субота, 10 листопада, 2018, 9:17
Андрій Содомора. Портрет крізь шибку. Частина ІІ. Розкішний космос нашої мови
7

У другій частині інтерв’ю з перекладачем, прозаїком та поетом Андрієм Содоморою виокремили його думки про мову. Адже він сам зізнається, що все життя вдосконалює свої знання латинської і старогрецької мов, та передусім – української. А, відтак, зараз він – один з кращих філологів України, який бачить нашу мову чи не найглибше, відчуває її чи не найтонше і бореться за її «соковитість» чи не найзавзятіше.

Про мовний спецназ, формування сучасної української мова та російськомовних патріотів у розмові з журналістами ІА ZIK.

– Андрію Олександровичу, у першій частині інтерв’ю йшлося про Вашу творчість, себто про те, як Ви використовуєте українську мову у контексті перекладу та власного писання, але, знаючи, як Ви вболіваєте за її сучасний стан та розвиток, розкажіть трохи і про це?

– «Яке життя, така й мова», – ще раз зацитую Сенеку. Міська людина (а світ урбанізується) втрачає колишній, інтимний, зв’язок з природою рідного краю, загалом із природою. Коли торкаюсь цієї теми, завжди згадую С. Воробкевича, автора відомої поезії «Мово рідна…» Він особливо виразно висловився про цей зв’язок: «Де вітри віють, / Трави зеленіють, / Де гори високі, / Й ліси широкі, – / Там серце моє!..»

Згадаймо В. Сосюру, його вірш «Любіть Україну». Чим він так роздратував українофобів і тодішніх можновладців? Та саме тим, що любов до України пов’язував з її природою, отже, й мовою (корінь слова – не просто метафора), а не з індустріалізованим, зрусифікованим містом.

При всій повазі до фабрик і заводів, якось дивно було б говорити про сердечну любов до них і в народно-пісенному стилі оспівувати, скажімо, трактор чи комбайн. Це, звісно, не означає, що з міста маємо тікати в село (та й яке воно нині, те село?). А от усіляко наголошувати на багатстві нашої справді пісенної мови, на її народності, мелодійності, на багатстві фразеологізмів, синонімів – конче потрібно.

Маємо розуміти, що «правильна» мова й мова жива – не одне й те ж саме. Врешті, постійно, на всіх рівнях, від шкільного й до університетського, на живих прикладах, мусимо з’ясовувати й для себе, й для інших, що стоїть за тією фразою: «Мова – душа народу». Сухі, а подекуди й дивні правила-головоломки до душі не промовлять. Жодні тести, жодне ЗНО не виявлять найважливішого: чи живемо своєю мовою, чи лише правильно («красиво») нею розмовляємо.

Це можна лише відчути, зустрівши й послухавши людину…  До речі, якось, у маршрутці, осінньої днини, почув я від чоловіка, що присів коло мене (вочевидь, селянина): «Зимном пахне…», а через якусь хвилину – він знову, чи то до мене, чи сам до себе: «Літо зима – року нема…». Ось тоді й тепло стало на душі, бо почув живу мову, відчув душевну людину, слово для якої – не лише засіб спілкування на побутовому рівні. Загалом, ці проблеми – не лише наші, українські: світ глобалізується…

– Хто ж повинен розвивати мову?..

– Знову ж повернусь до Горація, який сформулював несхитний закон – і для своїх, і для наших часів: «Практика – норма мовлення» (Usus norma loquendi). Як говорить вулиця (ніякого поганого значення в те слово не вкладаю), якою є мова реклами, субтитрів, усіх засобів мовлення й телебачення, чиновників, урядовців, кожного з нас, – усе це поступово ставатиме нормативним у наших підручниках, хай як не збагачували б мову письменники, хай скільки б не було вказівок і порад, як нам берегти свою мову. Не кажу, що ці посібники чи художні твори не потрібні, кажу лишень, що їхній вплив на практику мовлення – мінімальний.

Андрій Содомора. Фото: Микола Тис/ZIK
Андрій Содомора. Фото: Микола Тис/ZIK

– Що на Вашу думку ми втрачаємо зараз?..

– Та, власне, те, про що й говоримо: живу мову, мову, що пов’язує нас із нашою піснею, історією, ментальністю; втрачаємо особливість нашого світовідчуття. Я так часто говорив про ті втрати, що й повторювати вже не смію. І все ж. Годі сказати, що найбільше болить. І не тільки нас, а, здається, й саму мову, бо й вона – живий організм:

  • Заклики. Ще раз, уже вкотре, хочу наголосити, якою болючою для нас є втрата дієслівної форми, яку ми справедливо називали закликом, голосом громади, на відміну від наказу, що є голосом збоку. Скажімо, у Франка: «І голос сильний нам згори, як грім, гримить: / Лупайте сю скалу!..» Тут – виразний наказ, голос згори, імператив (імперія). Інша річ – «Лупаймо!..». Це вже голос не згори, не збоку, не чийсь наказ, а голос самої громади – заклик. Це – наша історія (народні віча, братства, Козацька республіка, Гетьманщина), наша пісня – козацька, стрілецька, повстанська: «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»; «Кріпім, кріпім серця!»; «Заспіваймо пісню веселеньку…»; «Пиймо, друзі, грай, музико, нам вже все одно…». Із втратою у тоталітарні часи такого поняття як «громада» втрачено і голос громади – заклик. У шкільних підручниках, за чинним правописом, це – вже «наказ». Тепер тільки й чуємо: «давай», «давайте» (навіть закінчуючи телефонну розмову чи прощаючись, – неодмінне «Давай!»). Мало хто вже скаже, наприклад: «Не забуваймо ж цього!»; замість цієї стислої, емоційної форми – громіздкі, геть непритаманні нашій мові конструкції: «Давайте не будемо забувати!» чи «Давайте не будемо говорити про це тощо (замість: «Годі про це!»). Втрачаємо камертон, за яким мали б вивіряти чистоту нашої мови; уявімо собі: «Давайте заспіваємо пісню веселеньку!». Або загальновідоме, з латинської (початок студентського гимну), – «Gaudeamus». У російському перекладі: «Будем веселиться!» у нашому – «Веселімось» (чи «Радіймо»). Це «будемо» – навіть на найвищому, державному рівні, скажімо, при проголошенні нашої Незалежності: «Будемо гідні цієї високої місії! Будемо достойні!». Замість нашого, рідного: «Будьмо ж гідні… Будьмо достойні!» Незалежність маємо берегти й у мові… Не почуємо нашого заклику й з парламентської зали: нескінченні «давайте» – й тут: «Шановні народні депутати, давайте привітаєм один одного…» (так і вчувається: «Давайте поприветствуем друг друга…»). На жаль, лише за чаркуванням – наше «Будьмо!» або «Жиймо!». Як тут не згадати нашого, козацького (й воно ще, здається, звучить): «Шануймося, браття, бо ми того варті!» – заклику, який подивляють і росіяни: «По-русски это звучит как-то громоздко: «Давайте себя уважать, потому что мы этого достойны» (М. Ганапольський – на «Великій політиці» з Є. Кисельовим). А втім, розгорнімо сучасний довідник для підготовки до ЗНО. Автор, хоч і визнає, що конструкції з «давай», «давайте» не відповідають літературній нормі, все ж заклик класифікує як «наказ»; від такої класифікації - й до такого ось правила (щоб не забути - навіть записав його): «наказовий спосіб дієслова через наказ, прохання, заклик, пораду, виражає спонукання до дії». А можна б і без правила обійтись: «працюй! працюйте!» - наказ, «працюймо!» - заклик, спонукання підбадьорення, тощо. Усі ці конструкції з «давай», «давайте» - це все-таки суржик, кальки з російської, з чим треба боротисяя, а не «розмовний стиль».
  • Кличний відмінок. Рівно ж болісна втрата – кличного відмінка, без якого годі уявити собі нашу пісню, загалом голос нашого народу: «Ой верше мій верше…»; «Повій, вітре, на Вкраїну…»; «Земле моя, всеплодющая мати…»; «Боже мій, Боже…». Тепер, навіть у пісні: «Не спи, моя рідна земля…», замість: «Не спи, рідна земле моя…». У самому серці Львова, де наші театри, велетенськими літерами: «Львів! З любов’ю до тебе!» або (реклама): «Львів! Тільки для тебе!». Замість: «Тільки для тебе, Львове!» Школярі читають, слухають, звикають – не до свого («Львов! Только для тебя!»). Та й «Мамо» вже не так часто почуємо: дедалі частіше, у звертанні, – «Мама»… Самого правила тут замало: маємо з’ясовувати для себе й пояснювати учням, та й студентам, «енергетику» цього відмінка, що засвідчує наш глибинний, пісенний діалог передусім з природою, наше справді космічне, від квіточки – й до зірки, співчуття, яке греки називали симпатією; прислухаймося хоча б до «Цвітки дрібної» М. Шашкевича» – і відчуємо усю поетичність цього інтимного зв’язку людини з природою… Розгорнімо на будь-якій сторінці «Кобзар»: «Рости ж, серце-тополенько…»; «Зоре моя вечірняя…»; «Бандуристе, орле сизий…» Годі й уявити собі ці поетичні фрази без форми кличного відмінка: пропало б те, що називаємо нашим світовідчуванням.
  • Ступенювання прикметників… Під впливом російської, знову ж таки, переважають форми з «більш» і «найбільш». Чого тільки не почуємо, скажімо, у спортивних коментарях: «В одного боксера руки більш довгі, у другого більш короткі»; «атаки стали більш гострими» (про футбол); «день закоханих зробимо ще більш приємним» – в російській: «более приятным»; що і природне, й милозвучне в одній мові, те, якщо його перенести дослівно (скалькувати) на ґрунт іншої мови, – «ріже вухо»… А ще, памʼятаю, відповідь студентки, яка закінчила школу з золотою медаллю (це з часів, коли я викладав латину у Львівському медичному): «Перше ребро більш широке і більш коротке, ніж інші». Їй годі було дорікнути, бо це вже – норми: аналітичний і синтетичний способи – на рівних правах. «Жодна жива людина так не скаже», – чую голос Григорія Кочура з однієї з його рецензій (ішлося саме про ті «більш», «менш»), іще з початку шістдесятих. Тепер, на жаль, – скаже, ще й іншого спровадить на манівець.
  • Пасивні конструкції, які особливо далекі від чогось живого і які, на жаль, так полюбляємо. З безлічі прикладів – один (із радіоповідомлення): «Групою військовослужбовців було покладено вінок до пам’ятника великому Кобзареві» (напрошується продовження: «і ними ж було схилено голови»). Або (це вже телебачення): «Якби мною було виграно виборчий марафон» (справжні головоломки). «Мною було сказано… підписано» тощо – наче стаємо знаряддям у чиїхось руках… А чому не «я сказав… підписав… дослідив»?..
  • Чергування голосних. Почастішали похибки, пов’язані з чергуванням голосних: «з Харківа»; «пиво з ячміню» (замість «ячменю»); «простіру» (замість «простору»); «настрію» (замість «настрою») «договіри» (замість «договори»); «соус з хріном»; «Антіна» (замість «Антона»); «Білозіра»…
  • Іменникові закінчення: «по усім фізичним законам»; «по всім хатам»; «наступати по пʼятам», «два героя», «три друга», «чотири президента», «рішення уряда», «присів від удара», «буханка хлібу» (тут уже хтось «перестарався») «кінотеатр імені Довженко»… А закінчення слова – це наче його «вінець»; важливо, щоб був, той вінець, із наших, а не з чужих левад…

Сумний список втрат, поступового входження в енергетичне поле іншої мови, можна б вести й далі. Втім, я не раз про це писав (та чи тільки я?), зокрема, у згаданій книжечці «Від слова до серця…». Та наївно було б сподіватися, що це матиме бодай якийсь вплив на ті похибки в мовленні, які, згадаймо ще раз Горація, з часом стануть (та й стають) нормами. Справді, «мова береже наше серце», за умови, додаймо, коли докладатимемо усіх зусиль, щоб наша мова не втрачала зв’язку з серцем, з душевною і духовною енергетикою наших предків, щоб ми залишалися собою. Не варто заспокоювати себе гаслами, на зразок: «Українська мова була, є і буде». Дослухаючись до нашої пісні, до Шевченка, треба усіляко дбати, щоб українською була наша мова тепер, щоб і надалі, розвиваючись, вона трималася притаманного їй річища – не втрачала, асимілюючись, національної барви.

Андрій Содомора. Фото: Микола Тис/ZIK
Андрій Содомора. Фото: Микола Тис/ZIK

– Пане професоре, але якими мають бути важелі держави, щоби не допустити таких втрат?

– Передусім, зауважу ще раз, замість пишатися «солов’їністю» нашої мови (соловей, до речі свого співу не погіршує, не збивається з камертона), ми самі мали б і вдома, і в школах, і в університетах, загалом у побуті з увагою, повагою і відповідальністю ставитись до слова, бо ж від нього залежить наша ідентичність, мали б розуміти, що хибною, та й небезпечною, є думка, яку нам нав’язують: станемо, мовляв, на ноги, краще заживемо, тоді й до мови приглянемось. Пізно буде. Втраченого не повернемо. Й не втішатиме нас така заможність. Духовне й матеріальне мають іти, принаймні, в парі, а щодо пріоритетів, то не забуваймо: «Спочатку було Слово…»

Що ж до державних важелів, то мали б бути якісь групи «швидкого реагування», що тримали б руку на пульсі нашого мовлення, попереджуючи розвиток небезпечних тенденцій. Та й досвід європейських країн вартий уваги: держава там ледве чи дозволить на такі, як у нас, «забави» з мовою. І, зрозуміло, мають бути усі заходи й закони, що гарантують нашій мові її державний статус. Стисло кажучи, повинна бути і повага, і любов до своєї мови, не на словах – на ділі. Мусить бути, врешті, затверджено єдиний правопис, що фіксував би граматичні норми, притаманні саме нашій мові, а не ті, до яких ми звикли внаслідок навязуваної нам теорії «зближення мов» і поступового зросійщення нашої, української, мови. Щоби іти вперед своєю дорогою, маєм озирнутися, не лякатися «незвичного».

Врешті, мала б бути більша увага до гуманітарії загалом, отже, – до духовності, до внутрішнього світу людини, до національної, історичної памяті серця. Тоді й суржик відступатиме й лихослівʼя вийде з моди; самі заборони чи повчання, без комплексних культурних, просвітницьких заходів, – мало ефективні. Щодо лихослівʼя, то згадався Сенека: «Жодне слово безкарно не входить у вухо»; кажемо, до речі, «вуха вʼянуть», то що вже казати про душу?.. «Кара» не лише для того, хто лихословить, а й для оточення: не затикати ж вуха, виходячи на вулицю… Що ж боротися з повсюдними «короче», «тіпа», коли діє споживацьке гасло «все і негайно», коли реклама заохочує потурати забаганкам і пристрастям, коли наше життя - «мобільне» («не та розмова, не тії слова...»), коли у віртуальному світі, в який занурюємось, усе видається несправжнім?

– Водночас, дуже багато воїнів, які боронять нашу державу і територію, є російськомовними, але їхня любов до України є не меншою. Як з ними?

– Людина від найдавніших часів, щоб бути людиною, прагнула пізнати, що таке добро, й стати по боці добра, правди й справедливості. Гадаю, що наші воїни, в тому числі й російськомовні, відчувають у собі і силу, й віру в перемогу передусім тому, що переконані в правильності обраної позиції, у високій гідності тих, хто тримає ту позицію. За це їм і честь і хвала. Це – розуміння. Компоненти ж любові (згадаймо ще раз «Любіть Україну» В. Сосюри) – це також любов до мови того краю, який боронимо від ворога. Я впевнений, що наші воїни, якою б мовою не розмовляли, виконавши Шевченкове «Борітеся – поборете», входитимуть і в його «Садок вишневий» – у розкішний космос нашої мови і насолоджуватимуться його духовними й душевними плодами.

Втім, це стосується не лише воїнів. В Україні живе чимало тих, для кого рідними є інші мови, серед яких і російська. Та чи плекання свого може бути перешкодою до пошанування «чужого» (тут – без жодного негативного відтінку), а далі – й до любові?..

Пам’ятаю, десь понад десять років тому, у Дзеркальній залі Франкового університету святкувала своє сімдесятиріччя Віра Річ – корінна британка, перекладачка, яка знайомила англомовний світ із творами Шевченка, Франка, інших українських, а також білоруських авторів. Коли її зодягли у вишиванку, вона промовила приглушеним від зворушення голосом: «Я люблю Україну». Все своє життя поклала на те, щоб щирими і правдивими були ті два слова. «Ділами підтверджуй слова», – теж стисло висловився чільний римський стоїк Сенека.

Любов до свого й пошана до «чужого», надто на рівні мови, має об’єднувати, а не роз’єднувати людей; об’єднувати на глибокому рівні, як глибокою є сама мова. А ще ж кожному, хто живе в Україні, варто пам’ятати, яких шалених утисків і приниження зазнавала впродовж століть українська мова, отже, й весь народ, як настраждався він лише через те, що хотів бути собою. «Поспішай до мене, але до себе – насамперед», – знову ж спадають на думку античні (це – Сенека). Поспішаючи до Європи, поспішаймо передусім – до себе, до своєї історії, до своєї мови, яка справді є звуковим образом нашої душі.

Андрій Содомора. Фото: Микола Тис/ZIK
Андрій Содомора. Фото: Микола Тис/ZIK

– Скажіть, будь ласка, як Ви ставитесь до ідеї переходу української мови з кирилиці на латинку?

– Дозволю собі відповісти на Ваше запитання віршиком, який, можливо, увійде в уже згадувані (у першій частині інтерв’ю, – ред.) «Скельця розмальовані»:

Так: «огонь в одежі слова»
Але й одяг – не полова:
Поміняймо форму літер –
Й той вогонь задує вітер.

Що ж то у латинській шаті
Наш садочок коло хати?..
Що – похилі наші трави,
Що – дубок наш кучерявий?..

Світовий у світі протяг,
Звідси – й до чужого потяг.
Світ сходи – та будь собою
І за рідне – стій горою.

Втікач, надто від свого, – ніколи не був у повазі. Колись, згадаймо, ми вже робили подібні спроби. Але то були інші умови, інший час. Нині ми здобули Незалежність. Утікати тепер – негоже. Найкраща «втеча» від чужого – постійне піклування про своє. Та й Шевченка не забуваймо: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Не надто уважні до другої частини цього заклику. Годі й уявити собі, що відчув би наш Кобзар, побачивши свій «Садок» чи «Заповіт»... латиною…

– А як Ви сприймаєте повернення «репресованої» літери «ґ»?

– Ми говорили про відчутні втрати на рівні лексичному, морфологічному, синтаксичному. Тут уже про фонетику мова. Гадаю, нам варто б усіляко берегти наш неповторний, що резонує чи не в самих грудях, приголосний «г».

Згадаймо нашу улюблену пісню «Ой, чий то кінь стоїть…». Часто я запитував студентів, яке слово у цій пісні ключове. Коли не могли знайти, – підказував, що в нас, як і в класичній поезії, його треба шукати десь у самому центрі твору: «…подай же гарная…». Ми з особливою любов’ю проспівуємо це слово, бо ж дівчина не лише красива, а й гарна, тобто доброї душі (гарність – це внутрішня краса; у нашій світлиці – гарно, а не красиво); проспівуємо, насолоджуємось цим грудним «г», що відрізняє нас від інших мов – російської, польської, англійської, багатьох інших.

Іншомовні імена й назви, де звучить «ґ», звісно ж, цим же звуком і передавати маємо. Що ж до інших, то не забуваймо, що для України, якщо говорити загалом, чужим було «ґ»; (за винятком відомих: ґрати, ґуля, ґазда, ґедзь, ґанок…): маємо, наприклад, «реєстр» (з лат. registrum), на давніх іконах – «реїна», королева (лат. regina), реєнт, себто дяк, керівник церковного хору (лат. regent), тощо.

А будемо аж надто захоплюватися «ґеканням», то, по-перше, «потонемо» в ньому (латинізмів у нас – безліч), по-друге, раз-по-раз виявлятимемо своє незнання латини чи греки: казатимемо ґонор, ґуманізм, ґімн і т. д. Та й наше «г» будемо кривдити. Прислухаймось – почуємо, що цей звук уже втрачає свій «грудний» тембр, уподібнюється то до російського «ґ», то до польського «х».

– Українська мова сьогодні притрушена спеціями іноземних слів. Як Ви до цього ставитися? І, скажімо, як правильно: ефір чи етер?

– До всіх «больових точок», яких ми торкнулись, додаймо ще й наплив американізмів – і буде над чим подумати. Справді, у нашу мову впроваджуємо чимало слів, без яких легко обійтися, скажімо, без модного тепер «на кшталт» (з польської); чому б не сказати «на зразок», «щось подібне до…»?.. Найбільше їх, зрозуміло, з англійської – «американізмів», що проникають в усі сфери життя, зокрема, – в дитячий світ, і цим ніяк не можемо легковажити, адже наше майбутнє – це діти. Нові реалії, хочемо того чи ні, вимагають нових понять. І все ж, такий наплив етранжизмів мав би бути строго контрольований, бо це поважна загроза для мови: вона знебарвлюється, втрачає національний, тобто народний, колорит – денаціоналізується.

А от щодо усталених запозичень із греки та латини, то це інша річ: ті слова так давно вже набули нашого громадянства, що без них і не мислимо себе: «музика» (з грец.), музики, музиченьки… наші «мальви» (лат.), «школи» (грец.), наш «патріотизм» (лат.), наша перемога: знак двома пальцями (лат. Victoria)… Їх не злічити – сотні, тисячі… І нічим вони не загрожують нашій мові (про це – в моїй книжці «Наодинці зі словом», під гаслом «Латина»). А от щодо «етеру» й «ефіру» (грец.), то треба зважати на контекст: не скажемо ж «етер для наркозу»; кажемо «катедральний собор», але «кафедра» такої-то мови… А втім, як би ми не вимовили це слово, чи як «т», а чи як «ф», однаково не повторимо грецької «тети» – щось середнього між тими двома звуками.

Це вже окреме питання. Не скажу, що не важливе, але насамперед маємо усіляко дбати про збереження того, без чого нашу мову вже годі й назвати нашою. Особливо вражають мене нинішні намагання «умилозвучити» нашу мову. Якось я розгорнув щойно видану в Києві поважну книжку й оторопів, читаючи про «історичний уплив…». А далі, в інших виданнях та мовленнях, – удача (тобто вдача, характер), уважати, тобто вважати, фізичних управ (тобто вправ). А ще – негласне правило, яке забороняє розпочинати абзац, навіть речення, приголосним «В», а лише «У». От і маємо, скажімо, «У неділю рано зілля копала» (оголошення про виставу). Читаю лист Миколи Лукаша (факсиміле) до тодішніх найвищих інстанцій на захист Івана Дзюби: «В звʼязку з тим, що я…». Сьогодні виправили б – самого Лукаша. Милозвучність мови не в такому-от підрахунку приголосних чи голосних (сувʼязь слів – окреме, важливе питання), а в самій думці, в образах, у ритмі. Хто писав «У неділю рано…», той орієнтувався на «правило», а не на живу мову…

Андрій Содомора. Фото: Микола Тис/ZIK
Андрій Содомора. Фото: Микола Тис/ZIK

– Яким є Ваше ставлення до крайнощів політкоректності, скажімо, щодо циган-ромів?

– Тут маємо чітко з’ясувати, про що мова. Одна річ – традиція, народна творчість, пісня (згадаймо таку популярну в нас «Заграй ми, цигане старий…), а щось інше – визначення національності за сьогоднішніми рекомендаціями: цигани/роми. А щодо крайнощів, то дозволю собі зацитувати одну зі своїх думок, що у згаданих «Бесідах…»: «У крайнощі впадаємо, до золотої середини – йдемо: впадати легше, аніж іти». «Золота середина» (не посередність!) – це знову ж Горацій, який «на всі випадки життя»…

– А от писати ручкою і набирати на клавіатурі компʼютера….

– Наша доба – доба великих розлучень (я їх нарахував кільканадцять). Пісня розлучилася з працею: «великі дві сили» пішли кожна своєю стежкою. Скільки тих оспіваних речей – уже «музейні»: серп, коса, кужіль… Вже й перо – рідкість. Є у мене книжка, по яку я чи не найчастіше сягаю – «Думки» Паскаля в оригіналі. На обкладинці – рука з гусячим пером… списані аркуші паперу… Не можу надивитися на ту руку. Здається, що то не письменник, а музикант, так ця рука «поставлена», така м’якість, така естетика письма.

Каліграфія (грец.) – краснопис. Давні елліни в усьому любили красу. Все, чого торкалась людська рука, рука митця, ремісника, мусило були гарним, мало гріти душу. На грецьких амфорах, а ними вони особливо пишались, був напис: «Мене виготовив (точніше «оспівав») такий-то. Так і письмо. Памʼятаю, ми колись виводили літери різними перами, приглядались до них; згодом у кожного вироблявся свій почерк – свій характер (від грец. charasso – роблю помітки, пишу)… Наважуся сказати, що й Шевченко своїми знаменитими «Думами» якоюсь мірою завдячує… перу й паперу: «Чом ви стали на папері / Сумними рядами?..» Задивився Кобзар у холодному Петербурзі на своє письмо, і похилі букви стали постатями, що йдуть проти вітру, а папір – засніженим полем… «Скрипи мое перо, мой коготок, мой посох…», – у російського поета…

Я вже давно набираю текст на клавіатурі компʼютера; раніше – на машинці «стукав». Тепер вона – в Києві, в музеї (не знаю, чи тужить за мною так, як я – за нею). Вибору, друкувати чи писати, – не було: яке ж видавництво прийме рукопис?.. Загалом же, вибір є: можемо вести свої записи й не розлучатися з папером, ручкою чи олівцем…

– Андрію Олександровичу, що б Ви порадили насамкінець? 

– Триматися. Хотів би ще раз повернутися до стоїка Сенеки, якого шанувало й наше козацтво: «Терпи, козаче, отаманом будеш». Залишився у памяті з недавного перекладу «Діалогів» римського філософа його заклик: «І навіть, якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то, однак, відступати - ганебно... Мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна...». Тримати цю позицію випало нам, хай як би з цієї позиції, зі шляху незалежності нас не збивав ворог. Маємо йти, але, варто уточнити, - шляхом поступу, а не переступу: наша доба поквапна переступати й найприродніші межі. Маємо цінити наші здобутки, яких чимало, й робити все для того, щоб їх не втратити. Сьогодні до наших молитов маємо долучати й Шевченкові слова, такі важливі особливо для нашого часу: «А всім нам вкупі на землі / Єдиномисліє подай / І братолюбіє пошли».

Богдан Білан, Тетяна Вергелес,
IA ZIK

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Top
2018-11-20 02:25 :48