Новини » Події 26 лютого, 2019, 10:43
«Севастополь город русской славы»? Історик розвінчує міф
Український військовий корабель в Севастополі, Крим, 2 березня 2014 року. Фото: EPA/MAXIM SHIPENKOV
Український військовий корабель в Севастополі, Крим, 2 березня 2014 року. Фото: EPA/MAXIM SHIPENKOV

В Україні 26 лютого відзначають День спротиву Криму російській окупації. У 2014 році в цей день перед будівлею Верховної Ради АР Крим відбувся мітинг на підтримку територіальної цілісності України. Тоді мітингувальникам протистояли проросійські активісти, в тому числі, з партії «Русское единство». Щоб захопити Крим, Росія скористалася усім арсеналом радянських спецслужб. Одним з найбільш використовуваних інструментів були фейки, у тому числі лозунги про «исконно русский Крым» та «город русской боевой слави Севастополь». Про те, скільки у дійсності правди у цьому останньому міфі, розповів IA ZIK кримський історик, публіцист, журналіст Сергій Громенко.

Замовчуване татарське коріння

– Важко порахувати у точних відсотках, але, я думаю, у твердженні, що Севастополь місто російської бойової слави, не більше як 25% правди. Почнемо із того, чи це дійсно умовно російське місто, як на цьому наполягають російські пропагандисти і навіть деякі професійні історики. Вони, зокрема, твердять, що поки Катерина ІІ не наказала заснувати там місто, нічого там не було. І що, взагалі, відлік історії Криму почався із Катерини, і відлік історії Севастополя почався із неї. Насправді ж, на місці Севастополя існувало татарське село Акяр («Лівий берег»), або як його пізніше називали росіяни Ахтіар. Це важливо, оскільки існує документальне підтвердження, що коли Катерина видавала укази про заснування міст, то у повному зібранні законів Російської імперії так і було записано: «Створити місто у тому місті, де зараз Ак-Яр». У іншому документі є згадка: «У Севастополі, який раніше називався Ахтіаром. Коли син Катерини – Павло І повертав кримським містам їх історичні назви, то Севастополь знову перейменували на Ахтіар і такою його назва була у наступні два десятиліття. От такими є початки Севастополя як «російського міста».

Як народився міф про «місто російської слави»

– Тепер перейдемо до міфу про «місто російської слави». Як відомо у 1855 році Севастополь був взятий англо-французько-османсько-сардинськими військами, росіяни відступили з міста, а наступного року Росія визнала поразку у цій війні. Тоді почав діяти такий звичайний компенсаційний механізм, бо треба ж якось довести собі, що якщо ми програли, то хоча б чесно. Уже від січня 1856 року, тобто тоді, коли формально війна ще тривала, у приватному листуванні деяких письменників вже починають з’являтися твердження, зокрема Бестужева-Рюміна, що «Севастополь впав, але з такою славою, що кожен росіянин має відчувати гордість за це місто». І подібні формулювання починають повторюватися в інших роботах, зокрема і у «Севастопольських оповіданнях» Льва Толстого. У результаті склався комплекс уявлень, про те, що бувають такі поразки, які не менш героїчні, аніж перемоги, що, зрештою, правда, і от, мовляв, Севастополь належить до таких. Але це ще не був сам міф, а лише його підґрунтя. Бо коли стався більшовицький переворот у 1917 році, то Севастополь був оплотом білогвардійців, і після його захоплення червоними там відбулися розправи над офіцерами, був знищений пам’ятник адміралу Нахімову, який командував обороною Севастополя. І про все забули. Забули десь до кінця 30-х років ХХ ст. – до війни із Фінляндією, коли знову почали підносити на щити російську військову славу, зокрема, оборону Севастополя, мовляв, як ми «дали» британцям і французам і їх посіпакам, а Нахімов – наш герой. А коли у 1941-42 рр. відбулася ще одна невдала оборона, навіть вже під час цієї оборони, на Чорноморському флоті почали з’являтися агітаційні листівки й навіть пісня, – у них прямо проводили паралелі між так званою першою та другою обороною Севастополя, бо насправді їх було більше, і підкреслювалися героїка подій. Власне так і вийшло – Севастополь вдруге був зданий російськими військами, але ця паралель – «героїчної оборони» 1855-1942 рр. залишилася. Коли згодом, у 50-х роках, був створений гімн міста «Севастополь – город русских моряков». Ця фраза «город русских моряков, город русской славы» повторювалася і у книзі Євгена Тарле із такою ж назвою – «Севастополь – город русской славы». Це формулювання навіть можна було зустріти у деяких енциклопедіях.

От так створювався і живе й сьогодні цей міф. А зараз, як ми знаємо, існують усілякі вибрики типу третьої оборони Севастополя – від української влади. А деякі вже кажуть про четверту оборону. Це вже настільки поширене твердження, що зараз важко «очистити» її коріння. Це вже сталий вираз. Він є – і що вже із ним зробиш?

Севастополь – символ російсько-радянської неслави

– Чому не можна казати про Севастополь, як про місто російської слави, і скільки у цьому твердженні правди. По-перше, треба розуміти, що і під час першої і так званої другої, а насправді п’ятої оборони, Севастополь захищали не лише росіяни. Точні дані не відомі, тому що за часів Російської імперії перепис за національністю не здійснювався у військах, а радянські дані досі залишаються закритими. Однак приблизно можна уявити, що у середньому на флоті та у сухопутних частинах кількість росіян становила приблизно половину, а решта – усі інші народи СРСР, серед яких абсолютна більшість – українці. Так українці становили щонайменше чверть у піхотних частинах і приблизно третину у морських. Флот набирали з приморських областей чи у часи імперії – губерній, де, зокрема, проживали українці. Тобто, якщо ми говоримо про місто слави, то славу потрібно ділити на всіх.

Щодо самої слави, то потрібно чітко розрізняти справжню оборону Севастополя та чесну поразку і відступ російських військ у 1855 р., а також абсолютно ганебну здачу Севастополя у 1942 р. Коли стало зрозуміло, що місто не втримати, то керівний склад просто кинув напризволяще 90 тисяч захисників – не дав команди здаватися, через що були величезні втрати і 80 тисяч потрапили у полон. Керівництво армії тікало на літаках, а керівництво флоту – на підводних човнах. На підводних човнах замість поранених вивозили й партійні архіви. Евакуацію обіцяли і не прислали. Така ганьба була, хоча до того уже був Дюнкерк, була дуже вдала евакуація армії із Одеси. А, з іншого боку, попереду буде вдала евакуація вермахту у 1944 р. із Севастополя, коли німці своїх не кинули напризволяще і вивозили їх до останнього військового. Тому, якщо говоримо про оборону 1942 року, тут ніякої героїчної слави немає.

Розмовляв Андрій Павлишин,
IA ZIK

Повний або частковий передрук тексту без письмової згоди редакції ІА ZIK заборонено та вважатиметься порушенням авторських прав

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-04-23 17:06 :55