Роман Дацько: Держава потихенько відсовує профспілки від узгодження цін та тарифів

Роман Дацько: Держава потихенько відсовує профспілки від узгодження цін та тарифів
Роман Дацько - голова Об'єднання профспілок Львівщини. Фото: Миколи Тиса/ZIK

Чи є профспілки в Україні ефективними у захисті інтересів працівників, який вплив вони мають на соціально-політичне життя країни та чим у своїй роботі відрізняються від профспілок найрозвиненіших країн світу, у інтерв’ю для ІА ZIK розповів керівник об’єднання профспілок Львівщини Роман Дацько.

– Минулого тижня у Львові Міжнародна організація праці відзначила своє сторіччя урочистою конференцією. Що на ній обговорювали? Можливо, було щось вирішено?

– На конференції з нагоди сторіччя МОПу говорили про майбутнє сфери праці. Вона відбулася за ініціативою керуючого сектором Європи і Центральної Азії МОП Сергіуса Главацкаса.

Від нас у ній взяли участь всі члени виконкому об’єднання профспілок Львівщини, а також мої колеги практично з усіх західних областей України. Були керівники регіональних об’єднань профспілок, голови молодіжних рад, голови об’єднань роботодавців, науковці, керівник обласного Центру зайнятості та головного управління Держпраці у Львівській області, а також гості з польського порозуміння профспілок Нижньосілезького воєводства, з якими ми маємо тісну співпрацю.

Конференція була дуже цікаво, зокрема, з історичного погляду, адже відзначили 100-річчя Міжнародної організації праці, де і Україна є членом. Вже на першій сесії у 1919 році було затверджено шість основних конвенцій, а нині їх вже є близько двохсот. Українцям найбільше відома одна з них – про восьмигодинний робочий день. Завдяки цим конвенціям МОП нині фактично регулює трудові відносини у світі.

Виступав головний правовий інспектор МОПу Віктор Рікко, цікаве дослідження щодо української міграції представили наші вчені під керівництвом доктора економічних наук, професора Уляни Садової з Львівської політехніки. Цифри, які наводили, вражаючі. Представники МОПу стверджують, що в цілому світі 250 мільйонів мігрантів, це близько 3% усього населення світу. Щодо України є різні дані. Комісія з міграції ООН стверджує, що лише за 2017 рік в Україні було 5,9 млн мігрантів. Тобто люди змушені виживати і шукають працю. Звичайно, більша частина з них повертається, але наводили й такі цифри: 29% виїжджають на понад рік, а 14% їдуть на довший термін, є й такі що вже не повертаються додому, 50% – виїжджають до року.

Цікаві дослідження представили, проведені серед студентів Львівської і Київської політехніки: 76% львівських студентів і 78% киян (студенти 4-5 курсу) виявляють бажання виїхати на працевлаштування за кордон. Тобто ми готуємо молодь не для своєї держави.

Як нам відомо, і за рівнем оплати праці, і за рівнем безпечності праці, що й казати про гідність праці, Україна, на жаль, не є на передових позиціях у світі, тому конференція розробляла навіть рекомендації і для Уряду, роботодавців і для профспілок.

Обговорювали також дотримання міжнародного пакту, підписаного торік 150 країнами світу в Марокко щодо міжнародної міграції. Чи відомо вам, що зараз створюється профспілкова організація українських емігрантів в Польщі? Тобто українці, які виїжджають туди, створюють свою профспілку, яка знатиме закони, щоб їхня платня була не меншою, аніж у поляків.

– Раніше на заробітки їхали люди переважно робітничих професій, нині за кордоном затребуваними є і українці з вищою освітою. Ми у Львові вже відчуваємо брак людей, які поїхали?

– Так, справді, вже виїжджають і медики, і айтішники. На сьогодні в нас кількість вакансій вже є більшою від зареєстрованих безробітних. Якщо є 75 тисяч вакансій, то зареєстрованих безробітних – 46 тисяч. Тепер вже наші працедавці шукають робітників.

Але є й інша тенденція. Велику стурбованість висловлювали колеги з Польщі, що багато їхніх співвітчизників виїжджають до Великобританії, Скандинавії, а українці, які випробували умови праці в Польщі, їдуть далі – в Німеччину, бо там більші заробітки. Тобто вже у Польщі є конкуренція за українського працівника.

– Чи готові в Україні боротися за свого працівника?

– Роботодавці тепер повинні чітко зрозуміти: для того, щоб українці не виїжджали за кордон, рано чи пізно треба піднімати заробітні плати. І в нас є підприємства, зокрема, з іноземними інвестиціями, які це вже розуміють. На конференції говорили і про те, що і в нас можна заробити добрі гроші. Василь Барилюк, керівник обласного Центру зайнятості, приводив приклади, коли навчають колишнього інженера, який сідає на трактор чи комбайн нового виробництва, який може заробити в місяць і 25 тисяч гривень, а під час жнив набагато більше. Але людину вже навчили, вона може працювати на наших фермерів. Цікава історія, коли чоловік пройшов перепідготовку в нашому центрі зайнятості, отримав гроші і знайшов можливість з тростини робити утеплювальні брикети, які нині вже експортує до Німеччини.

– Очевидною стала ще одна проблема – брак кваліфікованих працівників робітничих професій

– Про це також йшлося. В нас сьогодні вищу освіту має 85% молоді, в той час, коли в Німеччині – 25%. Який дисбаланс. У нас треба знайти собі професію, але це не означає, що ти обов’язково маєш бути юристом чи економістом, який потім залишиться безробітними. Прекрасний повар чи комбайнер, чи токар, чи зварювальник заробляє тепер вже набагато більше, бо він затребуваний. Є вакансії і для кондитерів і для швачок і т.д.

– Яку вагу, вплив у сьогоднішньому соціально-політичному житті мають профспілки? Знаю, що до прикладу у Фінляндії роботодавці, профспілки і уряд спільно домовляються на теми національної економіки, соціальної політики. Результатом цього є політичне рішення, на основі якого профспілки й підписують трудовий договір. Тобто профспілки там мають можливість законодавчого впливу. Як в Україні?

– В Україні так, але не на такому рівні. У нас, на жаль, вважають, якщо ти профспілковий функціонер, голова профкому, йди домовляйся з директором, щоб нам зарплату підняли, щоб створили належні умови праці… Трохи інший менталітет мають профспілковці заходу. У Швеції під час кризи уряд звернувся до профспілок, щоб вони дали згоду на скорочення 15% людей, це б дало змогу не знижувати зарплату решті працівників. Шведські профспілки відповіли, що вони погоджуються на півроку, до подолання кризи, на зменшення розміру платні на 15%, за умови, що ніхто не втратить роботи. Бо шведи мають такий страйковий фонд, що люди можуть цілий рік не працювати, вони будуть їм виплачувати гроші для того, щоб примусити уряд зробити так, як хочуть шведські профспілки. Там найманий працівник чітко усвідомляює, що з його податків живуть урядовці, а з його розуму і рук живуть працедавці. Це не є якийсь диктат чи зловживання своє позицією. Це нормальне рівноправне соціальне партнерство. В Україні наш робітник ще не є свідомим цього.

Але і в нас Федерація профспілок, яка налічує 5 мільйонів членів, Федерація роботавців і уряд підписують генеральну угоду. Така угода підписана на 2017-2019 роки. На підставі цієї угоди окремі міністерства розробляли свої такі угоди щодо охорони здоров’я, освіти, культури. На рівні області ми маємо підписану угоду між обласною адміністрацією, об’єднанням роботодавців і об’єднанням профспілок, де є зобов’язання кожної сторін і навіть є тарифна частина, яка стосується оплати працівників житлово-комунальної служби.

Вуличні акції протесту все ж залишаються головним важелем впливу?

– На жаль, наразі так. Єдина держава, про яку мені відомо, де є право на солідарний страйк – Ізраїль. Їхня профспілка називається гістрадрут. І от коли 87 євреям, які є рятувальниками на водах, збільшили інтенсивність праці, вони почали просити в уряду підвищення зарплати. Коли уряд відмовив, вони пішли в гістрадрут, довели там свою позицію, тоді гістратруд зібрав вчителів, енергетиків, авіаперевізників, і виставив уряду вимогу – або за два тижні зарплата буде підвищена на 15%, або буде солідарний страйк. В Україні ми маємо 22 галузі, де не дозволено страйкувати взагалі. Ні енергетикам, ні залізничникам, ні лікарям, ні газівникам. Тобто ми з боку уряду є дуже затисненими, і це дуже прикро. Є закон про колективні трудові угоди, є закон про соціальний діалог, але ми, на жаль, фактично не є рівноправними партнерами у відносинах з владою і роботодавцями.

– Ви напряму можете доносити якусь інформацію, скажімо, керівнику області щодо проблем на конкретному підприємстві?

– Ми маємо від Національної служби посередництва і примирення свідоцтво репрезентативності, тобто я зі своїми колегами маємо право проводити перемовини зі всіма гілками влади: обласною радою, обласною адміністрацією, судами, прокурорами… і висувати вимоги. Так було минулого тижня, коли приїхали наші вугільники, яким виплатили лише 50% зарплати за грудень.

– Існує думка, що профспілки нині є неефективними у захисті інтересів працівників, їхня функція зводиться до подарунків на свято Миколая, поділу санаторних путівок та виписування мінімальних матеріальних допомог. Чи є майбутнє в українських профспілок?

– Можна зробити на копійку, а рекламувати себе на мільйон, як це роблять політики. Ми робимо на мільйони, але не маємо за що себе рекламувати. Ви спробуйте навіть в наших місцевих газетах дати якусь інформацію чи звернення. Нам кажуть про тисячі гривень, які треба заплатити. Спробуйте потрапити на телебачення. На щастя, маємо веб-сторінки та газету «Життя і праця», де висвітлюємо свою діяльність.

Ніхто не знає, що ми фактично сім років стримували підняття ціни на газ і електроенергію, бо коли була НКРЄ, ми входили до її складу, і ми ніколи не погоджувалися просто так піднімати ціну. Якщо в тій ціні піднімалася заробітна плата працівникам енергетики, тоді ми на це ще йшли. Якщо піднімався тариф на 10% на залізничні перевезення, то мінімум на 5% мала зростати зарплата працівників залізничної дороги. Фактично, хто примусив уряд підвищити зарплату з 1,6 тис. грн до 3,2 тисячі – ніхто не знає, – ми примусили. Ми в об’єднані профспілок виграємо по 200 судів на рік і повертаємо людям по 5-10 мільйонів. Але на піар у нас не вистачає ані коштів, ані сил, ані засобів.

– Якщо є потреба, ви в судах допомагаємо відстоювати інтереси працівників?

– Якщо людей звільняють, у 99% випадках ми поновлюємо їх на роботі. Якщо комусь не правильно заплатили, а директор не погоджується, то і це ми відсуджуємо.

Яким сьогодні є розмір профспілкового внеску і на що за нього можуть розраховувати працівники?

– Один відсоток від заробітної плати. Працівник, який погоджується вступити в профспілку, він знає, що є статут, для чого профспілка створена, що вона збирається робити.

– Найчастішими на Львівщині є протести шахтарів

– Бо ці люди щодня, йдучи на роботу, прощаються не тільки вдома, а й між собою. Це робота пов’язана з великими ризиками. Це робота, яка вимагає певних специфічних умов не тільки праці, а й охорони праці, техніки безпеки. Тому це дуже небезпечна робота, а на таких державних підприємствах, як «Львіввугілля», бардак. Бо люди працюють на державних підприємствах, а центральна збагачувальна фабрика – в приватних руках, і шахтарі не мають право продати вугілля, щоб воно не пішло через цю збагачувальну фабрику. Коли спеціально для нашого Львівсько-Волинського регіону було збудовано три теплові електростанції в Добротворі, Калуші і Ладижині і наші шахти давали туди вугілля, а раптом вони переходять в приватні руки до пана Ахметова. Чомусь раніше в договорі було зазначено, що з місцевих ресурсів слід брати не менш як 75% вугілля, потім до 75%, а тепер нам говорять, що це взагалі приватна власність, а приватник, що хоче, те й робить.

А нас потихенько держава відсовує від узгодження цін та тарифів. Комісії з регулювання цін немає, зі складу НКРЄ ми виведені, з фонду соціального страхування нас потихеньку також позабирали. Але спробуйте організувати страйк в Україні – на це треба від 45 до 90 днів. Треба пройти всі етапи. Ми попереджаємо заздалегідь, створюється примирна комісія, потім реєструємо в Національній службі посередництва і примирення, вони беруть участь, слухають одну сторону, другу сторону, а в цей час люди терплять. Шахтарі на Різдво дістали копійки, а щодня ризикують життям. Їм обіцяли минулого року, що дадуть 200 мільйонів на розвиток шахт, а практично нічого не дали, тобто державних субвенцій немає. І нічого вони не можуть зробити.

Коли ми маємо якісь претензії до прем’єр-міністра, він каже: Що ви від мене хочете, хлопці? Я що призначаю того міністра, ця квота Ляшка, ця – Тимошенко, ця – Порошенка, а Кабінет Міністрів – взагалі коаліційний.

Ми організовували акції протесту в Києві, на 35 тисяч людей остання, приїхали назад додому, а тарифи на газ взяли і підвищили. Тому що чекають від МВФ позики. Ми, з одного боку, це розуміємо, а, з іншог, питаємо, як це, коли 20 млрд кубометрів газу добуває Україна, а з них 5 млрд належить фізичним особам. Що ці «фірташі» там роблять? Це ж надра держави! Нам відповідають, що держава не мала грошей, вони дали інвестиції, а тепер ми їх повертаємо у вигляді газу. То що це за держава, що це за менеджмент?

В нас так: якщо державний менеджмент управляє в якійсь галузі – неефективно, як тільки переходить в приватні руки – все працює. Спирт забрали, тютюн забрали (нехай, бо це не на здоров’я), але в спирті собівартість копійчана, і високорентабельне виробництво, енергетика – так само. Ми питаємо, чому в Кабінеті Міністрів немає міністерства промислової політики? Чому ми не сіємо льон? Адже немає вже жодного льонопереробного комбінату. Ми вже вишиванки дістаємо з Китаю.

– Торік у жовтні перед прийняттям держбюджету профспілки по всій країні проводили акції, заявляючи, що головні показники сильно занижені. За вашими підрахунками, якою нині мала б бути мінімальна зарплата?

– Молоді люди у Львові, коли їх питали, скільки їм треба було б зарплати, відповідали не менше тисячі доларів. Тобто 27 тисяч гривень.

В Україні, фактично, не вираховують прожиткового мінімуму, в нас визначають рівень прожиткового мінімуму – це різні речі. За підрахунками наших спеціалістів, прожитковий мінімум мав би становити щонайменше 4 тис. грн, а фактично рівень мінімального прожиткового рівня 1,8 тис. грн – це просто жах. Розмір мінімальної зарплати виходить в нас близько 8 тис. грн, а на практиці маємо 4173 грн.

Нині середня зарплата вчителів десь 6,1 тис. грн, лікарів – 4,9 тис. грн. працівників культури –5,1 тис. грн. Ну хіба це зарплата? Тому поки ми не зрозуміємо: щоб в тумбочку покласти гроші, для цього мають запрацювати промислові галузі, вони поповнюють бюджет, а тоді звідти можемо ділити.

– Торік профспілки були обурені тим, що навіть за рівня мінімальної зарплати у 3200 грн, коштів на зарплати освітянам не вистачає. Як цього року?

– Цей рік ніби субвенції освітянам забезпечено. Але погано, коли в умовах тяжкого виживання, перед виборами політики починають надавати тій чи іншій галузі преференції тільки для того, щоб їх обрали, а потім, коли доводиться виконувати ці зобов’язання, виявляється, в бюджеті грошей немає.

Профспілки також неодноразово заявляли про рейдерство їхнього майна. Як з цим справа на Львівщині?

– У 90-х роках у Федерації профспілок України були створені і збереглися донині два акціонерні товариства «Укрпрофоздоровниця» і «Укрпрофтур». Вони засновані на профспілковому майні, але держава чомусь вважає, що воно повинне належати їй. Якщо комусь щось подобається – звертаються до судових органів і забирають. Є випадки, коли забирають санаторії, туристичні об’єкти; адміністративні приміщення були забрані. Один об’єкт відійшов і у нас. Санаторій у Немирові в судовому порядку був переданий Державній прикордонній службі.

– Ви свої обєкти можете утримувати?

– На території нашої області є об’єкти цих акціонерних товариств, де Федерація профспілок України є основним засновником. В нас є «Моршинкурорт», там є п’ять санаторіїв, Любінь Великий, ще був Немирів, і санаторій «Львів». Але санаторій «Львів» давно не працює, не було коштів на його утримання, тому його виставили на аукціон, щоб реалізувати. Інші господарські суб’єкти працюють ефективно.

– Чи потрібна Україні трудова реформа?

– Фактично десять років у нас приймається новий Трудовий кодекс, ніби ми вже знайшли порозуміння, учасники процесу були роботодавці, урядовці і профспілки, кодекс пройшов два читання, але в остаточному варіанті досі не затверджений.

В цілому кодекс сучасний, хоча раніше профспілка мала права звільнити директора за невиконання колективної угоди. Зараз таке набагато важче зробити, але якщо є бажання, це можна довести, бо кожен колективний договір реєструється в управліннях праці, тоді він є законом. Якщо керівник його не виконує, ми можемо звертатися щодо відсторонення його від роботи. Крім того, раніше звільнення членів профспілки без профспілкового комітету було неможливим.

Є право на підсумковий облік робочого часу: якщо адміністрація до вас звертається, щоб ви понаднормово працювали і ви погоджуєтеся, вам повинні за це додатково заплатити. Все, що є понад норму повинне оплачуватися мінімум у подвійному розмірі, а також надати можливість відпочити.

Розмовляла Мар’яна Білозір,
ІА ZIK

Loading...
Loading...

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...