неділя, 21 жовтня, 2018, 12:00 Світ
Дияволиці у спідниці: Монстри, породжені війною
<nbsp;>

Монстри породжують війну, а війна породжує монстрів. Ніщо не дає так розкритись вбивцям та садистам, як воєнні роки. Під прикриттям патріотизму вони жорстоко катують, а потім нещадно вбивають ворогів країни, отримуючи відзнаки за сумлінну роботу. І тут не тільки чоловіки відзначались, особливе натхнення у знущаннях над полоненими проявляли саме жінки.

Монстри, породжені війною

Війна для маніяків – це поле для втілення в життя усіх своїх нелюдських фантазій, адже чим винахідливішим ти будеш, тим більше тебе хвалитимуть: отримаєш вищу посаду чи інші матеріальні заохочення. А у разі невдачі твоєї країни у війні, знаючи про твої «подвиги», перетворять на інструмент вбивства, проте вже своїх громадян. А що, принаймні не вбиватимуть…

Ірма Грезе – Світловолосий диявол, Гієна Аушвіца, Прекрасне чудовисько (Німеччина)

<nbsp;>

Важко собі уявити 20-річну дівчину з милим личком, яка отримує задоволення від вбивств та ще й придумує, як урізноманітнити катування. Німецька красуня хотіла бути акторкою, проте почала працювати наглядачкою у концтаборі. Хто знає, чи стала б вона такою відомою, якби просто знімалась у кіно…

<nbsp;>

Ірма народилась у багатодітній сім’ї. Уже в 13 років втратила матір, яка покінчила життя самогубством (батько Ірми часто бив дружину, тому та не витримала). Через два роки після смерті матері дівчинка залишила школу. Вона почала вести активну діяльність в Союзі німецьких дівчат, змінила кілька професій, а в 19 років, незважаючи на протести батька, записалася до складу допоміжних підрозділів СС.

<nbsp;>

Працювати Грезе почала у таборі Равенсбрюк, а тоді попросила, щоб її перевели у Аушвіц. Завдяки «відданості» своїй роботі уже через півроку Ірма стала старшою наглядачкою (за статусом – друга після коменданта).

<nbsp;>

У воєнні роки Грезе намагалась знищити якомога більше людей. Але їй не подобались звичайні вбивства, особливе задоволення приносило саме знущання над полоненими – як фізичне, так і моральне. Однією з улюблених розваг Ірми була «російська рулетка»: зібравши в’язнів табору, почергово направляла на них пістолет. Люди починали впадати в паніку, адже не знали, коли дівчина вирішить зробити постріл.

Крім того, карала і тих, хто знесилившись від важкої праці, падав на землю – для цього у неї зажди були на прив’язі голодні собаки, яких і нацьковувала на нещасну жертву. В’язні, яким вдалось вибратись, згадували, що робила вона це з неприхованою посмішкою на лиці.

Щодо вагітних жінок вона поводилась вкрай жорстоко: коли наступали роди – зв’язувала породіллі ноги і насолоджувалась її смертельними криками.

Ірма особисто відбирала людей у газову камеру. Так само любила обирати гарненьких дівчат для своїх лесбійських розваг, яких потім неодмінно катувала і вбивала.

Але не жінками єдиними, у дівчини було також і багато коханців серед працівників табору. Одним з найвідоміших її захоплень був Йозеф Менгеле за кличкою «Доктор смерть», який став відомим завдяки жорстоким експериментам над в’язнями табору.

<nbsp;>

Грезе захоплювалась Менгеле і часто була присутня на його експериментах. Відзначали, що найбільше екстазу їй приносило спостерігання за операціями з видалення грудей полоненим жінкам. Такі «операції» сама ж Ірма і провокувала: вона так безжально роздирала своїм батогом груди нещасних жінок, що згодом вони починали гноїтись – і єдиною панацеєю, на думку «лікаря» Менгеле, ставало їх видалення.

Незважаючи на диявольську жорстокість і ненависть до ув’язнених, Ірма мріяла після війни стати відомою актрисою. Тим більше, що її зовнішність цілком сприяла досягненню цієї мети.

<nbsp;>

Збереглись навіть спогади колишньої ув’язненої Гізеллі Перл:

  • Ірма Грезе була однією з найпривабливіших дівчат, які зустрічалися в моєму житті. Вона мала ангельське обличчя і невинні очі небесно-блакитного кольору.
  • Королеві СС подобалося надягати одяг, що підходить під колір очей, і навіть її батіг був майстерно прикрашений дорогоцінними каменями.
  • Йдучи територією концтабору, Ірма відразу ж привертала до себе погляди. Їй заздрили і одночасно захоплювалися її красою.

Разом з тим, Гізелла називала її найжорстокішою істотою на всій планеті.

<nbsp;>

У 1945 році Грезе взяли у полон і віддали під трибунал. Покарання 22-річну дівчину не налякало – просте повішання. Солдати, які охороняли камеру «світловолосого диявола», розповідали, що всю ніч Грезе веселилась, співаючи нацистські пісні. А коли зійшла на ешафот наказала кату швидше виконувати свою роботу.

Ільза Кох – Фрау Абажур, Бухенвальдська відьма (Німеччина)

<nbsp;>

Часто багато майбутніх садистів виховувалися у неблагополучних сім’ях, проте усе ж є винятки. Як вам тиха і скромна бібліотекарка, яка знайшла свою розраду у рукоділлі? Можна подумати, що нічого страшного і незвичайного, але є одна деталь – матеріалом для виробів слугувала людська шкіра.

<nbsp;>

Маленька Ільза виховувалась у звичайній родині робочих, закінчила бухгалтерські курси, працювала за фахом, а згодом влаштувалась у бібліотеку. Перед Другою світовою дівчина вступила у NSDAP – гітлерівська політична партія Німеччини. Згодом зустріла зараз знаного своєю жорстокістю Карла Отто Коха, з яким і одружилась. Після весілля і розпочалася кривава кар’єра садистської сімейки.

<nbsp;>

Спочатку подружжя Кохів працювали у концтаборі Заксенгаузен, потім Карлу дали посаду коменданта табору Бухенвальд, де зразу ж прилаштувалась й Ільза.

<nbsp;>

Коха – боялись, але його жінку – ще більше. Очевидці згадували, що Ільза завела собі білого коня, на якому об’їжджала територію табору і батогом била не тільки тих, хто в чомусь провинився, а й просто того, хто їй не сподобався. Крім коня, любила брати з собою на обхід і вівчарку – тут така ж ситуація, що й з батогом – у зуби собаки міг потрапити будь-хто на її шляху. Звичайні способи катування не були цікавими для фрау і, щоб урізноманітнити життя табору, вона відправляла в’язнів просто в клітку до гімалайських ведмедів, які жили у місцевому зоопарку. Крім цього, жінка любила і особисто завдавати болю – часто ґвалтувала чоловіків.

Та не цим прославилась Ільза. Прізвисько Фрау Абажур приніс «хенд мей» із людської шкіри. Рукавички, сумочки, портмоне, скатертини, абажури, листівки, палітурки для книг і навіть білизна – усе це виготовляла фрау-рукодільниця, і, що не менш божевільно, – ці вироби із задоволенням купували її подруги та жінки військових. Варто додати, що засушені голови ув’язнених вона теж вважала цікавим сувеніром.

<nbsp;>

Ільза любила не просто вироби із шкіри полонених – вона думала, що родзинку їм може надати тільки шкіра з татуюванням. Фрау наказувала чоловікам роздягатись і вистроюватись перед нею в шеренгу, тоді оглядала їх на предмет татуювань і, коли знаходила, – скеровувала нещасних у диспансер, де в’язням робили смертельні ін’єкції. Тоді тіло відправляли у патологоанатомічну лабораторію, де проводились усі процедури, щоб у кінцевому результаті доставити Ільзі робочий матеріал розфасований у пакети.

<nbsp;>

До слова, у цих лабораторіях змушували працювати самих ув’язнених, які згодом і давали свідчення проти Ільзи Кох. Один з них, Альберт Греновський, розповів, що татуювання, яке прикрашало нижню білизну Ільзи, він бачив на спині цигана з його блоку.

Слава про діяння подружжя Кохів дійшла до начальства СС, і вже 1941 року їх заарештували «за надмірну жорстокість і моральну деградацію», але вони врятувались, заявивши, що просто стали жертвами наклепів від недоброзичливців. Після цього, Кохи ще завзятіше продовжили свою діяльність.

<nbsp;>

Через три роки подружжя знову постало перед судом за наказом керівництва СС, тепер вже за вбивство лікаря Кремера і його асистента (Кох боявся, що хтось дізнається про сифіліс, від якого цей лікар його і рятував), а також за присвоєння майна в’язнів, що вважалось важким злочином для нацистської Німеччини. У 1945 Коха таки розстріляли, Ільзі ж знову вдалось викрутитись.

<nbsp;>

У 1947 Фрау Абажур заарештували вже американські військові, і вона вкотре постала перед судом. ЇЇ посадили у тюрму, але вже за якийсь час американський генерал та комендант американської окупаційної зони у Німеччині Луціус Клей звільнив Ільзу, оскільки вважав, що справа має недостатньо доказів (незважаючи на силу-силенну людей, які свідчили на суді проти підозрюваної).

<nbsp;>

Звичайно, таке рішення викликало бурю емоцій і протесту в суспільстві, і у 1951 році Ільзу Кох остаточно посадили у в’язницю на довічний термін.

У 1967 році життєвий шлях фрау закінчився – вона повісилась на простирадлі у своїй камері.

Пізніше син Ільзи навіть намагався відбілити ім’я матері, проте факти впертіші, за, яку б то не було, любов сина.

Антоніна Макарова – Тонька-пулеметчица (СРСР)

<nbsp;>

Часи війни жорстокі і криваві. І легко осуджувати людей за їх вчинки, не знаючи всіх обставин, та й взагалі не відчувши на своїй шкурі, що таке війна. Проте, Антоніні Макаровій виправдання не можливо знайти, адже вона, рятуючи себе, за приблизними підрахунками вбила близько 1500 співвітчизників.

Справжнє прізвище Антоніни Макарової – Парфьонова, проте ще у першому класі через сором’язливість не змогла сказати вчительці своє прізвище, і однокласники вигукнули, що Макарова вона, так, як звали її батька. Так учителька й заповнила усі документи, а заморочуватись над виправленням помилки ніхто не став.

<nbsp;>

Війна спіткала Антоніну у 19 років. Ховатись дівчина не збиралась і добровільно пішла на фронт санітаркою. Одразу ж потрапила у горезвісний В’яземський котел, де гітлерівці вщент розгромили радянські війська і взяли в полон більше 600 тисяч людей.

З полону Тоня втекла разом із солдатом Миколою Федчуком, запропонувавши себе у якості «похідної дружини», щоб той не залишив дівчину одну. Солдат не відмовився, проте через якийсь переховування у лісах, він таки повернувся до своєї сім’ї, а Антоніна знову продовжила поневіряння.

Через якийсь час вона дісталась до Локотської республіки – самоврядного, колабораційного утворення на території СРСР, яке вело боротьбу з партизанськими бандами та диверсійними групами НКВС на боці нацистської Німеччини. Погостювавши трохи у тутешньої жінки, Макарова зрозуміла, що, співпрацюючи з німцями, місцеві жителі непогано влаштувались. А чим вона гірша?

Спочатку Антоніні доручили лише дубасити полонених, але вже незабаром начальник нацистської поліції оцінив її старання і наказав видати кулемет «Максим». Тоня пішла на підвищення – тепер вона офіційно стала катом. Німці не хотіли бруднити руки та й вважали, що радянська дівчина на такій посаді більше деморалізуватиме ворога. Під дуло Макарової потрапляли партизани та їх сім’ї, включаючи жінок і дітей.

<nbsp;>

Перед першим розстрілом жінка добряче наклюкалась, проте всі інші виконувала без грама алкоголю та жалю. Згодом на допитах Антоніна пояснювала, що їй не було соромно чи шкода людей, яких розстрілювала, адже вона їх не знала. Ось згадки Макарової про розстріли: «Арештованих ставили в лінію лицем до ями. На місце розстрілу хтось з чоловіків викочував мій кулемет. За командою я ставала на коліна і стріляла по людях до тих пір, поки замертво не падали усі».

Крім того, що Макаровій виділили кімнату, а за кожен розстріл отримувала плату 30 марок – не гребувала вона і речами своїх жертв. Жінка завжди засмучувалась, коли кров розстріляних заплямовувала речі, які їй сподобались. Цинізм Тоньки дійшов до того, що перед розстрілами вона ходила по бараках полонених і вибирала тих, чий одяг їй приглянувся.

<nbsp;>

Після важкої роботи Макарова часто відпочивала з німцями у місцевому музичному клубі. А інтимні розваги з нацистами навіть врятували її, проте вже від своїх солдат: коли радянські війська відбили так звану «Локотську республіку» покарати жінку не вдалось, адже незадовго до цього командування відрядило Тоньку в німецький госпіталь лікуватись від цілого букету венеричних захворювань.

Антоніна думала, що вдача покидає її, коли досі прихильні до неї німці раптом відправили жінку у концтабір Кенігзберг (м. Калінінград). Але й тут Макаровій пощастило: місто звільнили радянські війська і за допомогою крадених документів Макарова видала себе за радянську санітарку.

Згодом вона влаштувалась працювати у воєнний госпіталь, де познайомилась з пораненим солдатом, героєм війни – Віктором Гінсбургом. Після весілля чоловік, який навіть не здогадувався про минуле дружини, забрав Тоньку на свою батьківщину – у Білорусь.

Для колись Макарової, тепер вже Гінсбург почалось спокійне життя: Антоніна народила двох дочок, працювала на швейній фабриці і навіть приходила у школи розповідати небилиці про своє героїчне минуле.

<nbsp;>

КГБісти продовжували розшукувати ката у спідниці, яка розстріляла більше тисячі своїх громадян. Проте з новим прізвищем і місцем проживання все сходило нанівець. Та все ж випадково «здав» Антоніну її рідний брат: у документах для виїзду за кордон він вказав як сестру – Антоніну Макарову і додав, що зараз за чоловіком вона – Гінсбург.

<nbsp;>

Після цього у білоруське місто почали таємно відправляти свідків страшних розправ Тоньки, які підтвердили, що це однозначно вона. Під час арешту жінка вела себе спокійно, адже з того часу пройшло більш, ніж 30 років. Вона сподівалась, що через давність подій і її вік присудять не більше трьох років таборів.

<nbsp;>

На допиті Антоніна щиро не розуміла за що її хочуть покарати, адже вважала свої дії цілком логічними у воєнний час. «Так життя склалось. Для мене це була просто робота», – сказала вона слідчим.

Чоловік Антоніни не знав, за що заарештували його дружину. Він бігав різними інстанціями, писав листи Брежнєву, навіть в ООН вимагав звільнення дружини. Але коли слідчі таки зізналися у чому звинувачують його любу Тоню… Він негайно разом з дітьми виїхав з міста у невідомому напрямку.

<nbsp;>

Суд призначив Антоніні Гінзбург смертну кару. Вона сприйняла вирок спокійно. Пізніше написала кілька прохань про помилування, але все ж 1979 року її стратили.

Заключний матеріал про жорстоких жінок читайте незабаром.

Матеріали, які використані у статті, взято із відкритих інтернет-джерел.

Підготувала Олена Водвуд,
ІА ZIK

Читайте також: Дияволиці у спідниці: найжорстокіші жінки світу

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-18 21:26 :54