Новини » Суспільство 7 листопада, 2018, 10:39 блоги
Про руки, що плекають пам’ять
Богдан Тихолоз
літературознавець, франкознавець

Зазвичай у свідомості загалу музей асоціюється із зоною табу, найголовніше з яких – ‘Don’t touch!’ – «Не чіпати!» = «Руками не рухати!».

Звісно, ця категорична заборона, як і більшість інших табу, багато кого дратує, і небезпідставно. Як відповідь на цю проблему непереборного сенсорного бар’єру між відвідувачем та експозицією – дедалі сильніша тенденція до інтерактивності в музейному світі, частковий випадок якої – концепція «музей на дотик» (принагідне вітання Музею на дотик). Це музей, у якому не просто можна, а навіть треба рухати певні предмети, щоб краще осягнути їхню природу і цінність (зрозуміло, тільки такі предмети, яким ті дотики ніяк зашкодити не можуть; не переживайте, оригіналів шедеврів світового мистецтва серед них нема, їх ніхто в руки не дає).

Водночас у цій «недоторканності» музейних предметів, певна річ, є великий сенс. Він самоочевидний: збереження експонатів – засіб плекання цінностей, тривання їх у часі, необхідна умова трансляції культурної спадщини від епохи до епохи, від покоління до покоління.

Та все ж – що гріха таїти! – у музейній діяльності таки є сокровенний момент прямого контакту з артефактами минулого – коли таки ‘touch’...

І він дуже інтимний, емоційний і таємничий, цей момент.

Ось символічне фото з учорашньої події в Домі Франка: над робочим столом письменника – дбайливі музейницькі руки – руки різних поколінь, що плекають пам’ять. Розкладають експонати, щось поправляють, удосконалюють...

Фото: facebook.com/tycholoz
Фото: facebook.com/tycholoz

Мене особливо зворушує той факт, що поруч із руками чинної завідувачки експозиційного відділу Дому Франка Віолетти Чернієнко на цьому фото – і натруджені, витончені руки найстаршої й найавторитетнішої нашої працівниці, справжньої легенди української музейної справи – Віри Лук’янівни Бонь. Із далекого 1955 року, відколи юною дівчиною прийшла на роботу в Музей Франка, вона цими руками збирала експонати, формувала експозицію, доповнювала її, прагнучи довести до довершеності.

Скільки неймовірних цінностей перейшло через ці руки, які торкалися речей Івана Франка, Михайла Грушевського, Соломії Крушельницької... Торкалися шанобливо, делікатно, фахово...

А вчора на робочий стіл Івана Франка ліг (чи, можна сказати, повернувся після столітньої перерви!) унікальний примірник Біблії – перше видання першого повного українського перекладу Святого Письма (Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Івана Пулюя; Відень, 1903). І знову з добрих і щедрих рук Віри Лук’янівни – як її особистий дар Дому Франка, дому Поета, дому, якому вона віддала – і, дякувати Богу, продовжує віддавати! – ціле своє многотрудне і многоплідне музейне життя.

І справді, як слушно стверджує Богдана Мелих, авторка цієї чудової світлини і віднедавна – працівниця Дому Франка, «за кожним неживим експонатом завжди є живі руки – власника, дарувальника, реставратора, музейного працівника і багато-багато ще».

Хай ці руки будуть професійними. Хай будуть дбайливими і «мисливими», як писав Максим Рильський, хай будуть здоровими і міцними, а водночас ніжними і шляхетними.

Тільки такі руки здатні втримати від поринання в небуття те, що має назавжди залишитися з нами – і нашими нащадками.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-04-19 05:21 :08