вівторок, 5 лютого, 2019, 16:30
Адріан Михальчишин: На роздоріжжях шахів і сучасності. Частина перша
9

Міжнародний гросмейстер з шахів, голова тренерської комісії ФІДЕ Адріан Михальчишин видав публіцистичну книгу «Куди мчить експрес…». В ній зібрані статті, написані автором роздуми в дорогах під впливом тих чи інших важливих подій сьогодення і минулого.

Що ж особливого містить ця публіцистика відомого шахіста, у доробку якого десятки професійних шахових книжок? Передусім – незалежна, гостра критична думка автора про окремі явища і процеси, що відбуваються в Україні та світі. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з автором, можна рефлексувати і глибше осмислити проблеми, які він описує. Це особиста справа кожного.

У цьому інтерв’ю ми спробували обговорити з автором низку тем, яких він торкається у своїй книзі, яка вийшла у видавництві «Сполом» (Львів) у 2018 році.

«Шахіст має володіти здатністю до боротьби»

– Пане Адріане, які у вас зараз взаємини з шаховим спортом загалом і шахами, зокрема?

– З ними пов’язане усе моє життя. Захопився шахами ще у школі, відвідував знамениту шахову школу Віктора Карта, багато років виступав з друзями Олегом Романишиним і Олександро Білявським, Мартою Літинською за збірні України і СССР, працював з Анатолієм Карповим, став тренером збірної СРСР. Після 1991 року почав тренувати клуби і шахістів в Югославії, Польщі, Голландії. Останні 12 років – шеф -тренер збірної Туреччини, де дуже сильно почали розвиватися всі види спорту. Маю багато учнів у різних країнах світу. У Львові треную двох талановитих хлопців. З моїх учнів вийшли міністр, банкіри, лікарі, навіть керівник ірландського бенду є. Тренував і арабських шейхів. Один з них, колишній начальник Генштабу однієї досить мирної країни ошелешив мене фразою: «Коли прихожу в палац моєї жінки, то одягаю капці і переходжу під команду вищого командування».

Президент ФІДЕ і Арабські Шейхи вручають нагороду найкращому юнацькому тренеру Світу 2015
Президент ФІДЕ і Арабські Шейхи вручають нагороду найкращому юнацькому тренеру Світу 2015

Тренував всі категорії, але найбільш приємно тренувати жіночі команди, бо вони реально люблять працювати. Крім того, вони набагато освіченіші за хлопців – у жінок вся двадцятка позакінчували університети, а у хлопців, напевно, один.

Тренерська праця дала можливість ознайомитися з різними країнами, скільки «намотав» миль в повітрі, сам не порахую. Спочатку був заступником в ФІДЕ голови світової організації тренерів, а з 2009 року її очолив. Зібрав потужну команду топ тренерів, які проводили семінари по всьому світі. У нас тепер сім тисяч міжнародних ліцензованих тренерів у всьому світі.

Окрім того, в жовтні минулого року був вибраний віце-президентом європейської федерації шахістів, також був віце-президентом української федерації. Був Президентом Львівської шахової федерації, а тепер допомагаю як віце-президент з міжнародних зв’язків. Вдалося залучити до співпраці Славіка Вакарчука, що встановив стипендію для талановитих львівських юніорів. I відвідує, кoли є нагода національну команду на шахових олімпіадах. Я був недавно приємно здивований, як Академік Брюховецький та ректор Київського авіаційного інституту зізнались, що завжди вболівали за нашу львівську трійцю Романишина, Михальчишина і Білявського, і мали надію, що хтось з нас стане чемпіоном світу!

Очолюю європейську шахову академію для талановитих дітей, в рамках якої співпрацюємо з шаховою академією Г. Каспарова. Наші українські діячі не тільки в спорті не йдуть в міжнародні організації, бо занадто скромні і не знають мов. А росіяни лізуть усюди. I тому всі ті ОБСЕ чи ПАРЕ діють під їхні інтереси. Я один з небагатьох українців в європейських спортивних структурах. Вдалося проштовхнути мого учня тренера збірної України Олександра Сулипу в Європейську студентську спортивну спілку, кiлькох суддів в світові і європейські структури. Треба бути всюди, щоби мати реальний вплив на всі процеси в даній галузі. І то треба робити масштабно. Meні вдалося скерувати багатьох наших тренерів в різні світові збірні на Світових Шахових Олімпіадах, щоб нести їм знання про шахи і Україну.

Учні Адріан Михальчишина із збірної Туреччини з шахів
Учні Адріан Михальчишина із збірної Туреччини з шахів

Пишу багато у спеціалізовані шахові видання (німецький Schach,італійський Torre&Cavallo,іспанський Jaque,польський Mat…) про історичні шахові фігури. До прикладу, про українських легенд Леоніда Штейна, Юхима Боголюбова, Олександра Сокольського тощо. Нещодавно написав статтю «Куди відходять гросмейстери?». Це про те, куди відходять гросмейстери на шахову пенсію.

У шахах, як і в кожному спорті, є певний активний період – від 20 дo 40 років, а потім, за словами ісландського гросмейстера Йохана Хяртарссона, тепер відомого юриста, з віком «доходи починають падати і треба думати, що робити далі». Можливо, використовувати отриману раніше освіту тощо.

Всі шахісти знаються між собою, це такий закритий клуб, який знає про кожного зі своїх усе. Ми трохи подібні до масонів (жартую). В шахи грають всі – від кочегарів до Боба Ділана. Навіть шеф меделлінського картелю Пабло Ескобар мав прізвисько «шахіст» і спонсорував чемпіонати світу серед юнаків в Меделліні.

Знаменитий Генрі Кіссинджер був головою американської шахової фундації і, коли Олександру Білявському американський консул в Будапешті не дав візи, то Кіссинджер сам дзвонив туди. От у брюссельському клубі колишнього харківського гросмейстера Михайла Гуревича виявився генерал бельгійських секретних служб на пенсії. В молодості він служив в Конго і розповідав йому, що все там було зовсім не так, як дозволяє писати сучасна заполітизована історія. І приводив неймовірні факти.

А цілонічні шахові бої генерал полковника Миколи Абашина з мером Львова Володимиром Пєхотою, який ми спостерігали зі справжнім захопленням. Та жоден з гросмейстерів не любив шахи так по справжньому, як вони.

Серед нас є також багато політиків, фінансистів, тренерів. Жінки-шахістки частіше, ніж чоловіки-гросмейстери, стають міністрами – Дана Реізнієце Озола, міністр фінансів Латвії, моя учениця Aліса Маріч – мiністр спорту Сербії.

А взагалі, коли я починав шлях у шаховий світ у Львові, нас, українців, було троє – крім мене ще Олег Романишин, Марта Літинська, а решту – всі євреї. А зараз євреїв нема, вони всі виїхали. Це, звичайно, велика втрата. Головному тренеру, засновникові львівської шахової школи Віктору Карту цьогоріч виповниться 90 років, святкуватимемо, мабуть, у Львові. Зараз він проживає у Ганновері (Німеччина).

Думав, що от вийду на пенсію і буду сидіти вдома на Новому Львові і проводити час в майстернях моїх друзів – великих художників Бориса Буряка, Ігора Шумського чи Володимира Одрехівського, – але де там – темп подорожей тільки зростає. Або сидіти в шотландській ресторації на вул. Фредра у Львові з приятелем, ісландським гросмейстером Маргейром Петурссоном, який проживає тут на розі, і вести розмови про шахи і наші далекі подорожі. Тут сиділи і грали в шахи літа перед нами великі математики Банах і Улям. Солодкі мрії...

Як би ви оцінили стан шахових справ в Україні зараз у контексті світових?

– Наші збірні є одними з провідних у світі, особливо жіноча, яка у першій трійці. Лише якась незрозуміла безголовість не дала їм цього разу знову виграти Олімпіаду. Чоловіча збірна теж дуже серйозна. Шахи належать до найменш бюджетних видів спорту – потребують лише приміщення, шахової дошки і тренера. Після розпаду СРСР наша збірна залишалася на провідних позиціях, хоча змінювалися покоління. «Запасу ходу» кожної збірної вистачає приблизно на вісім-десять років. У жіночій збірній є великий ресурс завдяки сестрам Музичук, а от в чоловічій збірній стався збій – «вибите покоління», яке почалося з Сергія Карякіна, якого переманили в Росію. Проте, російська збірна, яка вважається найсильнішою, вже 20 років не може виграти олімпіаду через внутрішньокомандні непорозуміння, aлe це справа їх тренерів I функціонерів. Львівські шахісти Ярослав Жеребух, Олександр Іпатов, вінничанин Ілля Нижник – це було фантастичне покоління, але вони вирішили вчитися в американських університетах і виїхали з України. Текст від них був простий – я хочу стати мільйонером, а в шахах досягає цього тільки перша десятка. Я їх всіх тренував, I мені шкода, що вони вибрали iнший шлях, aле то їхнє право на такий вибір. Oт і те покоління, що мало вигравати, залишило збірну, a наступного в даний момент не видно, тому від чоловічої збірної медалей зараз чекати нереально. Ta й юніори серйозно знизили результати останнім часом.

Aле йде серйозне відродження шкіл у Вінниці, Житомирі і Львові. Mусимo чекати років з десять, поки восьмирічні чемпіони України виростуть..

– Пане Адріане, що є визначальним для успіху в шахах?

– Потрібен сильний характер, здатність працювати і витримати 4-5 годин напруженого інтелектуального натиску. Будь-який момент неуважності, розслаблення може стати фатальним у грі. В боротьбі треба контролювати все, ворога треба переслідувати на кожній ділянці. Шахіст має володіти здатністю до боротьби, мати, так би мовити, войовничий елемент. Мені не вистачало цього елементу – здатності до тотальної боротьби – тому став тренером, бо підходив до справи більш науково. А для бійців головним завданням було знищити суперника інтелектуально. Такі наші шахісти як Олександр Білявський та Олег Романишин – це дуже сильні бійці, які були здатні виходити з будь-яких складних ситуацій. До речі, Олександр Білявський пише прекрасні політико-економічні блоги...

Шахісти Адріан Михальчишин, Олександр Білявський та Олег Романишин.
Шахісти Адріан Михальчишин, Олександр Білявський та Олег Романишин.

«Поза шахами дуже багато бачив всього у світі»

– Ви також пишете шахові книги, а що спонукало вас опублікувати публіцистичну книгу «Куди мчить експрес…»?

– На шахову тематику я видав вже 23 книги, а ця публіцистична книга – це «самвидав», писав її для себе і для друзів. Книги видаються не для бізнесу, а для показу рівня своїх знань в певній царині.

Я дуже багато бачив всього у світі, знайомий з багатьма міністрами, президентами банків, був в поїздках з великими спортсменами Іриною Родніною, Віктором Санєєвим, з великими футбольними тренерами любителями шахів, як Бора Мілутінович. Ta в дорогах траплялось все –навіть інколи довелося зустрічатися з бандитами і всіляке бувало (хоч вони самі колишні спортсмени здебільшого). Одного разу відомих гросмейстерів і тренерів литовця Алоїза Квейніса і латиша Едвіна Кеньгіса перехопили на автостраді в Польщі,забрали автівку і залишили в одних трусах на морозі. Був і в автокатастрофах, але, на щастя, без серйозних травм.

Спочатку писав статті під впливом якихось вражень, подій, розмов в подорожах. Деякі публікував у газеті «За вільну Україну+». Останніми роками читаю лише мемуари політичних діячів, художників, спортсменів, журналістів, з яких можна дізнатися багато цікавих речей, але подекуди можна і вловити певну брехню. Скажімо, як бреше місцями Еренбург, але при тому дає цікаві портрети видатних сучасників і описи подорожей. Фантастичні за енергетикою мемуари співака Федора Шаляпіна і хорватського скульпторa Івана Мештровіча. У більшості мемуарів найцікавішими є зустрічі з керівниками держав, коли хоч трохи відкривається завіса політичних кухонь. Читаю їх з маркером, потім перечитую вибрані моменти.

Книга
Книга "Куди мчить експрес..."

– Як би ви взагалі оцінили якість мемуарів, які тепер пишуть багато хто?

– Є мемуари, які пишуть люди, які досягли успіхів у своїй сфері діяльності, а також є такі, які просто пишуть спогади про своє життя, наприклад, спогади про війну. Останні – це часто сумні тексти від людей, які не знаходили собі місця у житті після війни. Інша справа – спогади політичних діячів, які хочуть пояснити свої дії або виправдати себе. Найприємніше читати спогади людей мистецтва, насамперед – художників,найменше – акторів.

– Хосе Рауль Капабланка казав, що «шахи – це більше, ніж гра, це інтелектуальна диверсія…». У цій своїй публіцистичній книзі ви  дуже гострі й відверті. Можна припустити, що це така інтелектуальна диверсія, – але проти чого?

– Проти нашого менталітету. В Україні нема стратегічного погляду на те, як країна має розвиватися. В шахах є два типи гравців, так само вони є і в політиці і загалом у житті: стратеги і тактики. Співвідношення цих двох типів гравців має бути у кожному колективі, який займається серйозними речами. А в Україні відсутня стратегічна складова, у нас не було жодного політика-стратега, всі були дрібними тактиками. До того ж, вони здебільшого думали і турбувалися про власну кишеню. І немає не тільки історичної пам’яті, а й не пам’ятають, що політик брехав пару років перед тим... На Балканах пам’ятають, що твій дід говорив і робив 50 років тому.

Чому не можемо достойно представити своїх велетів духу?

– Як вважаєте, що українцям потрібно, аби позбутися комплексу меншовартості, щоб нас, як ви пишете, перестали сприймати у світі, як дурників?

– Пишу про те, що ми не можемо достойно представити своїх велетів духу. Наприклад, з села Буців Мостиського району на Львівщині (рідне село моєї бабці) походить один з найкращих хокеїстів знаменитої бостонської команди «Бостон Брюїнс» Джонні Буцик. Taм гриміла трійка українських нападників Буцик, Віктор Стасюк і Йосип Хорват, наших там скорочено називали – юкіз. Чому ми нічого не знаємо про людей українського походження, про яких знала вся Америка? Сам великий Вейн Грецкі згадував українською, як його бабця картала за хлоп’ячі витівки тільки українською. Ми не шануємо своїх людей. Mенталітет тут типовий – вони там добились великих успіхів, ну а нам до того нема справи, ну і хай, a ми тут сидимо в своєму болоті і нам до того нема діла. І є якесь відчуття, що тут наша спільнота не змогла створити умов, які вони отримали там. Скажімо, чому у Львові не назвали вулицю іменем Яноша Габовди – легендарного центр форварда «Карпат», володаря кубка СРСР? Чи Левка Броварського або Едзя Козинкевича? Я безуспішно боровся 10 років з львівськими мерами, щоби назвати вулицю іменем нашого великого гросмейстера Леоніда Штейна, але всі вони мене «футболили», і я втратив надію на успіх, хай молодь їх поборе.

Так наші псевдодисиденти у 90-х почали перейменовувати вулиці іменами дрібних поетів і діячів, яких ніхто не знав. Люди без великої освіти попридумували назви вулиць. А про реальних наших героїв у різних галузях – спорті, науці, культурі – ми часто так нічого і не знаємо. Та й українська мова жива в місцях компактного проживання українців –там буває більше українського духу, ніж у Львові! В багатьох емігрантів душа по-справжньому болить за Україну. В деяких державах з сильною в минулому еміграцією, як Хорватія чи Словенія, є міністерства діаспори. І діаспора, яка допомагає батьківщині, має право брати участь у виборах і автоматично отримувати друге громадянство.

– Ви у своїй книзі доволі негативно оцінюєте постать Симона Петлюри. 16 січня 2019 року виповнилося 100 років як Директорія оголосила війну більшовицькій Росії, головним отаманом був призначений Симон Петлюра. У Києві відкрили барельєф на його честь. Як Ви до цього ставитеся?

– Безумовно, він був політичний діяч періоду, який закінчився для нас трагічною втратою державності. Ta й продав він нас, галичан. I тому його іменем називати вулицю у Львові? Aбо гетьман Дорошенко разом з татарами облягав Львів у 1672 році і палив по ньому з гармат. I за це називати його іменем вулицю? Щось з головами у наших львівських райців недобре.

У нас чомусь всі важливі політичні посади очолюють не відповідні їм люди. Петлюра був соціаліст, звичайний вчитель і журналіст, який собою нічого не являв – ні інтелектуально, ні суспільно. Але як провінційний вчитель міг бути масоном? Про це нічого не відомо. Воно десь захоронено в історії. В Росії після Лютневої революції 1917 року до влади прийшла організована група масонів – партія кадетів. І раптом в Україні з’являються Петлюра, письменник Винниченко, історик Грушевський. Звідки? Вважаю, що ці люди були кимось підготовлені, щоб зайняти такі позиції, знищити найуспішного командира полковника армії УНР Петра Болбочана і завалити всю українську справу. Ta й багато хто з них не мав нічого проти лягання під Росію, а наші галичани тоді так заплутались, що в кінці опинились в ролі і формі ЧУГА – Червона Галицька Армія.Ta й Батька Махна використали як шмату, і як шмату викинули – так сумно він закінчив свою діяльність. Трагічний період нашої історії, є над чим подумати. Бо не змогли об’єднатись, вже легше йшли на службу до більшовиків, москалів чи поляків.

В чому проблема нашої інтелігенції

Пане Адріане, Ваші критичні думки можна сприймати як певні вказівники, які спонукають глибше вивчити і висвітлити ті чи інші моменти нашої історії?

Адріан Михальчишин. Фото: Микола Тис/ZIK
Адріан Михальчишин. Фото: Микола Тис/ZIK

– Так. Як і в минулому, так і сьогодні є багато людей, які, з одного боку, говорять і роблять мудрі речі, з іншого – шкідливі. Для прикладу, прем’єр Угорщини Віктор Орбан, який бореться із західними банками, Соросом (між іншим емігрантом з Угорщини) нерозумною політикою Брюсселя. Але водночас заграє з Путіним. Теперішній час тим і не зрозумілий, що одна і та ж особа буває і в білій, і чорній іпостасі. Toчно, як співав Bob Dylan – «Peoples are crazy and times are strange».

– В доволі негативному контексті Ви згадуєте у книзі також наших відомих сучасників – істориків.

– А подивіться, хто такі тi псевдоісторики, прізвища яких неприємно і згадувати. Чи ви знаєте якусь їхню видатну історичну роботу про Україну? Вони є агітаторами і пропагандистами, які пропагують ліберальну ідеологію, особливо – студентам, і оплачені західними грантами. Інженери ліберальних душ. Їхнє завдання – поливати брудом весь український націоналізм, національний рух і особливо постать Степана Бандери, який боровся, сидів в тюрмі, принижувати українську культуру перед польською.. За те їм щедро відвалюють західні ліберальні гранти.

Але в чому проблема нашої інтелігенції? Вона була бідна, почала свій розвиток за Австрії в кінці XIX століття із священицьких родин, потім боролася з польським засиллям – і в основному, то були діти священиків. Aле після Другої Світової війни більшість новоствореної інтелігенції або загинула, або втекла за океан, де зберегла українську культуру. Нова слабенька ніби інтелігенція перебувала під партійним радянським тиском і в ній виробився такий геном, що як тільки приходить нова влада, вони «лягають» під неї, просять гроші, посади і дрібні нагороди. При цьому хитро приховують своє ґрантоїдське українофобство. Чому тоді дивуватися, що звичайні люди продають свої голоси за сто гривень.

В Галичині завжди існувала корупція, продажність еліт була велика. Згадаймо, як у 50-60 роках минулого століття в університетах галицькі комсомольці закликали студентів відректися від своїх родичів, які були у засланні. Ота продажність наших лібералів – генетична. На чужинські гранти отруюють душі молоді, створили так звані школи лідерства – готуються захопити владу на всіх рівнях влади України. Їх пропаганда просовує в публічний простір своїх так званих лідерів суспільної думки, a насправді колишніх викладачів історії КПСС і комсомольських секретарів, що позахоплювали керівні пости в державі. Tут нам готують сумне майбутнє – вони хочуть молодих вивчити у своєму дусі і захопити керівні пости в державі у майбутньому.

«З диверсією боротися можна тільки дуже жорстко»

Ви спілкуєтеся з різними людьми у світі. Як зараз там сприймають Україну?

– Спілкуюся з розумними, знаючими людьми, які нас сприймають нормально. А загалом є кілька країн, правлячий клас яких недолюблює Україну. Серед них, наприклад, Сербія, Iталія, Aвстрія. Хоча про них би сказав, що вони мають різні причини плазувати перед росіянами. Проти нас всюди в OOН голосують Вірменія і Білорусь, a наше міністерство закордонних справ не пошле їх подалі. Не кажу про проросійських Венесуелу чи Нікарагуа, бо їх в світі ніхто не слухає, можуть бути хіба російськими підводними човнами. З Німеччиною – окрема історія. Явно таємний договір любителів договорів під столом трійки: Сталін-Рузвельт-Черчилль, яка захопила в управління світ після Ялти. Саме про це говорить китайський прем’єр Чжоу Енлай в розмові з головним закордонним кореспондентом Нью Йорк Таймс Сульцбергером у 1973 році. Німеччина і Японія перебувають під контролем Росії і США. Тому роль Німеччини на геополітичній мапі мізерна, вони слухають, що скажуть їм переможці Другої Світової. Як кажуть деякі німецькі політики, їхня країна не є повністю суверенна після 1945 року. Tому все буде – i Північний потік 2, i викручування рук Україні. Taм є дуже потужне російське лобі –колишні канцлери, міністри, великий бізнес, купа ліваків, що імітують всіляких зелених. Ліваки давно і взагалі традиційно виступають комуністичною агентурою, a от тепер Росії вдалося заанґажувати і купити пачками більшість правих в Європі. Ti, які мали би ненавидіти найбільше комуністів і їх нащадків ФСБешників, просто виявилися дешевими. Tенденції дуже недобрі, наші реальні союзники – це маленька Литва і потужна Британія, далека Канада. Малувато...

– А як же бути Україні, враховуючи гібридну війну, яку веде Росія проти України?

– Я не політик, але вважаю, що єдиний вихід для нас – вибудувати нормальні відносини з сусідами на принципах поваги до самостійності. Те, що робиться з боку наших сусідів, інакше як диверсією не назвеш. А з диверсією боротися можна тільки дуже жорстко. В Україні урядовці та еліти цього взагалі не роблять, незважаючи на те, що вона оточена вовками, які хочуть її пошматувати. Aлe відомо, що не так страшні вороги, як наші внутрішні ґниди – так казав той же Петлюра.

– Але будь-яку радикальну позицію, висловлену в Україні, Москва використовує проти нас.

– Чому в нас починають говорити, що радикали дають поживу для російської пропаганди? Та виключіть телевізори і нема тієї пропаганди. Наша інтелігенція перелякана, вона, на жаль, легко продається. Тому боїться щось не так сказати, а особливо брехливої критики з Росії та Польщі. А треба вміти жорстко висловлювати свою позицію, яку вважаємо правильною, і не переживати, що з цього приводу подумають сусіди.

Якийсь тваринний страх у галичан – то час від часу перелякані стогони: «Ой, пане, не говоріть так, бо Путін почує і нападе». Львівська влада настільки боїться Польщі, що ні слова не скаже, коли плюндрують там пам’ятники нашим героям і навіть зриває афіші, де згадується польська окупація. І не розуміють, що в світі шанують не підлабузників, а тих, хто може потужно відповісти на образу. От як бояться слово сказати про ісламістів.

Україна на колінах відповіла на брехливе цькування з боку Угорщини, – бач, не хочуть угорці вчити у нас українську мову і при цьому в Береговськoму районі масово вивішують угорські прапори, що собі важко уявити в інших країнах на офіційних будівлях.

A угорська меншина в Румунії (їх називають – секеї) також собі вивісила угорські прапори. Румуни їх зірвали і міністр внутрішніх справ жорстко попередив: ще раз вивісите прапори, тоді самі замість них будете висіти. I щo? Негарно сказав, але як би наші щось таке сказанули, то був би світовий крик про фашизм, a тут просто підібгали мовчки хвости. Oт так треба і можна у себе показувати жорсткість на захист власної позиції і інтересів. А як знущаються з українців служби на кордонах Польщі і Угорщини? Та так само поступати з ними на нашій стороні – швидко прийдуть до тями.

В Європі теж все непросто, там точиться кілька фронтів боротьби. Вони зумовлені просуванням інтересів сильніших держав. В Європі ввели стандарти на продукти, які «протиснули» місцеві виробники (не корупція?), в результаті якість харчів впала катастрофічно. Taк голандці з своїми кілометрами теплиць пробили свої стандарти, наприклад, на помідори, які смакують як пластмаса. A найкращі македонські не можуть продавати в Європі, бо вони, бач, кривуваті. Голандські ще генетично модифіковані і всі, як по лінійці. Багато моїх друзів мають алергію на європейські хімічні продукти. В турецьких магазинах, які забили на євро стандарти, ввозять свої анатолійські харчі. Взагалі, найкраща їжа на Півдні Європи в Середземномор’ї, а найгірша в Скандинавії (там правда рятує риба), в Китаї і США. У Вашингтоні випадково знайшли іранський ресторан з добрим м’ясом, бо все інше просто їсти не можна.

Розмовляли Тетяна Вергелес, Галина Палажій,
IA ZIK

Далі буде

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Top
2019-02-19 06:28 :42