Новини » Суспільство 3 січня, 2019, 17:07
Марко Роберт Стех: Після смерті Бортнянського його музика не прийнялася в Росії
Дмитро Бортнянський
Дмитро Бортнянський

Збереглося свідчення про зворушливий, а водночас характерний для його долі, епізод із дитинства Дмитра Бортнянського. Дмитро, якого привезли до Петербурга із Глухівської школи співу у віці семи років, одразу потрапив у строгий режим праці співака придворної капели. Крім співу, в капелі навчали гри на інструментах та італійської і французької мов.

Але найвиснажливішими для хлопчиків співаків були довгі години співу в час щоденних церковних служб, які ретельно вистоювала і вислуховувала імператриця Єлисавета, у той час серйозно хвора, яка хворобливо боялася смерті. Під час тих служб малому Дмитрові, з огляду на його особливо чистий голос, доручали сольові партії.

<nbsp;>

І одного разу під кінець служби, коли прийшов час на сольову партію Дмитра, замість знайомого голосу в церкві залягла дзвінка тиша. Глянувши на хор, присутні побачили, що, перевтомлений вимогливими заняттями, семилітній хлопчик задрімав, стоячи. Такого роду провина могла закінчитися суворим покаранням. А проте ця сцена зворушила царицю, яка мала симпатію до співаків з України під впливом свого чоловіка – українського козака Олексія Розумовського, який сам колись співав у капелі і зачарував Єлисавету своїм співом і чоловічою красою. Цариця наказала не будити малого Дмитра, а на руках занести до її палат, де він згодом здивовано і перелякано пробудився на перинах царського ліжка.

 

Цей епізод, якоюсь мірою, віддзеркалює життєву долю Бортнянського загалом, його талан, який дозволяв перетворювати складні, а то й неприхильні обставини на несподівані можливості, які, правда, завжди вимагали від нього щораз більших зусиль і праці. Епізод у церкві помножив його обов’язки, бо він вивчав тепер ще й акторську майстерність, щоби за зразком свого старшого друга Максима Березовського брати участь в оперних виставах.

Але на відміну від Березовського, чий непересічний талант і гордовита вдача викликали заздрість і багато інтриг, які згодом привели цього «українського Моцарта» до самогубства, Дмитро Бортнянський зумів підкріпити свій талант та надзвичайну працелюбність ще й умінням здобути підтримку впливових людей, здібністю вміло маневрувати у підступних хащах двірських інтриг. Може це було в його крові? Може успадкував цю здібність від батька – успішного купця, який колись, прибувши до Глухова з далекої Лемківщини, зміг у короткому часі здобути особисту протекцію гетьмана Кирила Розумовського?

В житті Дмитра навіть вельми ризиковане у свій час рішення стати на боці непопулярного внука Єлисавети князя Павла у суперництві з його матір’ю Катериною ІІ, виявилося успішним маневром. Ставши царем, Павло І, попри свою нелюбов до музики, відплатив Бортнянському посадами та забезпеченим майбутнім, які водночас, ніде правди діти, придушили творчість композитора купою бюрократичних обов’язків. Бортнянський став тоді найвідомішим композитором імперії.

<nbsp;>

Але яке пов’язання Бортнянського, якого росіяни називають російським композитором, із землею і культурою України? Навіть якщо не згадувати того, що його рід із села Бортне на заході українських територій, сьогодні в межах Польщі, не мав нічого спільного з Росією; навіть якщо забути, що в Петербурзі Бортнянський жив насамперед в оточенні земляків, починаючи від першого вчителя Марка Полторацького до співаків капели, яка на понад 70 відсотків складалася з українців, – навіть тоді органічний зв’язок Бортнянського з рідною культурою видимий у його творінні – музиці. У першу чергу в хорових композиціях, таких як хорові концерти, що, за самим жанром, витвореним в Україні у ХVІІ столітті і чужим для Московії, належать до питомо української музичної традиції, а в Бортнянського вони ж часто створені на основі українських мелодій.

Свого часу композитор Володимир Барвінський писав, що якщо у сфері світської музики (інструментальних творів і опер) Бортнянський ішов слідами італійського класицизму, то у церковно-вокальній музиці, в якій спирався на могутню українську традицію, засвоєну від наймолодших років, він зміг перетворити чужі італійські впливи у неповторну нову за виразом форму. Композитор Ніколай Компанейський писав про концерти Бортнянського, що «вони скомпоновані з такою майстерністю, чистотою голосоведення, красою мелодії, архітектонікою форми, а при тому з такою природною простотою, що до тої висоти не піднявся, мабуть, жоден вокальний композитор у світі». Цими концертами, як творами особливої оригінальності захоплювався Гектор Берліоз. Їх слухав, навідуючись спеціально для того до української церкви св. Варвари у Відні, Людвіг ван Бетховен.

Та ще одним показником питомої українськости музики Бортнянського є її відношення до московської музичної традиції. Із половини ХVІІ століття церковна музика Московії потрапила під могутній вплив української традиції, принесеної спеціально імпортованими з України співаками та цілими хорами. Ця музика, збагачена згодом ще сильнішими українськими і італійськими впливами, причому впливами плановано уведеними імперським урядом у спробі модернізувати відсталу Росію і наблизити її до Європи, поступово витіснила власну стару московську музичну традицію.

Мистецтвознавець Дмитро Антонович так писав у тому сенсі про музику Бортнянського: «Для московського церковного співу значення Бортнянського швидше негативне, як для церковного малярства Московщини негативним було значення українського маляра Івана Антропова. Підтримані московською адміністрацією, вони завдали удару традиційному московському мистецтву, не маючи сили зв’язати народні маси Московщини з мистецтвом Європи. Але в Україні їхня діяльність була для українського мистецтва органічним кроком уперед».

<nbsp;>

Після смерті Бортнянського його музика не прийнялася в Росії, а то й була різко заперечена композиторами північного походження, такими, як Михайло Глінка. А захищали і пропагували її в імперському контексті, навпаки, композитори з українським корінням, такі як Петро Чайковський.

Однак ще незрівнянно радикальнішим було несприйняття росіянами спадщини третього основоположника класичної традиції церковного хорового співу Артемія Веделя. Адже на сто років після смерті цього видатного композитора виконання чи видання його творів було під строгою забороною і спадщина Веделя була силоміць витіснена в забуття. Та про Артема Веделя і його зворушливо трагічну долю можна подивитися тут..

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-09-18 18:27 :02