасницями бойових дій на Донбасі є понад 6 тисяч жінок. Вони служать в ЗСУ як кулеметниці, снайперки, гранатометниці, водії бойових машин, медичні працівниці тощо. Загалом у ЗСУ проходять службу близько 55 тисяч жінок, серед них понад 25 тисяч мають військові звання, а майже 3,5 тисячі – офіцерські. За словами першого заступника голови Верховної Ради України Ірини Геращенко, під час російсько-української війни та агресії на Донбасі загинули майже сотня жінок, ще шестеро досі перебувають в полоні окупантів, а понад 20 вважаються зниклими безвісти.

Фонд «Повернись живим» на своїй сторінці у Фейсбуці публікує історії захисників Україні, серед них немало жінок. Давайте згадаємо бодай деяких з них.

Катерина, 22 роки

Катерина – медична сестра у 57-й окремій мотопіхотній бригаді. Фото: Повернись живим/Facebook
Катерина – медична сестра у 57-й окремій мотопіхотній бригаді. Фото: Повернись живим/Facebook

«Катерина – медична сестра у 57-й окремій мотопіхотній бригаді, родом з Кіровоградської області. На Донеччині, недалеко від передової. Катя та інші медики бригади завжди готові виїхати за пораненими. «Тут з усіма роззнайомилася. Я дуже різко реагую на кокетство, не люблю особливого ставлення до жінок в армії, тому спочатку доводилося пояснювати, що я приїхала виконувати свою роботу й не потребую цього особливого ставлення. Коли їздила додому, то дивилася на мирне життя, слухала порожні розмови, і люди здавалися такими далекими... Сусідка питала: «А не страшно?». Я відповіла: «А бути тут і не знати, що відбувається там, не страшно?», – говорить військовий медик.

За час служби Каті доводилося бачити людей у різних станах. Та, каже, коли треба допомогти, вдається швидко зібратися.

«Потім може бути й страшно, і руки трусяться. У мене, на щастя, не було важких поранених. Одного разу лише був військовий, якому голову зачепило кулею, та все минулося добре. Думала, розгублюся, але ні». На запитання «Що далі?» Катя впевнено відповідає: «Служити, в мене ж бойова бригада».

Вони живуть на передовій, їм довелося звикнути до сурового сірого Донбасу, адже вони розуміють: ніхто, крім них, не здобуде перемогу для України».

Світлана Бахвалова

Світлана Бахвалова. Фото: censor.net.ua/Віка Ясинська
Світлана Бахвалова. Фото: censor.net.ua/Віка Ясинська

«Коли ми тільки почали працювати, задачі були такі – хоч би ще одну людину врятувати на фронті. Я власноруч напакувала понад 10 тисяч аптечок, коли це було потрібно. Так само й інші наші хлопці та дівчата. І коли до нас прийшов з війни хлопчик і сказав, що ви мені врятували життя – ми всі ридали. А допомога дітям і сім’ям загиблих – це те, що витекло з цієї нашої спільної справи», – розповідає Світлана Бахвалова.

Вона – волонтер та координатор проекту «Сім’ї Народного Тилу» й робить вкрай необхідну і дуже важку справу – допомагає тим, чиїх батьків, синів та чоловіків забрала війна.

На сьогодні волонтери опікуються понад 450 дітьми загиблих військових ЗСУ, добровольців, полонених та зниклих без вісти. Не обходять і тих, у кого тата, наприклад, вчинили самогубство. Дітей возять на відпочинок, дарують подарунки до свят та забезпечують усім необхідним. А з дружинами та матерями загиблих воїнів проводять психологічну роботу та роблять усе, аби вони знову навчилися бути щасливими.

«Я люблю те, що роблю, й усіх тих, заради кого це робиться. Вважаю, що усе, що ми зараз переживаємо, – це чистилище, через яке ми усі проходимо, але кожен на своєму місці», – впевнена пані Світлана».

Торнадо

«Торнадо» – прес-офіцерка 58-ї бригади. Фото: Повернись живим/Facebook
«Торнадо» – прес-офіцерка 58-ї бригади. Фото: Повернись живим/Facebook

«Позивний від командира і заступника МПЗ! – сміється прес-офіцерка 58-ї бригади. – Вони побачили, яка я. Спочатку жартома сказали – «Торнадо», потім почали говорити: «А де Торнадо?..» – як позивний».

Мало кому псевдо настільки пасує: чорноброва – у кращих традиціях фольклору, й метка – годі за нею встигнути.

Ще під час навчання дівчину, на відміну від однокласників, до сліз розчулювали історії бійців, які приходили на уроки, тож, отримавши атестат, Торнадо потайки від батьків зателефонувала до військкомату. «Прослужила місяць, батьки дзвонять – що ти, як ти, а я все «іспити складаю», – згадує дівчина. – Потім скинула їм вайбером контракт, кажу, мам, тат, не хвилюйтеся, все добре, але я в армії! Вони зі мною не говорили довгий час. Але потім змирилися, побачили, чого я добилася».

Торнадо ставиться до роботи гіпервідповідально. Коли журналіст їде у бригаду, ретельно вивчає його напрацювання. Майже щодня вона водить позиціями по кілька медійників, допомагаючи їм знаходити героїв. Окрім цього, видає газету бригади.

«Прийшла солдатом, за два роки досягла посади прес-офіцера – справді своїми силами, – ділиться Торнадо. – Заїжджаю на позиції – хлопці мене раді бачити, обіймають…».

Також Торнадо налагоджує контакти з місцевим населенням, відвідує школи, спілкується з дітьми – так само, як свого часу бійці спілкувалися з нею.

«Знімаю, монтую, – говорить вона. – І коли пацани потім себе бачать – по телевізору або у Фейсбуці, вони задоволені! І їхні батьки: мій син!.. живий, поголений, гарний, в «пікселі», в «броніку»! Вони ним пишаються, і він бачить, що командири цінують його – в нього підвищується самооцінка, він розуміє, що справді тут потрібен, про нього ніхто не забув. Я думаю, це важливо».

Старша медсестра Дарія

Старша медсестра Дарія. Фото: Повернись живим/Facebook
Старша медсестра Дарія. Фото: Повернись живим/Facebook

«Одягнена у військову форму вона бігала по кімнаті й, здається, була настільки зосередженою, що не звертала ні на кого уваги. А на дворі була майже ніч. «На першій лінії неспокійно, тому ми мусимо бути готовими у будь-який момент», – лише пояснила старша медсестра Дарія.

Вона мініатюрна, серйозна, не надто говірка та дуже скромна. Зі своїх 22 років дівчина вже третій рік на війні. До військкомату Дарія пішла одразу після Генічеського медучилища. Дуже хотіла потрапити на передову до старшого брата, який на той момент перебував у зоні бойових дій. Відтоді дівчина служить у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.

«Я прийшла і сказала: «Хочу в армію». У мене брат служив, і я пішла за ним. Я – єдина дівчина у родині, у мене чотири брати, три з них – менші. Звісно, батьки й бабуся дуже переживали. До останнього я не казала, що ми у зоні АТО. Але, коли була на першій лінії, вони самі здогадалися й довелося зізнатися. Зараз також переживають, але змирилися з моїм вибором», – каже Дарія.

За роки служби вона була під обстрілами, врятувала не одне життя та вилікувала багато бійців. Деякі з них знаходять медика у соцмережах та дякують. Своїх поранених, каже Дарія, пам’ятає усіх до одного.

«Важких моментів у нашій роботі дуже багато. Наприклад, на початку 2017-го року у Пісках було двоє поранених. Важке мінно-вибухове поранення. Не вижили хлопці… Дуже пізно їх знайшли. Це найстрашніше для медика – коли ти не можеш врятувати, коли людина помирає на твоїх очах…», – говорить дівчина.

Зараз її бригада виконує завдання на першій лінії, тож, військові медики завжди у напруженні та готові виїжджати за пораненими на «нуль», евакуювати та надавати допомогу у будь-яку годину. Та краще тут, поруч із хлопцями, ніж вдома, – запевняє Дарія.

«Я приїжджаю додому, а мені одразу хочеться назад, вже звикла до всього цього. Війна дала мені самостійність, досвід роботи, адже я прийшла одразу після училища. До речі, ще одна моя одногрупниця також пішла до війська. Щодо колективу, то влитися в нього було легко – як три роки тому, так і зараз, ми дуже дружні», – каже дівчина.

Наступного дня вона прокинеться рано вранці, привітається з усіма, вдягне військову форму та знову побіжить у своїх справах, не звертаючи увагу на пусте. Бо має знову рятувати, лікувати та підтримувати своїх побратимів».

Ангеліна, військовий лікар

Ангеліна – військовий лікар, працює у лікарні на Луганщині. Фото: Повернись живим/Facebook
Ангеліна – військовий лікар, працює у лікарні на Луганщині. Фото: Повернись живим/Facebook

«Ангеліна – військовий лікар, працює у лікарні на Луганщині. Вона має гарні великі очі та чарівну посмішку. Та, зізнається, війна змінила і її.

«Я вчилася на останньому курсі, це був 2014 рік, вже відбувся Майдан, почалася війна. У нас відкрили військову кафедру, набір був маленький, і я знала, що хочу потрапити туди. Спочатку, звісно, було важко. У 2017 році я вже підписала контракт», – розповідає Ангеліна.

Сама вона з Волині, вчилася у Луцьку, там ще встигла попрацювати на «швидкій». Те, що дівчина вирішила піти до війська, у родині сприйняли позитивно. Батько і брат Ангеліни – прикордонники. Брат також виконував завдання на сході України.

«Мама звикла», – сміється дівчина.

«Я знала, що буде важко, але виявилося набагато важче. Інша структура, інша робота. Та й з чоловіками буває складно. Є такі, що сприймають нас як дівчат, а інші кажуть, що у нас немає дівчат – є військовослужбовці. Та як би не було, до медиків завжди по-особливому ставляться», – говорить Ангеліна.

За той час, що вона служить, доводилося бачити багато чого: поранених та бійців після складних боїв, яких треба доправити до госпіталю. Та вона вже навчилася швидко збиратися та контролювати свої емоції.

«Привозили важких поранених, багато було у серпні. Один із наших робочих днів у той час як почався о другій годині ночі, так надвечір тільки закінчився. Ніколи не знаєш, коли доведеться допомагати. Зараз легше, але все ж поранення є, нещодавно був загиблий... Психологічно важко й нам, але треба контролювати себе, мати холодний розум. Та все одно за хлопців переживаєш», – говорить Ангеліна.

Звертаються до дівчат і місцеві: є такі, що довіряють тільки військовим медикам. А вони не відмовляють, лікують усіх. Полюбив привітних військових і цивільний персонал лікарні.

Ангеліна каже: медики, як і військовослужбовці, завжди чекають на ротацію. Але часто на «гражданці» серце не на місці. І вона точно може сказати: про що насправді не шкодує, так це про рішення піти до війська».

Анна, позивний «Каліпсо»

Анна, позивний «Каліпсо» – начальник зв’язку батальйону морської піхоти. Фото: Повернись живим/Facebook
Анна, позивний «Каліпсо» – начальник зв’язку батальйону морської піхоти. Фото: Повернись живим/Facebook

«Вона залетіла у двір розташування на військовому «Хамері», на обличчі були темні окуляри-крапельки, волосся ззаду високо заплетено в косу, у відкритому вікні автомобіля права рука, вся в татуюваннях. «Нічого собі Лара Крофт!» – подумала я. Але її позивний «Каліпсо». На війні іноді бувають миті, коли здається, що перебуваєш всередині якогось фільму.

Аня начальник зв’язку батальйону морської піхоти і єдина тут жінка-офіцер.

«Коли у нас відібрали Крим і почалася війна, мені стало образливо, що таке відбувається, – каже дівчина. – Я вирішила піти в армію. Я вважаю, що це обов’язок кожного – захищати Батьківщину, не тільки чоловіка, а й жінки! Мені шкода, що в країні на державному рівні не прищеплюється патріотизм, любов до своєї країни».

У 2015 вона закінчила училище і пішла служити в артилерійський самохідний дивізіон морської піхоти, з грудня минулого року Анна – командир відділення зв’язку батальйону.

Коли їй кажуть, що вона чогось не може, це зовсім її не спантеличує, а тільки підштовхує йти вперед. Їй казали, що вона не стане офіцером, бо вона жінка, а вона з документами в руках довела, що це можливо і таки добилася свого. Проте Аня зізнається, що, коли ти – одна жінка в керуванні підрозділом, то це важко.

На голові у неї заколка у вигляді маленької корони зі стразів, як у багатьох гарних молодих дівчат, але штани з камуфляжу, а на ногах берці, як у бійця.

Роздивляюся татуювання на руці Ані:

– Зміюка яка!.. Ну в смислі тату…

– І в прямому сенсі теж щось є, – сміється дівчина-офіцер.

До війни вона жила у місті біля моря, була студенткою, вивчала моделювання одягу, зажди любила малювати. У Ані є п’ятирічний синочок Женя, який не дуже грається в машинки, але любить зброю, постріляти, тобто схожий на матусю. Поки мама на війні, хлопчика виховує бабуся».

Ганна Стативка, військовий психолог

Ганна Стативка, військовий психолог. Фото: savelife.in.ua
Ганна Стативка, військовий психолог. Фото: savelife.in.ua

«До війни вона була травматерапевтом – працювала з людьми, які пережили насильство в сім’ї або інші страшні речі. Але Майдан змінив її життя. Військовий психолог, офіцер відділення МПЗ 58-ї ОМПБР Ганна Стативка береже внутрішню рівновагу захисників і захисниць від початку Революції Гідності до сьогодні.

«Буває таке, що комусь просто треба сказати «дякую за службу». Тому що, на жаль, у нашій армії людей не прийнято хвалити, більше карати і сварити. А коли ти людині кажеш «дякую», то це хоч якась підтримка», – говорить фахівець».

Майор Тетяна Забродська

Тетяна Забродська. Фото: Повернись живим/Facebook/Едуард Крижанівський
Тетяна Забродська. Фото: Повернись живим/Facebook/Едуард Крижанівський

«Вона – дружина головного десантника країни Михайла Забродського. Вона дійсно закохана в армію аж до полум’я всередині, ще з тих часів, як вперше одягла на себе парадну форму старшого брата. А ще – вона набагато крутіша за власного чоловіка.

Майор Тетяна Забродська вірить у магію ДШВ. Бо саме ця магія з’єднала їх із чоловіком. Вона захоплена чоловіком не лише тому, що це її чоловік, а тому що він – людина-війн і має таку світлу голову, що неможливо передати. Вона жартує, що має двох дітей: старшого і меншого. Старшому – шість, його звуть Олег Михайлович, а менший – уже у званні генерал-майора.

Вона із жалем ставиться до людей, які приходять в армію через те, що більше не знають, куди ще прилаштувати себе у цьому житті. Тому, що для неї десантура, армія і форма – це сила, життя, любов, все. Вона вірить, що справжня жінка має бути доглянутою завжди, тому ніколи не дозволяла собі приходити на роботу неохайною чи не нафарбованою. Навіть – у зоні АТО, на самому початку бойових дій, в окопних умовах. Вона дуже любить форму, яка їй безмежно личить, але так само обожнює платтячка. Тому під час відпусток завжди приходить у штаб в сукнях.

Вона ненавидить війну, тому що це – біль і смерть.

Вона любить Україну і її природу. Тому всі навчальні стрибки з парашутом у їхній бригаді намагається організувати навесні, щоб хлопці могли помилуватись красою свіжої зелені.

Вона знає про всі плітки, які навколо неї точаться, і терпіти не може клеймо «генеральша», яке на неї наліпили, але не реагує на все це. Бо зі сторони ніхто навіть приблизно не здогадується, наскільки вона сильна, і вимоги оточуючих ніколи не наблизяться до тієї планки, яку вона сама собі встановила.

Вона була першою жінкою-офіцером у своєму підрозділі і давно звикла бути не такою, як всі. Саме через це залишається собою. Дуже жінка і дуже десантник одночасно. Весела, легка, із полум’ям усередині та неймовірною жагою постійного розвитку.

А тоді, під час параду, вона так світилась, тому що щиро не розуміє, як можна не захоплюватись всім тим. Особливо, якщо грає гімн. Вона потім навіть пояснила, чому: «Я дуже люблю Україну. Люблю, розуміти, що люди уже знають наш гімн і реагують на нього. Його слова для багатьох уже мають сенс. Військові всі точно знають: заграв гімн – треба зайняти позицію «Струнко», лапку свою підняти до головного убору, якщо він на голові є. У той момент на репетиції параду я тішилась від того, що мій син поруч, що він знає, що таке гімн. Слава Богу, вже і цивільні знають: коли грає гімн, потрібно зупинитись. Хтось у цей момент думає про щось хороше, хтось – про погане. У мене іноді буває таке, що я починаю у голові прокручувати всіх наших хлопців, які загинули. Не знаю чому. Люблю паради. Парад потрібен. Країна повинна бачити військову техніку. Країна повинна знати, які роди військ у нас є. Країна має знати, наскільки ми наростили свою військову спроможність. Люди мають знати, що ми – не просто країна Україна. Ми – держава, зі своєю армією. Ми можемо себе оборонити. Війна змінила наше життя і наше ставлення до життя. Як колись – уже ніколи не буде. Ми не допустимо, щоби все стало «як колись». Люди, які побачили і відчули кров близьких, не повернуться до того, що було колись. Вони не дадуть комусь забрати у нас клаптик нашої держави».

Підготувала Галина Палажій,
IA ZIK

Повний або частковий передрук тексту без письмової згоди редакції ІА ZIK заборонено та вважатиметься порушенням авторських прав

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-10-22 06:47 :30