вівторок, 20 листопада, 2018, 11:51 блоги Суспільство
Маріуполь більше не чекає на війну, тільки на зиму
Влад Якушев
лейтенант, екс-начальник прес-служби
14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Прямий поїзд «Львів-Маріуполь» їде 29 годин, і це можливість як слід виспатись. Я дуже тихий пасажир. Відразу як вагон хитнеться, рушаючи з місця, залізаю на верхню полицю із книжкою і шелещу сторінками, доки не змучаться очі. Потім засинаю, заколисаний стукотом коліс.

Поїзд їде через безліч станцій, і мало хто зі Львова направляється на кінцеву зупинку. Закриваючи очі бачиш одних людей, відкриваєш – і поруч уже інші.

І тихі розмови, в яких я волію не брати участі.

– Мы, как началось, сразу все бросили и во Львов. Туда не дойдут. Вот, квартира осталась. Еду платить коммунальные. Не заплатишь – ДНРи квартиру отберут.

– Так воду, электрику, газ в Донецк из России поставляют?

– Почему из России? Из Украины. Но платить им нужно, а то отберут. Мы надеемся. Может еще когда домой вернемся.

Залізна дорога хитає поїзд, як велику колиску. Склянка чаю і знову у сон. Висплюсь наперед. Читання мало б вистачити. У рюкзаку три книжки…

Поїзд гальмує і зупиняється із характерним останнім поштовхом.

Маріуполь зустрічає тишею та туманом, із якого урочисто піднімаються куполи храму. Його верхівку видно зі всіх кінців міста.

Я давно тут не був. Три роки пройшло. Тоді було надзвичайно жарко і піт залишав на однострої нерівні білі кола.

Зараз у Маріуполі було холодно і здавалося, що місто принишкло, очікуючи зими.

Тоді, влітку, чекали війну – ворожих танків та вогню на широких маріупольських вуличках із невисокими будинками. Зараз чекали тільки на зиму. У розмовах друзів, які мене зустріли, не було війни. Ніхто більше не вірив, що росіяни прорвуться, і говорили про особисте, роботу, політику.

Із моря у річку зайшов піленгас, і на березі юрмилось чимало рибалок.

Був відплив і море відійшло більше як на 100 метрів. На оголене морське дно відразу вийшли старигані, копаючи пісок заради наживки – морського хробака.

Мене запросили провести презентацію своєї книги «Карателі». Запрошення надійшло від «Халабуди». «Халабуда» – це такий маріупольський феномен на базі ГО «Східна Брама». Це і навчальний центр, і мистецьке об’єднання, і кафе. Вірніше, як кажуть її завсідники, – антикафе. Створилась «Халабуда» в вересні 2016-го. Відтоді на її платформі проводяться мистецькі зустрічі, фотошкола, дискусійні клуби, вишколи з надання першої медичної допомоги, освітні програми із підтримки бізнесу. Українською!

Звичайно ж українською. Коли я перед початком презентації запитав, якою мовою присутнім легше спілкуватись, мого запитання не зрозуміли. Якою ж мовою ще говорити в Україні?

І я розповідав щось, поплескуючи руками по книзі. І переморгувався із героями «Карателів» – Аліною Коссе та отцем Валерієм, які приїхали, щоб мене підтримати.

Отця Валерія та Аліну безмежно був радий бачити, а ще познайомитись зі старшим сином Аліни – Іллею.

Я, коли змучився говорити, запросив їх до слова. І отець Валерій дуже цікаво описав свої враження від поїздок до нас на позиції.

«Вдень ніби і не віриться, що війна. По вулицях ходять люди, співають пташки, а коли настає ніч, все завмирає. І прокидаються сили зла, і йдуть на місто, і на зустріч їм в окопах встає тоненька вервечка людей, щоб не пустити».

Завдяки тій невеликій кількості людей в окопах я міг стояти посеред цього залу у «Халабуді» і вести цю приємну бесіду, не чекаючи, що станеться якась біда. І завдяки тому, що вони є, Маріуполь не чекав на війну, а тільки на зиму.

У поїзді дорогою назад я знову заліз на верхню полицю, чуючи уривки з розмови пари, яка їхала до Львова на вихідні. Молоді люди готові були трястись 29 годин у поїзді, щоб відвідати театр Курбаса. І це було надзвичайно приємно, отже, засинаючи я посміхався.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-15 11:57 :15