Новини » Суспільство 23 січня, 2019, 15:55
Інженер Олег Сапіга після відрядження у США: Нам треба перестати жалітися
Олег Сапіга
Олег Сапіга

Щороку сотні львівських ІТ-шників та інженерів, які працюють в іноземних компаніях, відвідують США. За океаном вони не лише переймають досвід іноземних колег, а й мають змогу побачити іншу країну, її позитиви та негативи. Олег Сапіга – інженер зі Львова, який разом із співробітником два місяці був у відрядженні у США. За цей період він відвідав десятки цікавих місць у трьох штатах, проїхав тисячі миль та пройшов сотні кілометрів. Своїми враженнями від Штатів Олег Сапіга поділився з кореспондентом ІА ZIK.

У США у тебе культурний шок від всього

– Як сталося так, що ти, працюючи в Україні, поїхав у відрядження у США?

– Штаб-квартира нашої фірми розташована у сонячній Санта-Кларі (штат Каліфорнія). Тому для нас придумали ротаційну програму, щоб фахівці з України мали можливість відвідувати США і переймати досвід американських колег. Я як інженер вирішив там спробували свої сили.

– Що тебе у США вразило найбільше?

– Перше, що мене вразило в Америці – це аеропорт. У принципі, це і була моя перша зустріч із цією країною. Ти туди приїжджаєш і не розумієш спершу, що де є. А коли заходиш в аеропорт, то у тебе культурний шок від усього, починаючи від найменших дрібниць до людей.

Також я був у приємному шоці від доріг. Маю з чим порівняти, бо подорожував Європою, був у Китаї. А Америка – це зовсім інший рівень. Дороги там абсолютно не такі. Довелось трохи переформатувати мозок, щоб до того звикнути.

Щодо людей. Америку заснували і зробили її великою мігранти. Відтак, ставлення до приїжджих, до тих, хто хоче там працювати, доволі позитивне. Тому, оскільки ми з моїм колегою були у певному сенсі мігрантами, які вносили свою лепту у розвиток цієї країни, бо працювали над американськими продуктами, то до нас ставились добре. Ми спілкувалися з величезною кількістю іноземців, які переїхали у США. Вони кажуть, якщо ти хоч трішки говориш англійською, то тобі завжди допоможуть, тебе завжди вислухають, тобі завжди підкажуть. Тому до нас ставились просто круто. Ми змогли багато розказати про Україну того, що вони не знали, ще раз переконали людей, що українці адекватні, думаючі. Таким чином вдалося влитися в їхній колектив.

– Наскільки американські умови праці відрізняються від українських?

– В Україні у нашому офісі в інженерів досить специфічні умови праці. Оскільки ми виконуємо роботу вчасно, а тому маємо вільний графік, головне, щоб не було затримок проектів. В Америці абсолютно те ж саме. Розслаблені люди приходять на 11 ранку на роботу, спокійно п’ють каву, слухають музику і приступають до роботи.

Єдине, що мене дуже сильно здивувало – це структура офісу. Там – open space. Тобто, усі працюють в одній величезній кімнаті, тому там не дуже й пошумиш. В Україні ж можна шуміти багато. У США так не вийде. Якщо потрібно підійти до когось порадитись, то це робиш тихенько і говориш пошепки. Так зроблено, щоб не заважати іншим. І це круто! Продуктивність у такій атмосфері більша. До прикладу, у мене там з’явилася купа цікавих ідей, які можна втілити на нашому продукті. В Україні не було такої продуктивності.

– Чим вас забезпечила фірма у США?

– Приготування до поїздки почалося в Україні. Ми знали, що нас забезпечать транспортом та житлом. Але автомобіль ми орендували через Інтернет самі. Вдалось навіть знайти знижку для працівників великих компаній. А пальне ми купували за власні кошти, адже за час свого відрядження проїхали 5,5 тисяч миль.

За житло також платила фірма, оскільки вона сама зацікавлена в тому, щоб її працівники були максимально розвинені та ідеально знали продукт, над яким працюють. Ми жили у квартирі середньостатистичних мігрантів. Мали двокімнатне помешкання з кухнею-студією, з хорошими меблями та ремонтом.

В американців все має бути великим: будинки, автомобілі, звірі, дерева

– Під час відрядження Ви багато подорожували. Як обирали місця, які відвідали?

– Ми не були першими з нашої фірми, хто був в Америці, тому вже приблизно знали, що могли б побачити там. Знали, що в околицях Санта-Клари є безліч крутих місць, куди можна було дістатися машиною. Ми сиділи на роботі і домовлялися, куди поїдемо на вихідних. До прикладу, вирішили їхати у Сан-Франциско. Пошукали в Інтернеті маршрут, найцікавіші місця, серед яких горби Твін Пікс, парк «Золота брама» (Golden Gate Park), ботанічний сад, Ломбард-стріт, Пірс 39(Pier 39). І усе це ми обходили.

– Розкажи детальніше про найцікавіші місця, у яких ви побували.

– Як на мене, найцікавіше серед вище перерахованого – це міст «Голден Гейт». Це велична споруда, яку будували довгий час. Це візитівка Сан-Франциско. По «Голден Гейту» впізнають Америку.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

США взагалі дивна країна. Американці пишаються величезною територією,тому у них все має бути великим: будинки, хмарочоси, автомобілі, звірі, дерева, широчезні дороги, а відтак, і найбільші мости. «Голден Гейт» був довгий час найбільшим мостом у світі.

«Твін Пікс» – це величезні горби на розломі Сан-Андреас. Вони утворені внаслідок зсуву тектонічних плит,розташовані приблизно у географічному центрі Сан-Франциско. З них відкривається надзвичайний вид на місто. Там завжди дуже багато людей, не зважаючи на пору року і час доби.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

Варто ще згадати про Долину Смерті. Це дуже цікаве місце відносно недалеко від Лас-Вегаса – 200 кілометрів. Вона розташована на зламі тектонічних плит. Навколо гори, а між ними ідеальна рівнина, яка колись була дном соленого озера. Там фактично немає вітру, але сонце сильно пече, тому майже вся вода випарувалась. Залишилась лише сіль. Кожен має змогу походити по тому величезному соляному дні. Там є декілька оглядових майданчиків, де можна пофотографуватися, постояти, подивитися на круті краєвиди. Коли ми спустилися у саму долину, то відчули різкий перепад температур. Зверху було майже нуль, а знизу дуже пекло в голову, що хотілось заритися в дно.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

За кілька кілометрів від Долини Смерті є піщані дюни. Там висить табличка, яка попереджає про гримучих змій, із детальною інструкцією, що робити, коли все ж змія вкусила. Найцікавіше, що по тих дюнах ходити в кросівках дуже важко, тому там люди усі роззуваються і йдуть босі. А це небезпечно, адже побачити змій завчасно майже неможливо. Плазуни найбільш небезпечні у період розмноження, бо захищають не лише себе, а й свої яйця. Нам пощастило, що взимку змії були доволі спокійні.

У Великому каньйоні почуваєшся піщинкою на Землі

– У яких місцях тобі найбільше сподобалось?

– Наш менеджер вирішив запросити нас до себе в гості. Він продав свій будинок у Санта-Кларі. На ці гроші купив будинок в Аризоні, сусідньому штаті. Нам пощастило, що на час нашого перебування у США відзначали День подяки, який ми й провели у нашого менеджера.

1200 кілометрів за день здається проїхати неможливо, але американські дороги – це чудо. Ми не могли оминути славетну трасу Road66, намотавши зайвих 50 кілометрів. Це одна з найперших трас, що з’єднує схід і захід США. Це була одна з найбільш потужних транспортних віток, завдяки яким розвинулась економіка Штатів.

Ми встали о другій ночі і приїхали на місце о 17.00. В Аризоні побачили, на що наш співробітник поміняв будиночок у Санта-Кларі. Він придбав маєток з величезним гаражем, трактором, бруківкою з підсвіткою, хорошою кухнею, трьома ванними кімнатами.

Але не його будинок мене вразив найбільше. Він став можливістю побачити одне із семи чудес світу – Великий каньйон. Внаслідок дії вулканів, течії річки Колорадо, вітрів та інших природних процесів сформувався величезний рів глибиною, у деяких місцях, до 1600м.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

– Що ти відчував, побачивши Великий каньйон?

– Побачити це було мегакруто! Я відчував, наскільки бувають маленькі люди на фоні величності природи, наскільки люди можуть бути піщинками на цій величезній Землі. Ми були наївними і спробували спуститися вниз. Пройшовши майже годину, зрозуміли, що потрібно йти з ночівлею, але на жаль, у нас не було на це часу.

Сам каньйон – це 300 миль довжелезного рову, у долині якого є річка Колорадо, яка тече з глибини Америки і впадає у дамбу Гувера, яка свого часу була найбільшою у світі. І ми там теж були. Це того було варто.

– Чим ж дамба Гувера така цікава?

– Вона дещо схожа на нашу Дніпровську ГЕС. Це теж величезна інженерна споруда, але тут варто наголосити на різниці між тими людьми, які стояли при владі у нас та у США. Коли будували Дніпровську ГЕС було багато людських жертв. В американців також була проблема з відселенням, але вони її вирішили, і на щастя обійшлося без жертв. Усіх евакуювали.

Споруда мене здивувала тим, що це величезний стовп води у десятки метрів у висоту, який тримає гігантська плита вже років з 70.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

Ми бачили такі дерева, у стовбурах яких можна жити

– Але під час вашої подорожі були і такі місця, де ви багато ходили, а не їздили, намотуючи десятки кілометрів. Який був ваш найдовший піший маршрут?

– Саме так. Спочатку ми проходили пішки у вихідний до 35 кілометрів. Це було у Сан-Франциско. Далі ми вирішили так не робити, бо здоров’я важливіше. В середньому наш маршрут був довжиною 20 кілометрів.

Найважче було в горах. І тут хочу розказати про національні парки. В Америці настільки круто побудована система, що навіть такі природні дива як національні парки протягом десятиліть не були зруйновані, а навіть навпаки – удосконалені. Тобто, величезний кусок недоторканої природи обгородили і сказали: «Ні, чуваки, ви тут дерев рубати не будете і звірів звідси не виженете. Ми зробимо таке місце, яке приноситиме нам доходи, не знищуючи природу». Відтак, кожна машина при в’їзді у національний парк платить 20-35 доларів. І туристів там багато.

– Скільки ви відвідали національних парків?

– Ми об’їздили всі національні парки унизу Санта-Клари. Ми були на озері Тахо, що за 300 км на північний схід від Санта-Клари, у парках «Йосеміті», «Пінекл» (Pinnacle Mountain State Park), «Секвоя», «Редвуд».

У США ми бачили рослину, корінь якої у діаметрі становить 10 метрів. В Америці є декілька дерев, одне з яких є найбільшим у світі – Генерал Шерман у парку «Секвоя».

У парку «Редвуд» є Mother of Forest та Father of Forest. Це такі величезні дерева, у стовбурах яких можна вирізати собі хату і жити там всередині.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

Також ми бачили зріз дерева, яке зрубали у 40-х рр. минулого століття. Діаметр його стовбура становить два метри. На колах відзначено перший його рік – 544. Там також проставлені інші цікаві дати. До прикладу, перша гра в шахи в Індії, відкриття Колумбом Америки.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

А в «Йосеміті» є величезна кам’яна брила, яка вертикально випирає із землі висотою понад 1000 метрів. Там немає жодних пологих спусків.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

У «Пінеклс» дуже гарна природа, висохлі ріки.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

Лос-Анджелес – емоційно затратний мегаполіс

– Які міста вдалося відвідати?

– Ми були у всіх найцікавіших мегаполісах поблизу нашого офісу. На жаль, минули Сакраменто, бо це зараз муніципальне місто із власним муніципалітетом, це як місто-держава. Однак були двічі у Сан-Франциско.

Поїздка у Лос-Анджелес була доволі важкою, бо по-перше, потрібно було проїхати 550 кілометрів, по-друге, це емоційно затратний мегаполіс. Тобто, коли ти виходиш на Алею Слави в Голівуді і бачиш зірки тих знаменитостей, які протягом усього життя бачив на екрані телевізора, то просто плачеш. Наскільки це круто, коли дивишся на кінотеатр Dolphy і бачиш місце, де роздають «Оскари», де застеляють ту саму знамениту червону доріжку. Коли ти видираєшся протягом двох годин до обсерваторії, щоб зробити селфі на фоні букв Hollywood, і усвідомлюєш, що ти тут.

Фото Олега Сапіги
Фото Олега Сапіги

Однак Лос-Анджелес викликає двояке враження. З однієї сторони це місто, де живуть усі селебрітіс, це славнозвісні Hollywood Hills, пляж у Санта-Моніці, Беверлі Хіллс. Але таку величезну кількість безхатьків і неадекватів я не бачив ніде. Це місто номер один, де люди, які не маючи грошей, змушені жити у палатці. Вони не можуть добре поїсти і нормально помитися. Але вони умудряються мати гроші на марихуану, інші наркотики та алкоголь. Це насправді страшно, коли заходиш у Даунтаун і серед висоток бачиш намети бездомних, які там снують броунівськими частинками. Не вкладається у голову, чому це так, як так може бути? Разом живуть з однієї сторони міліонери, які шикують, а з іншої – люди, які не мають грошей на гамбургер.

– В інших містах не така ситуація?

– У Сан-Франциско були безхатьки, але не у такій кількості і не у наметах. Клімат там не дозволяє постійно спати на вулиці. Це місто більше на півночі, а Лос-Анджелес 500 км на південь.

– Ви часто зустрічали під час своїх мандрів українців?

– У Тахо, піднявшись на висоту, ми йшли і обговорювали, наскільки наш Синевир поступається у красі цьому озеру, і нас почула українка. Це була бабця, яка заговорила до нас українською. Потім вона перейшла на російську і розповіла, що з Одеси. А тут її син працює програмістом. Ми перекинулись з нею ще кількома словами, посміялись, а потім пішли далі вгору.

І через кілька хвилин, говорячи українською, ми почули за спинами «Слава Україні». Це був син тієї бабусі, з донькою. Ми розговорилися. Він розповів свою історію і наголосив, якщо ти знаєш англійську, то тобі весь світ відкритий. За його словами, життя у США має свої нюанси, але ніхто звідси не тікає. Всі навпаки туди їдуть. Він казав: «Так, жити в Україні справді класно, але у сьогоднішніх реаліях жити там добре не всім вдасться». Через це у нас багато людей, які мають трохи можливостей, навичок, терпіння і талану їдуть в Америку і там працюють.

Нас відділяє від цивілізованого світу стан доріг

– Чи побутують у США якісь стереотипи про Україну?

– Коло нашого спілкування обмежувалося здебільшого людьми з нашого офісу. Вони знають, хто такі українці, адже працюють з нами мінімум дев’ять років. Тому стереотипів немає. Усі доволі доброзичливі, усі усміхаються, вітаються, усі готові тобі допомогти. Проблем у спілкуванні та взаємодії взагалі немає.

– Чого українцям у першу чергу потрібно вчитись в американців, щоб зробити кращою свою країну?

– Нам треба зробити дороги. Це єдине, що нас відділяє від нормального цивілізованого світу. Коли ти стоїш у Львові на перехресті Стрийська-Наукова і одночасно засвічується кілька зелених, всі починають їхати, то виходить колапс. Там такого не може бути в принципі! У США кожна смуга має окремий напрям руху. Тобі потрібно наліво, ти перелаштовуєшся ліворуч. Економіка починається з доріг! Якщо вони будуть нормальні, то буде економіка. Якщо буде чим товар довезти, то буде кому його купувати. У цьому важлива швидкість – швидкість перевезення. Але у нас це неможливо! Бо наш Львів не пристосований до постійно зростаючого машино- і пасажиропотоку.

Також нам потрібно перестати жалітися, а, як казав Азіров, «брать лопату і гадавіть сваю сім’ю». Нам потрібно перестати дивитися на когось, а просто виконувати добре свою роботу. А ще у США мені відразу впало в око те, що з невдач сусіда там ніхто не сміється. У нас ж одразу починають клювати. Навіть у нашому маленькому колективі в Україні на роботі зробити прокол – це доволі болісно, навіть, новачків з перших днів навчають правилу «Все, що скажеш може і буде використано проти тебе». Якщо ти робиш щось недобре, тобі це запам’ятають і скажуть. Там ти можеш помилятися скільки завгодно, але тебе все одно будуть підтримувати, оскільки не помиляється той – хто нічого не робить.

Надія Ільчук,
ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-24 06:04 :00