Новини » Суспільство 388 Читать эту новость на русском

100 років мовчання

Ніхто вже нічого не скаже, бо нема кому. Є ще родинна арифметика, страшна як коржі з травою у переднівок. По маминій лінії четверо чоловіків були в Січових Стрільцях. Один не повернувся, другий повернувся, щоб померти вдома, двоє повернулись. В Урожі насипали в 90-х роках символічну могилу. Там мав би лежати Григорій Квятківський, син Михайла, 1886 року народження, чоловік Анастасії Басараб, дочки Івана, військовий лікар чи може фельдшер.

Я шукала його у списках, не знайшла, бо списки не повні. Григорій мав двох доньок – Євстахію і Анну. Від’їжїджаючи на війну, взяв у дружини золотий кульчик на згадку. Він захворів під Вінницею на тиф і в приступі гарячки наклав на себе руки – застрелився, у записці попросив передати кульчик і обручку своїй Насті. Я думаю, привіз це мій дідо Григорій Басараб, брат його дружини.

Мій дідо Григорій Басараб,син Івана, 1887 р.н. пішов на війну просто з-під вінця. У нас в сінях висіла його кавалерійська шабля. Він теж воював під Вінницею. У них з моєю бабцею Анастасією Петрущак, було шестеро дітей. Найстарша Марія померла у 1920 році у віці восьми місяців. Отже, дідо повернувся додому у 1918-у. Про це дитя ніхто ніколи не згадував. Я дізналась про Марію з метричної книги.

Чоловік ще однієї сестри діда Анни,Олексій Британ, теж був у Січових Стрільцях. Помер у 1919 році у віці 30 років. Дітей не надбав.

Микола Петрущак, син Івана, брат моєї бабці, був наймолодшим серед них. Народився у 1894 році. Повернувся. Мав дві доньки і сина. У мене єдиний спогад з дитинства, як він, пролежавши довго паралізованим, раптом почав ходити. Але потім помер все одно.

Ніхто їх ніколи не славив за життя, не водив по школах, не записував спогадів, не давав пенсій вдовам. Решту життя ці селянські сини працювали коло землі і мовчали. Спершу пацифікація, потім ще одна війна, до якої доріс тільки син Миколая – Іван, повернувшись скаліченим. Йому комуністична влада навіть виписала авто як інваліду. До гвинтівки діти не доросли, але на роботу в Німеччину погнали мого дядька Йосипа і дочку Миколая – Олесю, яка залишилась неодруженою, але народила сина, і доглядала батьків до смерті. В Німеччині їй було краще, ніж потім у колгоспі. Вона так і не видихала пил від чесання льону і померла від раку легень, дочекавшись правнуків. Компенсації від Німеччини так і не отримала. Наскільки я знаю, в селі ніхто не отримав.

Цих ветеранів, народжених наприкінці XIX ст., вже давно не було на світі, коли українці голосували за Незалежність. Хтось помер від старості, а скількох розстріляли німецькі та більшовицькі окупанти. Повернувшись з війни, вони стали болотом, яке топтали всі безкінечні окупанти. Теперішня влада роздає направо й наліво медалі до 100-річчя ЗУНР, тим, хто до неї лояльний. Будує помпезні пам’ятники, а могили і кенотафи по селах облаштовують прості люди за свої гроші. А варто було б нарешті встановити імена всіх учасників визвольних змагань. Рядових, яких було сотні тисяч, які помирали, вкриті вошами, в тифозних лазаретах, яких пронизували московські багнети, яких зраджували воєначальники, і які не могли захистити рідну Галичину, бо вже стало пізно. Більшість з них не було вже тоді на світі. Та що ж, се діло давнє, тепер у нас своя війна, якій не буде кінця, доки не розпадеться остання імперія. Головне, щоб історія не повторилась знову, і не настало наступне століття мовчання.

Loading...
Loading...

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...