Новини » Суспільство 10 лютого, 2019, 10:14
Таємниці минулого. Скарби Унівської Лаври
Свято-Успенська Унівська Лавра на Перемишлянщині. Фото: Галина Пагутяк
Свято-Успенська Унівська Лавра на Перемишлянщині. Фото: Галина Пагутяк

Мені подобаються наші галицькі монастирі, ті, які не замикають перед мирянами браму, куди можна приїхати тихого дня і просто походити собі поміж квітів і дерев. Це зазвичай бездоганно і мудро облаштований для його мешканців простір з грядками лікарських трав, яблуневим садом, пасікою, виноградником, завжди відчиненою церквою і затишним старовинним цвинтарем для ченців. Як і колись.

Коли я цього літа відвідала нарешті Свято-Успенську Унівську Лавру на Перемишлянщині (Львівська область), то все це знайшла. Але не уявляла, наскільки це потужний культурний центр. Це – дійсно квінтесенція галицького духу, струна протягнута з минулого у майбутнє, яка починає бриніти, як тільки ти заходиш на внутрішнє подвір’я, оточене мурами, наче в замку. Зовнішні мури давно розібрані, їх все ще бракує на відкритому просторі. Не уявляю, як можна тут приїжджати юрбою на автобусі й слухати гіда. Ви побуваєте в Унівській лаврі лише тоді, коли самі пройдете дорогу від зупинки повз скошені луки. Пагорби, вкриті лісами, наче дві долоні захищають долину. Навіть те, що довкола, – не знищене, хоч і не таке досконале, як монастирський простір. Вже в XIV ст. тут був монастир, збудований князем Федором Любартовичем, потім знову був, і потім знову. Після сплюндрувань і пожеж. У 1816 році митрополит Михайло Левицький, щоб врятувати цю славну обитель від прогресивних австріяків, що нищили найдавніші, питомо українські храми і замки по всій Галичині, зробив тут свою резиденцію. Шептицькі любили Унівську обитель особливою любов’ю, дбали про її високий інтелектуальний статус. Не буду переповідати вам історію. Досить того, що в 1606 році Іван Вишенський написав тут «Послання до стариці Домнікії» І що у XVII ст. в Уневі існувала потужна українська друкарня, єдина в Галичині. А енкаведисти влаштували тут концентраційний табір для священиків, що відмовились переходити у московське православіє, в основному, поважного віку, бо молодших розстрілювати, аби не відправляти в ГУЛАГ, оскільки ті навіть там виконували свої душпастирські обов’язки. Пізніше в монастирі облаштували лікарню для психічнохворих.

Фото: Галина Пагутяк
Фото: Галина Пагутяк

Я шукала сліди тієї недалекої трагічної минувшини, і не знайшла. Рани затягнулись повністю. Якби то вся наша Україна так могла оновитись за двадцять років. І справа не в реставрації чи відбудові, а в тому, що тут не дбали про прибутки, розважаючи прочан міфами про чудотворні ікони та цілющі джерела. Тут є і це, але воно не нав’язливе, тобто без ідолопоклонства. Висока культура інтер’єру, дбайливо відреставровані ікони, археологічні дослідження, власний музей. Навпроти старої забудови на горбку – нова дерев’яна церква, яку ніби спустили з неба на парашуті. Навіть вона виглядає якимось проектом, що має таємну мету. І такий дивний басейн, аби втомлені прочани могли омити свої ноги водою зі струмка, що витікає з під церкви. Тільки прочани тепер їздять автобусами та іномарками. Зі мною до Лаври приїхала молода дівчина, трохи розгублена туристка. Видно, її рішення було спонтанне, як і моє, бо я тільки ввечері напередодні вирішила поїхати саме в Унів, а не куди-інде. На Чернечу гору вона не пішла, почався дощ. Я була без парасолі, як завжди. Сходи на гору такі самі, як у Каневі, підвішені до крутого схилу, серед густого лісу. А сам цвинтар – не надто давній, але з цікавими написами на надгробках, де було вказано чернечі та світські імена похованих тут ченців, подекуди навіть фото. Солдати Господа, подумала я, побачивши вишикувані однакові пам’ятники. Вони й зараз у строю. І біля входу висока могила з українським прапором, із написом «Борцям за незалежність України», чого я не сподівалась побачити на чернечому цвинтарі. Я ще пішла вгору стежкою, але там був безкінечний ліс. Коли поверталась назад, пішов рясний дощ і на сходах мені стрілись дві родини з малими дітьми і без парасоль, але сповнені рішучості піднятись на гору.

Фото: Галина Пагутяк
Фото: Галина Пагутяк
Фото: Галина Пагутяк
Фото: Галина Пагутяк

За брамою Лаври був майже Макдональдс, явно розрахований на дітей, що виглядало зворушливо, як і монастирська книгарня з дитячими книжками та іграшками. В Уневі з усім примирюєшся, навіть твої проблеми стають незначними. Тим більше, що кава там чудова, і можна помаленьку вертатись дорогою, вдихаючи запах скошеної трави.

Я сиділа на зупинці, чекаючи на автобус, і мені не хотілось, щоб він приїхав занадто швидко. Бо село теж було дуже гарне, пишне своєю українською вродою, такі ще залишились на Перемишлянщині. Комуняки навіть перейменували його на Міжгір’я, хотіли відірвати від монастиря, але то минулося. Унів знову став Уневом.

Від Перемишлян до Унева всього 5 км. Так що їдьте до Перемишлян, з автостанції на Личаківській у Львові, а там люди скажуть, на який автобус сідати, бо всі вони лише мають зупинку в Уневі.

Галина Пагутяк,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

Повний або частковий передрук тексту без згоди редакції ІА ZIK заборонено та вважатиметься порушенням авторських прав.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-17 00:14 :43