Ада Роговцева: Тепер треба полегшити життя всередині України, щоб люди почували себе гідно

Ада Роговцева: Тепер треба полегшити життя всередині України, щоб люди почували себе гідно
Ада Роговцева. Фото: Микола Тис/ZIK

Ада Роговцева – легенда театру і кіно, входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України, – приїхала учора, 14 лютого, до Львова, щоб зіграти у виставі «Соломон у спідниці» у Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Режисером вистави є її донька Катерина Степанкова. Актрисі 81 рік, в її синіх очах світиться любов – до людей, світу, до життя.

У розмові з журналісткою IA ZIK Ада Роговцева поділилася думками про театр, життя і Україну. «Для людини у віці, – мені 81 рік, – важливо спілкуватися з друзями своїх дітей, онуками, правнуками, бо вони дають життя, відкривають, що таке життя – нові напрямки, парадоксальні ідеї – все іде від молоді. В усі часи молодь – це найкраще, що є в людства», – сказала Ада Роговцева.

Більше читайте у цьому інтерв’ю.
 

– Пані Адо, ви привезли до Львова виставу зі смішною назвою «Соломон у спідниці», про що вона?

– Виставу «Соломон у спідниці» поставлено за п’єсою Людмили Улицької «Мій внук Веніамін», режисером є моя донька Катерина Степанкова. Це вистава про те, що людина настільки зосередилася на дитині, що «білого світу не бачить». Вона думає, що долю можна записати так, як їй хочеться. Але стається інакше, вона приймає цю прекрасну правду життя і зовсім інші рішення. Катя поставила цікаву виставу, ми вже її зіграли близько 30 разів. Мені приємно, що її запрошують знову, і вона знаходить відгук у глядача.

Що вас спонукає продовжувати працювати на сцені, їздити на Схід у прифронтову зону?

– Я живу. Вважаю, що до останнього подиху, якщо не прикутий до ліжка, треба щось робити, бо це рятує. Я поховала сина і мені треба було рятуватися. Рятуюся з того часу роботою, якої у мене завжди було дуже багато, але на старості її стало неймовірно багато. Не маю вихідних і постійного ліжка, бо постійно перебуваю в готелях і в дорозі. Це мене тримає на світі, тому що роблю справу, як іноді мені здається, корисну, отримую надзвичайну любов людей, і це найкращі ліки на світі. Тим більше для актриси. Я взагалі, не дуже себе вважаю актрисою, а людиною. І коли мене не люблять, то мені якось сумно жити на світі.

А як ви оцінюєте зміни в країні з мистецької точки зору?

– За останні п’ять років ми перейшли на українське телебачення, радіо. Вистави у театрі вже йдуть українською мовою, Люди більше хочуть саме українських вистав, і це прекрасно. А найбільше надихає українськомовна молодь. Зараз особливо відчутно, що робиться для театрів. Звичайно, це мало, крихти, початок, але він є – десь фасад зробили, гримерки відремонтували, привели в порядок туалети, поміняли підлогу, дах. Це відбувається. І зараз дуже видно, яка громада цим займається, а якій байдуже. От в Чернівцях у театрі біда, і в місті біда. А це місто – перлина, не кожна країна може похвалитися таким прекрасним туристичним осередком. Президент наголосив на розвитку туристичного напрямку, і це правильно.

Ада Роговцева. Фото: Микола Тис/ZIK
Ада Роговцева. Фото: Микола Тис/ZIK

А як ви себе почуваєте у Львові?

– Львів відбувся, звичайно, багато ще треба зробити, але тут відчувається, що про місто дбають. А є міста в Україні, де йде повна руйнація, і потім буде дуже важко це відновлювати. Схід України потребує великої праці, і насамперед це робота громад. Якщо і влада, і громада, і суспільство дійдуть згоди і працюватимуть в одному напрямку, тоді можна буде щось добре зробити. Слава Богу, що тепер наші військові вже забезпечені одягом і зброєю, їм вже не холодно. Був такий час, коли моя сусідка позабирала в мене усю білу тканину, з якої шили маскувальні халати. Потім позабирала всю шкіру, з якої шили хлопцям рукавички. Є святі люди, святі мами, сестри, волонтери, яким треба пам’ятники ставити за те, що вони зробили. Але якби не було підтримки держави, влади, президента, то нічого не вдалося б досягнути. Мені здається, що зараз найгіршою і найстрашнішою є бідність. Той, хто сьогодні працює в Україні, не може бути багатим. Дуже багато треба працювати, щоб прожити. Якщо в сім’ї є один, хто працює, то треба, щоб була злагода, доброта, розуміння, ніжність. Не треба казати рідним: «Я тебе годую» або «Я не хочу в тебе брати». Треба бути разом і пережити цей час. Коли моя донька народила мені онука Олексія у 1991 році, я думала, що він буде жити у вільній і новій Україні. Але за 27 років ми бачимо, що відбувалося з Україною, і були часи, коли ми могли зовсім її втратити.

Як вважаєте, ця згароза вже минула?

– Ні, але уже зась. Тепер у мене народився правнук, якому зараз 4,5 місяці. Мені здається, що зараз завдяки тим зрушенням, що відбуваються в Україні, мій правнук буде жити у європейській країні. Можна закидати нашому президентові все що завгодно. Але він підняв авторитет України у світі, світова спільнота стала за нас, ця робота продовжується щодня. Для нас відкрили кордони, і це значно полегшує життя. А тепер треба полегшити життя всередині України. Це найважливіше питання. Треба досягнути того, щоб люди себе могли відчувати гідно у своїй державі. Для цього кожен має докладати зусиль, а влада – турбуватися про людей. Якщо нічого не робити, то нічого і не буде. Ці реформи дуже болісні, але поступово вони дають результат. Український народ надзвичайно мудрий і терплячий. Якщо ми не зірвемо цей поступ, то буде краще. Якщо ж ми зупинимося, то почнемо все спочатку. Немає нічого важливішого за людське життя, тому людину треба нагодувати, виховати, вивчити, навчити віддавати, а не тільки ховати по кишенях.

Пані Адо, життя було прихильне до вас?

– Дивлюся на долю дуже близьких мені людей, моєї донечки Катерини (останні 10 років Ада Роговцева грає у виставах, режисером яких є її донька Катерина Степанкова, – ред.), її вистави людям подобаються. Але бачу, як важко їй це дається, як за кожен крок треба боротися, домовлятися, доводити, вимагати. У мене життя було простіше – була як Попелюшка, все мені йшло в руки. Так складалося життя, що я отримувала ролі, втрачала і знову отримувала. Шляхи Господні нам не відомі.

Ви довший час працювали в Росії, як вважаєте, що з їхньою ментальністю не так, з огляду на російську агресію щодо України?

– Їх привчили, що українці гірші, що ми вигаданий народ, вигадана мова, «молодший брат». Вони завжди дуже поблажливо до нас ставилися. Я цього ніколи не відчувала, бо не дозволяла цього. Щоб там працювати, треба було знати їхню мову. Я її знала без акценту. Вони вважають, що Крим російський і Севастополь «русский город», – це вкорінювалося не один десяток років. Їх не можна переговорити, перевчити, мабуть, треба ізолювати себе від них.

Ада Роговцева. Фото: Микола Тис/ZIK
Ада Роговцева. Фото: Микола Тис/ZIK

Ви якось зустрічалися з Путіним, яке у вас про нього враження, що це за людина?

– Він закрита людина, правда, борщ їв щиро і чарчину перехилив нормально. Читав Шевченка, але враження, що це чужа, не відкрита душа.

За театральними лаштунками, чого вам найбільше бракує у житті? Якою ви є вдома?

– Такою, як ви після роботи. Трішки розслабляється людина, інакше дихає і телефонує додому, питає, як там справи, чи всі здорові. Ніхто не звільнений від побутових проблем. Мені здається, коли людина зациклюється на професії, то дуже багато втрачає в житті. Людина народжується без професії, довго живе без професії, потім працює професійно, потім знову довго живе без професії. Професійний відрізок у житті людини не такий вже й великий, а ми все хочемо у нього вмістити. Коли живеш лише театром чи журналістикою, то пропускаєш надзвичайно дорогі серцю речі, які ніколи більше не повторяться – перші кроки дитини, перші посмішки і багато чого іншого. Життя містить все, в тому числі і професію, а не навпаки.

У день закоханих (14 лютого – ред), згадайте про своє кохання.

– Це Кость Петрович, любов дуже сумна, коли йде в могилу. Але вона живе, написала про нього книжку, поки писала, трохи легше стало. А коли помер мій син, написала книжку «Свідоцтво про життя», але нічого не відступило, від смерті дитини вже не рятує ніщо. Почалася війна у 2014, яку мій хлопчик ще у 1990-ті передбачив, казав, що буде війна з Росією, купив автомат. Зараз цей автомат лежить у сейфі.

У вас на ланцюжку висять цікаві обереги, звідки вони?

– Це все подарунки, срібний хрестик від сина – гарне все. У мене був золотий хрестик, і коли пробивали воду в селі, я нахилилася і він злетів у воду. Кажуть, що це добре. Люблю речі, які мають тепло та свою історію. А так не люблю багато прикрас, мені вистачає їх на сцені.

Як вам вдається виглядати красивою і щасливою?

– Любити людей, сьогоднішній день, свою роботу. І не впадати у відчай, бо це великий гріх. Люблю читати книги, це моя наркоманія, не можу без книжок жити.

Ада Роговцева. Фото: Микола Тис/ZIK
Ада Роговцева. Фото: Микола Тис/ZIK

Чи змінилася зараз публіка у театрі?

– Публіка не змінилася. Коли Романа Віктюка якось запитали, де його батьківщина, він відповів: сцена. Є глядачі відкриті, захоплені, а є закриті, актор їх дуже відчуває. На вистави ходить зараз багато молоді. У нас команда дуже молода. Для людини у віці важливо спілкуватися з друзями своїх дітей, онуками, правнуками, бо вони дають життя, відкривають, що таке життя – нові напрямки, парадоксальні ідеї – все іде від молоді. В усі часи молодь – це найкраще, що є в людства. Чому діти йдуть з дому? Бо там нецікаво. Мої діти з дому не ходили, у нас цікаво вдома і вони тягнули всіх до нас. Катерина з перших днів життя стала головною у нашій сім’ї. Вона знає, які ролі мені краще виконувати, що мені цікаво і цікаво глядачу з приводу такої актриси, як я. Багато граю у її виставах і вони користуються популярністю.

Галина Палажій,
IA ZIK
 

Довідка

Ада Роговцева – народилася 16 липня 1937 року у м. Глухів, Чернігівська область (нині Сумська область) – українська акторка театру та кіно. Народна артистка України, професор Національного університету культури, Герой України. Ада Миколаївна Роговцева лауреат численних премій, володар багатьох звань, орденів і нагород. Вона зіграла дуже багато визначних ролей у театрі і кіно, її внесок в українську культуру величезний. Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Дружина українського актора Костянтина Степанкова (Волощука).

Навчалась в школі № 10 у Полтаві, з 1954 по 1959 рік – у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого.

З 1958 року – артистка Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, де пропрацювала понад 35 років.

Після відходу з Київського національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки гастролювала з концертними програмами та камерними театрами. У Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі грає у виставах «Рожевий міст» та «Вася повинен зателефонувати», які поставила донька Роговцевої Катерина Степанкова.

Професор Національного університету культури, викладала в Київському театральному інституті ім. І. К. Карпенка-Карого.

Під час російсько-української війни активно допомагала бійцям АТО, виступала з концертами перед воїнами АТО, організовувала збір коштів на шпиталь для українських військових і зібрала 52 тисячі на лікування поранених, за що у вересні 2015 в Росії проти неї було порушено кримінальну справу. Оголошена в Росії персоною нон-грата. Після ув’язнення Росією Олега Сенцова записала відеозвернення із закликом до усіх допомогти його звільненню.

Loading...
Loading...

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...