понеділок, 19 листопада, 2018, 12:48 Суспільство
Ризики валютного бізнесу в СРСР: розстріл чи небачені статки
ZIK
ZIK

Чи не найтаємничішою сферою кримінального світу 90-их був ринок валюти. Хоча такі операції приносили не бачені на той час заробітки, ділки часто йшли на ризик. Адже кримінальний кодекс передбачав за це суворе покарання – десятки років тюрми чи навіть розстріл. Свою «долю» у такому бізнесі мали і правоохоронці.

Про це йдеться у фільмі «Буремні 90-і. Аферисти» проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK.

Тіньовий ринок валюти

Коли напередодні розпаду СРСР громадянам уже, фактично, відкрилися кордони, люди масово кинулись продавати в інші країни різноманітний крам.

«Вони починали з кінця 80-х. Вивозили в Польщу все, що можна було – спирт у пластиковій пляшці, потім і гумку від трусів», – каже адвокат Олег Мицик.

Так в прикордонних областях ще радянської України з’являлося все більше і більше живої валюти. Особливо цінною вона стала в перші роки незалежності, коли запровадили тимчасові перехідні гроші – купоно-карбованці. Їх одразу прив’язали до стабільного долара.

«Інфляція галопувала і наш купоно-карбованець дуже швидко девальвував. Стало зрозуміло, що треба вкладати у тверду валюту», – зазначає кандидат економічних наук Ярослав Грудзевич.

Це породило справжній бум у валютному бізнесі. В офіційних установах – банках і обмінних пунктах, які працювали на агентських угодах, долар був дешевшим, ніж у вуличних міняйл. Однак придбати його, ще й у великій кількості, часто ставало нереальним завданням, адже фізично доларів у касі не було.

«Був так званий коридор. Це коли курс обміну в офіційних пунктах і в банківських установах не мав відрізнятися більше, ніж на кілька відсотків від офіційного курсу Нацбанку. Коли ж курс, м’яко кажучи, не відповідав реальній ситуації на ринку, це був золотий час для тих тітоньок і дядечок, які займалися валютою», – розповів керівник прес-служби комерційного банку Віктор Гальчинський.

«У певні періоди банк не мав права протягом дня міняти курс. Натомість «валютчики» змінювали цей курс, як хотіли, протягом дня», – додає Ярослав Грудзевич.

15 років тюрми за валюту

Так валютний ринок впевнено переходив у «тінь». Щоб збільшити об’єми бізнесу, «валютники» шукали все нові і нові джерела фінансування.

«Бувало, що просили гроші в інших людей. Наприклад, «маєш тисячу доларів? Дай її мені, я зароблю і собі, і тобі». Також могли використовувати і якісь свої заощадження. Починали з малого», – зазначає Грудзевич.

Відтак, той, хто ще учора не мав копійки за душею, але мав клепку в голові і не боявся ризикувати, швидко вибудовував нову модель бізнесу.

«Якщо ти сьогодні купив долар за сто купоно-карбованців, а знаєш, що через три днів він буде сто п’ятдесят, то це вже є бізнес, правда ж?», – наголошує Грудзевич.

Єдиними, кого могли боятись «валютники», були правоохоронці. Адже ще в СРСР існувала ціла низка кримінальних статей за такі операції.

«Тоді у мене був організований відділ по боротьбі із цим напрямком діяльності на базі управління карного розшуку Львова. Орган займався іноземними громадянами, які вступали у контакт з українцями. Спочатку це йшла чиста спекуляція, а потім на її підґрунті і вибудовувалися валютні угоди», – каже начальник УМВС у Львівській області у 1992-1995 роках Іван Мотринець.

Адже закон передбачав кримінальну відповідальність за валютні операції поза офіційними структурами.

«Коли цим доларом розплачувалися на ринку і якщо попадались, за це наступала кримінальна відповідальність. Перш за все, для того, хто долар мав. Тобто, не для тих, хто купував, а для звичайного громадянина», – підкреслює журналіст-криміналіст Володимир Бойко.

«Був випадок, коли під час обшуку в одній квартирі знайшли близько 500 золотих перстнів, 25 тисяч доларів, дойчемарок. Тоді ця людина «отримала» 15 років позбавлення волі», – пригадує Іван Мотринець.

У той час існували і цілі правоохоронні підрозділи, які відслідковували «валютчиків». У кожному місті були спеціальні міліціонери, які займалися виключно валютними операціями і фальшивками. Часто вони затримували далеко не рецидивістів, а простих людей, що заощадили кількадесят доларів і в крайній потребі намагалися їх обміняти на купони.

«Я знав одного хлопця, якому довелось тікати з України в Росію, переховуватись тривалий час. Він тоді був науковим співробітником в академічному інституті, у них зламався принтер. Цей хлопець знайшов на ринку якийсь старенький принтер за 100 доларів. Та в той момент, коли він продавав гроші, його схопили за руку співробітники міліції», – розповів Володимир Бойко.

Міліція «в долі»

Та якщо прості українці береглися від таких випадків власними силами, валютники шукали надійнішого захисту. Певну протекцію від оперативників та дільничних такі «міняйли» отримували за грошову винагороду чи надання якоїсь інформації.

«Валютного «міняйла», якого впізнавали в місті, знала і міліція. Без дозволу працівників правоохоронної структури він не міг працювати у центрі міста чи на вході в базар», – зауважує адвокат Олег Мицик.

Тож валютники шукали зв’язки в кримінальних і правоохоронних структурах. Нерідко і ставали підконтрольними та залежними від них.

«Їх ганяли до того моменту, поки ті не налагоджували зв’язок і, відповідно, віддавали якусь там частину», – зазначає Ярослав Грудзевич.

Міліція і валютники часто були у змові і мали спільні шахрайські схеми. Тож біля кіоску з обміном валюти часто можна було побачити й когось із оперативників.

«Іноді навіть розігрувались цілі сцени: «або віддавай все, або ми йдемо до міліції». Міг приходити псевдоміліціонер або реальний співробітник правоохоронних органів, який таким чином собі заробляв», – зазначає Віктор Гальчинський.

Однак, таким шахрайством займаються переважно дрібні «міняйли». Валютники, що працювали із великими сумами, вважали себе вищою кастою.

«Той, хто себе поважав, ніколи не йшов на інші злочини. Бо бували ще й «валютчики-рвачі», вони хотіли валюту мати і ще й джинсами торгувати. Чисті ж «валютчики» не визнавали тих, хто змішаний», – зауважує Іван Мотринець.

Усю територію міста чітко ділили між певними групами, на яких чужим «працювати» було зась.

«Якщо ж хтось не слухався, їх «відводили в сторону» і розбиралися. Посадили в машину, відвезли, «чоткі розбори» були», – каже Анатолій Кравченко.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-13 07:48 :52