Азовська криза дасть зворотний ефект
Тарас Кузьо
професор, науковий співробітник

Минулої неділі (25 листопада) ми стали свідками ескалації російсько-українського конфлікту, який знову увійшов у гарячу фазу, коли російський прикордонний корабель узяв на таран український буксир, у результаті чого українських моряків було поранено і взято в полон, а три українські кораблі захоплено. Цей інцидент має три пов’язані між собою причини.

Перша причина – невирішений статус Криму, який Росія окупувала навесні 2014 році. Його східний берег омиває Азовське море.

Питання Криму не включено до Мінських угод, які було укладено у вересні 2014 року і згодом у лютому 2015 року, коли Німеччина і Франція, представляючи ЄС, під тиском Росії погодилися не згадувати про Крим.

Хоча США й Велика Британія були підписантами Будапештського меморандуму 1994 року, який надав Україні зобов’язання у сфері безпеки в обмін на її відмову від ядерного арсеналу, президент США Барак Обама і прем’єр-міністр Великої Британії Девід Камерон відреагували на анексію Криму вкрай пасивно.

План Володимира Путіна полягав у тому, аби наполягати, що питання Криму закрито й не може бути предметом будь-яких переговорів, і водночас удавати, що Росія ніяким чином не присутня в конфлікті на сході України.

Претензії Росії на Азовське море як «російське море» повторюють сценарій повзучої анексії в Грузії та інших країнах, яка розгорталася після початкового захоплення обмеженого клаптику території.

Коли в неділю українські кораблі зазнали атаки з боку Росії, яка стала актом військового піратства, вони перебували в міжнародних водах.

По-друге, російське керівництво відчуває розчарування від розвитку подій в Україні, де Росія стрімко втрачає свій вплив.

У Москві ненавидять українського президента Петра Порошенка, адже він докладає всіх зусиль, аби усунути російський вплив із України. Він також ініціював включення положень про прагнення України приєднатися до НАТО і ЄС до конституції України.

Гостра відповідь Російської православної церкви на рішення Константинопольського патріарха надати Українській православній церкві незалежність (автокефалію) свідчить, наскільки серйозно російські лідери сприймають втрату свого впливу в Україні.

У відповідь на таке рішення Путін скликав засідання Ради безпеки Російської Федерації, а Російська православна церква вирішила розірвати відносини з Константинополем. Останній релігійний розкол подібного масштабу відбувся ще в часи Реформації.

По-третє, Путіну не вдається змусити Україну піддатися на російські вимоги щодо передумов припинення конфлікту на Донбасі.

Багато майбутніх кандидатів на президентських виборах в Україні використовують антивоєнну популістську риторику, аби сподобатися виборцям, які втомилися від війни, що триває вже п’ятий рік.

Серед усіх кандидатів на майбутніх виборах тільки Порошенко відмовляється піддаватися тиску Путіна щодо укладення мирної угоди.

Редактор російського радіо «Ехо Москви», що має ліберальний ухил, переконаний, що саме тому Путін підтримує Юлію Тимошенко й менш популярного проросійського політика Юрія Бойка.

Коли українців запитали, кого, на їхню думку, Москва хоче бачити новим президентом, вони вказали на Бойка й Тимошенко.

Хоча російські націоналісти на кшталт Путіна переконані, що «розуміють» Україну, їхні стереотипи про «російську» природу України заважають їм усвідомити силу української національної ідентичності та динаміку її внутрішнього розвитку.

Яскравим свідченням цього стала невдала стратегія Путіна 2014 року, яка відвернула Україну від Росії та знівелювала вплив російської м’якої сили.

Вчинивши цей акт військового піратства, Путін сподівається зменшити шанси Порошенка перемогти на наступних виборах, однак насправді його дії матимуть три неприємні для Москви наслідки.

Вони знову посилять патріотичні відчуття українців.

Отримання релігійної незалежності прискориться, адже священики втікатимуть із корабля Російської православної церкви в Україні, що швидко тоне.

Зрештою, кошмарний сон Путіна про переобрання Порошенка стане ще ближчим до реальності завдяки тому, що українці об’єднаються довкола президента.

Українці зрозуміють, що на виборах у березні наступного року вони обиратимуть не лише президента, а й головнокомандувача, який буде змушений мати справу з Путіним ще п’ять років, поки у 2024 році в того не закінчиться президентський строк.

Азовська авантюра Путіна виявиться ще одним стратегічним промахом на кшталт його поведінки у 2014 році, коли він уперше напав на Україну.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-05-25 22:11 :37