понеділок, 10 грудня, 2018, 15:32 блоги Суспільство
Чого хочете, або Кілька думок, навіяних «Проданим сміхом»
Ярина Коваль
журналіст, культуролог

«Хто багач? Хто не має жадань. А хто вбогий? Захланний» цей латинський напис з фасаду львівської ренесансної кам’яниці Гепнера на площі Ринок, 28 (чи, як її ще називають, Гепнерівської) наче й не має стосунку до хрестоматійної історії німецького письменника Джеймса Крюса про хлопчика, що – обмінявши свій сміх на довічні перемоги у будь-якому парі – почав втрачати себе. А відповідно і до вистави «Тім Талер, або Проданий сміх» у Першому українському театрі, що її за мотивами книги створила режисер Лариса Діденко і прем’єра якої відбулася у ці вихідні. Але він чомусь постійно зринав у голові під час перегляду дійства.

Звичайно, його можна трактувати у різних контекстах. І навіть з ним сперечатися. Бо жадання – це не лише матеріальне і не тільки негативне. Це також і те, що двигає вперед людство. І зокрема, мистецтво та науку. Байдуже, тисячу років тому чи сьогодні. Адже людина така ж, як і була, тільки в іншому антуражі.

Приміром, навряд чи науковець Рудольф Вайгль, який свого часу переїхав до Львова, тут працював і саме тут винайшов вакцину від висипного тифу («чуми» початку ХХ століття), провадив свої дослідження, аби отримати якусь відзнаку чи навіть Нобеля. Ні, він, активно експериментуючи (і на собі також), просто хотів знайти відповідь на найнагальніший, на його думку, виклик часу – бо в роки Першої світової війни від цієї хвороби померло значно більше солдатів, ніж від куль. Тобто це було жадання? Так. Але аж ніяк не те, що руйнує.

До слова, француз Шарль Ніколь, який у 1909 році довів, що тиф переноситься вошами, Нобелівську премію за це його відкриття таки отримав. Для інформації – Вайгля теж на Нобеля за ліки, що врятували Європу від вимирання, номінували, однак через спротив комуністичного уряду Польщі йому її не присудили. Чи вважав через це вчений, що життя його прожите намарне? Мабуть, ні. Бо скажімо, премію, засновану тодішнім очільником міста Львова – 10 тисяч злотих, яку одержав ще в передвоєнні роки, Рудольф Вайгль потратив не на себе, а на модернізацію обладнання в своїй лабораторії, за винятком тих копійок, що перепали його дружині на «шубу» та йому на новий спінінг.

Навряд чи працюють заради марнот світу інші видатні львів’яни – перекладач з античних мов Андрій Содомора чи видавець Мар’яна Савка, письменниця Галина Пагутяк чи режисер Володимир Кучинський. І такий перелік ще можна довго продовжувати. Мабуть, теж ні. Бо є якісь насправді життєдайні бажання та цілі.

Інша річ, коли людина починає розмінюватися на марноти. Адже насправді все, що треба, щоб мати підстави для щастя – зокрема і вміння відчувати цей світ, пізнавати його та радіти, отримуємо при народженні. Коли оце вміння щиро радіти навіть найзвичайнісіньким, на перший погляд, речам, присутнє, навіть у найскладніших життєвих ситуаціях, ви будете сильні. І нехай моментами, але щасливі.

На виставу «Тім Талер, або Проданий сміх» (між іншим, першу театральну постановку цього твору Джеймса Крюса в Україні) про те, які справжні цінності у житті, чого не купиш за гроші, чому важливо не розгубити себе та інші не менш вагомі речі, я прийшла разом зі своїм 9-річним сином. І всі ці насправді глибокі філософські питання Назарка так захопили, що навіть живий песик, якого під час фінального виходу на сцену отримала в подарунок від глядачів режисер та автор сценарію Лариса Діденко, не став тією подією, про яку би син розповідав усім охочим його слухати охочіше, ніж про саме дійство. А це означає, що мета постановників досягнута – вони справді зачепили дитячу душу.

А мальок учора під час нашого походу до театру мене знову, до слова, добряче вразив. За нашою традицією, на кожну виставу беремо зі собою до театру чи то букетик квітів, чи цукерки чи іншу відзнаку, яку Назарко вручає тому персонажеві чи акторові, який сподобався йому найбільше.

Так було і цього разу. Єдине, останній рік відзнак доводиться брати принаймні дві – одну більшу й іншу меншу, бо завжди буде ще хтось, кого син дуже хотітиме нагородити. Отож нинішні свої невеличкі дарунки син віддав актрисі Анастасії Хавунці, яка перевтілилася у дівчинку-сироту Тім Таллер (у іншому акторському складі Тім Таллер, як і має бути за книжкою – хлопець, і його образ творить актор Ярослав Дерпак) та барону Трочу (Дмитрові Барткову).

«Тобі сподобався барон? Те, як він досягає, чого хоче?», – провокую сина на роздуми. «Ні, Що ти? Як той барон може подобатися? Але мені сподобався актор. І я його, якщо чесно, дуже пожалів» – «А це ж чому?» – «Та тому, що – думаю – ніхто не хоче грати ролі поганих героїв. Я, якби був актором, то теж не хотів би. І він, напевно, не хоче. «. – «Але ж хтось мусить. І подивися, який чудовий образ вийшов!». – «Так, образ чудовий! Але як у ньому бути добрій людині?».

«Хто багач? Хто не має жадань…». Так, але тільки за правильно розставлених акцентів…

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-01-22 16:58 :01