Про голуба Едзя, лилика і любов
Богдан Волошин
письменник, журналіст

Лилик Йосип сидів на теплій блясі старої кам’яниці і підставляв сонцю розпростерті крила, щоб його промінчики розігнали кров у вистиглих жилах.

– Йоську, нині вітер! Вважай, бо може здути! – крикнув в леті голуб Мокрий Едзьо і бухнувся біля колєґи на шкарб даху.

– Якщо ти не махатимеш своїми дзюравими крильми, то я ще троха поживу, – поволі сказав розніжений лилик. – Так добре було без тебе – тепло, сонячно, млосно... І тут тебе принесло.

– Та я можу і звалити! Мені шо – більше всіх треба? Хтів просто новину файну розказати, але як не треба, то бувайте! – але Едзьо не злітав, а зиркав мутним оком на лилика.

– Та кажи вже. Бачу, що тебе розпирає...

– От, я про що... – стрепенувся голуб. – Тойвово, чув, що старий пацюк Стефко Кривозубий біля смітників казав, що весна буде ранньою.

– І що?

–І всьо! – пирхнув Едзьо. – Скоро буде тепло і я вженюся.

– Нащо то тобі? – знехотя розплющив ліве око лилик.

– Та як – буду мати сім’ю, яйця, потім пташенят розведу. Все, як у людей. Мені чужого не треба.

Лилик розплющив друге око і зиркнув на голуба, як обпік.

– А ти знаєш, що таке любов, мій пернатий друже?

– Нє, пощо то мені. З любові гніздечко не зів’єш – прутики треба! – Едзьо розпушив пір’я і значуще подивився на Йосипа.

– А як же ти будеш сім’ю закладати, якщо голубку не любиш?

– А що там її любити – підлетів, троха поворкотав, пір’ями пограв, а потім топчеш собі. Та й вся парада!

Лилик скривився, але зиркнув на призахідне сонце і тепло усміхнувся на всі хижі зуби – надвечір’я вбралось в лілові шати і опустилось на Місто. Будинки порозовішали, деякі навіть відсвічували малиновим, глянцева бруківка блищала тьмавим полиском.

– А знаєш що таке весна, мій юний друже? Можеш не відповідати – я тобі скажу. Це як смерть, тільки навпаки. Весною й народжується кохання між живими. Їх вабить один до одного, вони паруються, щоб продовжити свій рід...

– А ти колись кохав? – аж підскочив Едзьо.

– Її звали Еріка. Вона завше носила ріжні шкарпетки. Мала чорне кундзюраве волосся, яке збирала у великий вузол. А одне пасмо закладала за вухо. Можна сказати, я через це вушко й закохався. Воно було майже прозоре, тоненьке, аж паперове і ніжно-рожеве...

– І що, і що – вона теж вас любила? – Едзьо аж підскакував на даху від нетерпіння. Від його розмахування крильми лилика потроху здувало з даху в бік ринви.

– Нє, у неї була алергія на лиликів... Задихалася. Та й я тоже добрий – увесь час заплутувався в її кучерях і Еріка лякалася. Потім вона переїхала на Сихів і я кілька років її не бачив.

– Вічно в тих жінок, як не алергія, то срачка-пердячка, а порядний хлоп вженитися не годен! – обурився Едзьо.

– А якось я її побачив. Вона йшла під руку із чоловіком. У візочку сидів хлопчик і розглядав розмальовку з лиликами...

– Я б тому хлопові на голову всрався! Щоб знав!

– А він чим завинив? Едзю, ти що – смерті не боїшся?

– Та чо, боюся!

– І в рай не хочеш? А чому?

– Бо там всі мертві!

– І вічноживі... Згоден. Це троха страшнувато. А ще ці поклади ґуано...

Війнуло теплим вітром – наче черлене сонце зітхнуло востаннє і впало за виднокрай. Друзі дивились як Старим Містом розтікаються сутінки, від подиху яких спалахували теплі вікна в кам’яницях і кнайпах. Пахло кавою, шоколадом і печеним м’ясом.

– Ну добре, – тихо зітхнув Едзьо. – Я нині своїй голубці валентинку напишу!

– Ти ж писати не вмієш, – засміявся лилик.

– А я горошком з олів’є сердечко викладу! – крикнув Мокрий Едзьо і шугнув у бік Ратуші.

Лилик Йосип згорнув крила і задрімав біля теплого комина. На одній з цеглин було нерівно нашкрябано одненьке слово – «Еріка».

Повний або частковий передрук тексту без письмової згоди редакції ІА ZIK заборонено та вважатиметься порушенням авторських прав

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-03-22 00:56 :01