Може, варто узвичаїти подячне слово про покійного?
Любов Сердунич
українська поетеса, журналістка

Колись була на поминальному обіді, де отримала урок від молодюньої жінки, яка тільки вийшла заміж, ще й була вагітною, але вже не мала матері (померла молодою), поховала й бабусю. І останній, хто залишився з роду, – прабабуся, єдиною онучкою якої вона була. І ось вона вже й її ховає (як їй самій – неважко уявити).

Живе в столиці, родини нема, тож всім (похороном, обідами...) турбуватися була змушена сама (чоловік – «валянок», хоча й священик (моск. пархат).

А на обіді у нас чомусь не прийнято виступати. Рідко за ким хтось скаже слово, хіба що про керівника або чиновника. А тут – проста бабуся, колишня колгоспна трудівниця... Всі сидять, жують, розмовляють, уже й галакають, уже дехто й забув,що це – не весілля. Якщо присутній священик, то перед трапезою зазвичай він каже своє слово, про кожного «усопшого» – одне й те саме... Тому його виступ навіть не вважаю щирим: він на роботі, відпрацьовує гроші...

Отож тут – ніхто ні пари з уст: кажу ж, не прийнято...

І ось встає ця правнучка-дитинча і говорить (плакала тоді, плачу й зараз... Мені писати щось щемне, то маю сплакатись «на нєт»...)... І говорить про свою прабабусю, якою вона була для неї, для її мами, для її бабусі, для сусідів і односельців, якою була трудівницею, про її долю... Вона не плакала, вона мужньо витримала своє слово. Як докір всім нам... А моє серце розривалося! З переживання за неї, вагітну, за те, про що вона говорила, й за те, що ми всі – мовчали... Тупо мовчали! (А міг виступити кожен (торік у Хмільнику була на обіді за колегою по перу, тоді виступив кожен з нас. Без чийогось прохання. Це так було зворушливо! А коли ж ще сказати добре слово, якщо не в такий день?).

Згадавши той її виступ (над силу, вимушений, бо ми, кому було легше виступити, тупо промовчали), змусила себе піднятись і сказати своє слово про покійну. Хоч як мені було важко, бо своє горе з голови не виходить (чоловік, тато...). І тому говорила зі сльозами... Але ж рідним (дітям, онукам) ще важче!

Це – ПРОБЛЕМА! Проблема стосунків, людяности, щирости. Її нема. Люди добро забувають. І навіть про себе не думають, щоб хтось і про них сказав колись щось добре...

А як у ваших краях? Чи узвичаєні виступи сусідів, близьких, друзів на поминках чи похоронах? Чи теж мовчки пообідали й пішли?.. Тільки не пишіть про виступ священика: його слово навіть не вважаю щирим: він на роботі, відпрацьовує гроші... І не пишіть про молитви й церковні пісні й т. п.: мова йде про щире подячне слово про покійного.

Може, варто узвичаїти таке подячне слово (чи як би ми назвали його?) на подібних подіях?

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-07-19 00:59 :08