Роздуми після гостин у Івана Труша. Ми є тим, чим світ нас запрошує бути?
Ярина Коваль
журналіст, культуролог

«Ну ти мені поясни, як це закохатися по фотографії? Хіба так буває?», – ніяк не йме віри Назарко, вкотре за сьогодні перепитуючи в мене про історію знайомства художника Івана Труша та його майбутньої дружини Аріадни Драгоманової.

«А якби він прийшов знайомитися, а вона – злюка-карлюка? Що тоді?» – «Ну тоді, мабуть, вони б не одружилися». «Але ж ти сказала, що з того фото він собі її голову відмалював і потім помістив той малюнок на свої візитки, які роздавав людям до кінця життя. То що всі візитки треба було би викинути?» – «Напевно... Але, Аріадна Драгоманова, на щастя, не була злюкою-карлюкою, та й візитки Іван Труш, думаю, виготовив уже після того, як женився» – воістину часом геть неочікуваний ракурс теми викликає найбільший Назарковий інтерес.

А тема того дня (завдяки ініціативі невтомного Національного музею загалом і Людмили Співак, зокрема) – це був проект в історичному корпусі «В гості до Івана Труша», де зацікавлені дітиська пізнавали Івана Труша та його творчість через безпосередній контакт з його картинами, розповіді та цікаві завдання. І сумніву нема, що кожен поніс у душі власні візії почутого та власні акценти.

Ми є тим, чим світ нас запрошує бути, вважав видатний іспанський філософ ХХ століття Хосе Ортега-і-Гассет. Бо жити – означає мати стосунки зі світом. Але водночас ми є тими, якими себе створили, ставлячи собі та іншим ті запитання, які хтось третій в контексті певної теми, можливо, не поставить, але без пошуку відповідей на які наша особистість справді щось втратить.

Всі люди – різні і дуже по-різному на все реагують та щось виокремлюють із загального потоку інформації, залежно від культури, інтересів, допитливості, внутрішньої чутливості, досвіду, освіти, віку, умов існування та багатьох інших чинників. Зрештою, залежно від позитивної чи негативної націленості на світ, від власного его чи його взаємодії з навколишністю, від того, яким виліплюємо, а головне хочемо виліпити власний світ.

Свого часу під час виставки у Львові «Мазепіана. Незавершений проект» киянина Сергія Якутовича, мала щастя якусь годинку поспілкуватися з цим шалено цікавим українським митцем для газети. І зайшлося в розмові про стереотипи – мислення, поведінки, сприйняття, творчості. Одну його тезу добре пам’ятаю і досі. «Стереотипи – це породження ідіотизму. Мій батько (а батько митця – видатний український графік, художник-постановник стрічки Параджанова «Тіні забутих предків» Георгій Якутович) колись казав, що алкоголізм – це імпотенція духу. Так от ідіотизм – із тієї ж сфери. Жити за стереотипами – ненормально – нормально жити за нормами Нагірної проповіді».

Звичайно, зі стереотипами жити простіше. Є визначений підхід до певних речей, і можна не особливо забивати собі голову роздумами, правильний він чи ні. Мовляв, так склалося історично. Хоча, якщо спробувати подивитися ширше, ніж пропонує ця заїжджена фраза, то можна помітити, що первісно той чи інший стереотип могли спровокувати чиясь невпевненість у собі чи нелюбов до світу у поєднанні зі силою грошей та влади, страх, заздрість чи інші почуття, які далеко не завжди мають стати твоїми.

Коли говоримо, що минуле України – численні поразки та депресії, спитаймо себе, а чому тільки на цьому підході до нашої історії маємо стояти? Хіба не він культивувався в часи трагічного для самоідентичності України періоду СРСР та й раніше? Осягнувши це, таки мусимо, кожен зокрема, одного ранку прокинутись і сказати: ми – молоді, енергійні, завзяті, маємо багато чудових ідей, хочемо жити і будемо жити, і це життя буде достойним. І вочевидь, саме на цій філософській доктрині у перспективності українського буття маємо стояти.

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-08-22 16:39 :44