Хор Кошиця – візитна картка окупованої, але не скореної України
Ганна Гопко
громадський діяч і журналіст, народний депутат України

Днями ми відзначатимемо 100-річчя української культурної дипломатії. А образом і взірцем нашої культурної дипломатії став перш за все хор Кошиця і донесений ним до світу «Щедрик».

Уявіть собі: січень 1919 року. Кілька тижнів тому до влади прийшла Директорія, яка готується проголосити Соборність України і водночас відбиває атаки з усіх боків – від потужної навали більшовиків зі Сходу до підтримуваного Антантою наступу поляків із Заходу. І ось у цей драматичний час з ініціативи Симона Петлюри Директорія створює у Києві Українську республіканську капелу під керівництвом Кирила Стеценка й Олександра Кошиця. У березні, коли вже втрачено столицю й більшу частину території, капела в складі близько 80 людей вирушає у грандіозне зарубіжне турне, щоб представити світові культуру України, яка в цей час у нерівному бою відстоювала свою незалежність.

Український колектив з грандіозним успіхом виступив у Чехословаччині, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, Франції, Британії та Німеччині. Керівництво української держави навіть у таких трагічних обставинах розуміло, наскільки важливим є це турне для того, щоб світ дізнався про Україну, знаходило гроші і час для підтримки цього чи не найпершого, але одразу успішного проекту нашої культурної дипломатії.

Після поразки української революції 1921 року основна частина капели сформувала у Варшаві Український національний хор під керівництвом Олександра Кошиця, а з наступного року переїхала до США. У 1922-23 роках хор здійснив блискуче турне Америкою – 123 концерти у найпрестижніших залах США, а згодом ще сотні концертів у різних країнах – від Куби до Аргентини. Він став візитною карткою окупованої, але не скореної України.

Саме тоді весь світ почув нашого «Щедрика» в обробці геніального Леонтовича – знану сьогодні на всіх континентах як Carol of the Bells, найвідомішу українську мелодію.

Експонати цієї виставки дозволяють нам зрозуміти й відчути атмосферу того часу, коли світовий тріумф «Щедрика» почав відкривати світові Україну, як країну великої культури, країну, яка бореться за свою свободу.

Всі ці сто років – як в епоху бездержавності, так і після відновлення незалежності України в 1991 році – триває боротьба українців за своє місце під сонцем.

Як писав Василь Симоненко:

«Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права».

І ця битва відбувається не лише на полях військових баталій, але і в серцях людей.

Московська дипломатія й пропаганда, великі гроші й структури – з року в рік привчали світ дивитися на Україну через московські окуляри.

Маємо всі разом нести нашу культуру і справжній образ нашої країни у світ. І я сподіваюся, що цьому дуже допоможе Український інститут. Який не лише стане голосом України у світі, але й об’єднає зусилля з культурної дипломатії інших структур – наших дипломатичних представництв, Українського культурного фонду, Інституту книги, Інституту національної пам’яті, різних відомств, громадських та ділових структур як в Україні, так і за кордоном.

Україна має величезний потенціал для культурної дипломатії. Потрібно лише його реалізувати. І я переконана, що ми це зробимо, якщо працюватимемо заради інтересів України так, як це робили українці 100 років тому, тільки тепер – маючи стократ більші можливості.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-03-26 05:58 :11