Музейні рефлексії після повернення з Білорусі
Леся Гасиджак
Історик, журналіст

Двічі починала писати цей текст і щоразу не знаходила потрібних слів. А тепер за два тижні, після повернення з Білорусі (з якої в нас прийнято сміятись), емоції, звісно, трохи притупилися... Не хотілося писати суцільні голосіння і так само боялася, що текст сприймуть як виправдання влади... Думала, як максимально об’єктивно сказати про всю ту велич, розкіш і автентику, яка є в Мірському замку і Несвіжському палаці?

Коли проходиш 28 залів, не порожніх, наповнених не дешевими восковими фігурами в шароварах, а меморіальними радзивілівськими речами, які держава Білорусь купувала за сотні тисяч доларів (!) на світових аукціонах, бо відновлення цих об’єктів було питанням державної ваги і спроможності. Коли чітко бачиш, де автентика в архітектурі, а де реконструкція. Коли портьєри і килими – не Троєщина, а правильні репліки. Коли люстри – таки кришталеві. Коли паркет – автентичний, реконструйований, але то точно не ламінат з «Епіцентра». Коли в кожній окремій залі – система клімат-контролю. Коли від вчасно включеного опалення так тепло, що роздягаєшся, не тільки в залах, а й у підвалах...

А у підвалах – не воскові опришки в кайданах, притягнуті за вуха, і не біла чи чорна дама (легенду про яку вони теж мають), а повноцінна експозиція і розповідь про життя і побут прислуги, про кухню і харчування замку, і про економіку ординації. Коли відвідувачів стільки, що в одній залі стоїть по 2-3 екскурсії, а екскурсовод скромно каже, що вони приймають 400 тис відвідувачів у рік (а в нас у обласному музеї о 14-й ти буваєш першим відвідувачем, а звітність у грудні показує 100 вигаданих тисяч). Коли в палаці цілком легально працюють готель, і вишуканий ресторан, і кав’ярня. Коли в населених пунктах з 2 і 14 тисячами населення на кожному кроці термінали, і касовий чек тобі дають навіть у платному туалеті на території заповідника, куди ти йдеш для експерименту....

І от поки я все це писала і витирала, всі днями прочитали чергові новини про терор проти журналістів, не рекомендації їхати українцям в Білорусь, заборону чогось там... В цій країні парадоксів дивним чином уживаються авторитаризм, відсутність демократії і наступ на її прояви, і фантастична турбота «держави» про СВОЮ спадщину. А ми маємо дзеркально протилежну ситуацію. Що в сумі свідчить про те, що в природі таки не буває чисто чорного, а чисто біле також має чорні вкраплення. І розуміючи це, а також те, що ну не зможемо ми ніколи вивести культуру в авангард державної політики, мушу визнати: наш порятунок (не в питанні Державного музейного фонду, а в питанні помираючих, заростаючих бур’янами пам’яток архітектури) – у виважених концесіях з масою запобіжників, і в реституції палаців, замків, садиб нащадкам колишніх власників. Гірше – не буде. Чесно...

P.S. Хто не зрозумів: цей текст не зрадофільський, і не «наїзд» на наші музеї. Він про СТЕРЕОТИПИ і НЕОДНОЗНАЧНІСТЬ всього і всюди.

Фото: facebook.com/lesia.hasydzack
Фото: facebook.com/lesia.hasydzack
Фото: facebook.com/lesia.hasydzack
Фото: facebook.com/lesia.hasydzack
Фото: facebook.com/lesia.hasydzack
Фото: facebook.com/lesia.hasydzack
Фото: facebook.com/lesia.hasydzack
Фото: facebook.com/lesia.hasydzack

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-04-21 01:46 :32