п'ятниця, 19 жовтня, 2018, 14:11 Суспільство
Михайло Слабошпицький: Україна проходить ганебно-сумний період під назвою варваризація
Михайло Слабошпицький. Фото Соколовська Інна / УНІАН
Михайло Слабошпицький. Фото Соколовська Інна / УНІАН

Україні загалом і українській літературі зокрема дуже пощастило – вони живуть і розвиваються завдяки окремими особистостям, велетам своєї справи, подвижникам. В нас є такі дивовижні люди, довкола яких, можливо, малопомітно рухається світ, і дивлячись на них, ми всі помаленьку розвиваємося і вдосконалюємося. До таких особистостей належить Михайло Слабошпицький – прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч.

Релігія Михайла Слабошпицького – це література, він тонкий знавець Слова. Очевидно, величезний внесок Михайла Слабошпицького в українську літературу ще не до кінця усвідомлений суспільством.

Йому завдячуємо можливістю глибше пізнати видатних постатей, яких він змалював у багатьох своїх книгах: Тодося Осьмачку, Марію Башкирцеву, Олексу Влизька, Ігоря Качуровського, Ліну Костенко, Бориса Нечерду, Романа Федоріва, поетів діаспори, Михайла Коцюбинського та багатьох-багатьох інших. За роман-біографію «Поет із пекла (про Тодося Осьмачку)» Михайло Слабошпицький був удостоєний Національної премії України ім. Т.Шевченка.

Михайло Слабошпицький є виконавчим директором Ліги українських меценатів, директором видавництва «Ярославів вал», співголовою координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П.Яцика.

Серед останніх книг автора – дві товстезні книги спогадів «Протирання дзеркала» і «Тіні в дзеркалі», з яких постає жива, захоплива історія українського письменства крізь призму прожитого і пережитого, відчутого, побаченого і глибоко осмисленого. Це ціла епоха, яка представляє величезну кількість цікавих людей.

Фото: ZIK
Фото: ZIK

IA ZIK у цьому інтерв’ю спробувала привідкрити бодай шпаринку до літературного світу Михайла Слабошпицького.

Пане Михайле, у своїх спогадах ви описуєте людей, які жили і творили у колишній соціалістичній системі, а також і в теперішній, олігархічній. Як би ви оцінили становище українського письменства у цих різних системах?

– Література радянської доби – це загалом строкате видовище. З одного боку, можна сказати, що це був тотальний соціалістичний реалізм, тобто в літературі були регламентовані ідеї, сюжети, конфлікти, міра відвертості автора і його свобода. Попри цей безрадісний літературний ландшафт були острівці, які не можна назвати соцреалізмом. Скажімо, складно назвати письменником-соцреалістом Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, Ліну Костенко. Були окремі письменники, чия присутність у літературі випала на епоху соцреалізму, але вони не стали типовими репрезентантами цієї епохи, зберегли себе, свій талант. Були великі поети і прозаїки. Завжди з подивом думаю про поета, який ніби змалів у сприйнятті і розумінні, але не змалів як літературна постать. Це, скажімо, Микола Бажан – майстер вірша, поет великого таланту, який нагадував бідного прочанина, який ставив свічку і богові, і чортові, тобто писав геніальний твір «Сліпці» і водночас оди Сталіну.

Очевидно, щоб вижити в той час, письменники мусили пристосовуватися, щоправда, не всі могли

– У незнаного сьогодні в Україні російського поета Дєржавіна є такий вірш «Пой, птичка, пой». Мені нагадує М. Бажан, М. Рильський, П. Тичина таку «птічку», яку не просто посадили в клітку і наказали співати, а взяли за горло і стискали, якщо переставав співати. Микола Бажан мав багато нагород від радянського режиму, і мені уявляється картина: йому до скроні приставили пістолет, а на груди вішали ордени. Уявімо собі всю макабричність цієї ситуації. Це була така література, і треба дуже спокійно (без брому – авт.) підходити до цього, викидати з історії і замовчувати її не можна, треба належно це сприйняти – так, як воно було, і зрозуміти. Ці талановиті письменники не вимагають нашого адвокатства чи виправдань, вони були такими, як мусили бути в ту добу, уцілівши фізично на полі смерті, де викошували і талантів, і посередності.

А як би ви оцінили стан сьогоднішньої української літератури?

– Сьогоднішня література має колосальний козир, не маючи тих благ, суспільного статусу, який мала література соцреалізму. У вульгарно-соціалістичному суспільстві влада вимагала якогось посередника між нею і народом, який би її облагороджував. Це була та роль, яку у нормальному суспільстві виконує священик. Тому радянська влада намагалася сакралізувати письменника і водночас зробити з нього вірнопідданого. У теперішньому суспільстві письменник перестав бути сакралізованою особистістю. Наша література сьогодні нагадує справді щось таке як анархізм, махновщину – в ній є все, дозволено все. Іде період скидання з постаментів усіх тичин, бажанів, рильських. І це інколи робиться брутально і вульгарно. З іншого боку, коли подивитися на тих, які є найяскравішими представниками сьогоднішньої літератури – це справді дивовижне розмаїття стилів, шкіл, тенденцій, яскраві імена, пасіонарні особистості. Література – це моя релігія. Можу зараз назвати підряд 50-70 імен, які справді звучать на рівні вічних партитур. Єдине, що їх не чує нинішнє суспільство, бо ми переживаємо не літературну погоду. Нещодавно закінчив читати «Цензора снів» Юрія Винничука – блискучий, дивовижний роман. Я просто вражений і мене дивує, що ЗМІ німотствують, наче цього роману нема. Чи, скажімо, творів Галини Пагутяк, Тані Малярчук, Івана Корсака, Сергія Осоки та багатьох-багатьох інших.

Пане Михайле, на вашу думку, чому Україна досі не має Нобелівського лауреата з літератури?

– Ми, схоже, не матимемо його ще десятиліття. Хочу помилитися і хочу, щоб так не було, і не претендую на лаври Кассандри. Нобелівська премія – це не тільки визнання таланту письменника. На моє переконання, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд (його «Листя землі»), Ліна Костенко цілком вписуються в канон лауреатів Нобелівських премій. Тільки вони ними не є. Україна має багато імен, які можуть претендувати на цю премію. Але Нобелівська премія – це і визнання держави, яку репрезентує письменник. З другого боку, це і великі зусилля держави. І з третього боку, – все на світі роблять люди. Є ще елемент кон’юнктури, але не дешевої, спекулятивної, а збігу обставин, коли кажуть, так зірки стали в небі. Колись я жив в Естонії, писав про них книжки, дружу з естонськими письменниками. В Естонії був великий письменник Ян Кросс, роман якого під назвою «Імператорський божевілець» є українською у конгеніальному перекладі Олеся Завгороднього. Цей роман двічі висували на Нобелівську премію, він був перекладений у Швеції. Коли я сказав колезі, що тепер ви будете мати свого Нобелівського лауреата, то мені відповіли, що ні, не матимуть, бо, по-перше, Кросс – не єврей. Це не антисемітизм. Тоді в Радянському Союзі була чергова атака на євреїв і США вимагали, щоб євреям дозволили виїзд і не було дискримінації, ксенофобії в ранзі державної політики. Нобелівський комітет враховував ці моменти, виказуючи солідарність з жертвами ксенофобії. Кросс також не був дисидентом. У період холодної війни брали до уваги дисидентство, бо ними були правдоборці, бунтарі проти несправедливого режиму. Тому Нобелівський комітет з ними солідаризувався. Тож у період, коли Кросса було висунуто на Нобелівську премію, її лауреатом став Й. Бродський – єврей, правозахисник. Нині часто дивують нас такі вердикти Нобелівської академії як Герта Мюллер, Ельфріде Єлінек. Не можна сказати, що ці лауреати не заслуговують на Нобелівську премію, це хороші письменники, але в той час у Європі були Милорад Павич, є Мілан Кундера, Хурукі Муракамі. Спрацьовував той чи інший момент політичного контексту. Україна не стала такою державою, як Франція, де література – це громадянська релігія. Більш літературоцентричну країну важко уявити – у Франції існує близько тисячі літературних премій. У світі рахуються з тими державами, які впливають на життя Європи чи світу. Коли Хрущов зустрічався з президентом США Д. Кеннеді в Гельсінкі і підписали один з перших документів про обмеження гонки озброєнь, була ніби директивно виділена премія на Радянський Союз і її отримав Д. Шолохов. Існує також думка, що «Доктор Живаго» Бориса Пастернака не є його найвидатнішим твором, проте він за цей отвір отримав премію.

Це правда, що на Нобелівську премію висували Івана Франка, Олеся Гончара, Василя Стуса?

– Так, було таке. Львівський історик Ярослав Грицак нещодавно опублікував матеріали про розгляд кандидатури Івана Франка на Нобелівську премію. У листопаді 1915 року віденський професор, доктор філософії Йосип Застирець представив І. Франка на здобуття Нобелівської премії. Але Іван Франко не винен в тому, що його кандидатуру було знято. В оприлюднених тепер протоколах йшлося, що І. Франко «представляє народ, який відстає в цивілізаційному розвитку». Завинив не кандидат, а ситуація, в якому перебував його народ, який не був активною дійовою особою життя Європи. Висунення Василя Стуса відбулося невдало, бо поет дочасно пішов з життя. А Нобелівська премія присуджується лише живим авторам. За всю історію існування цієї премії нею посмертно було номіновано лише шведського поета Еріка Акселя Карлфельдта, кандидатуру якого висунули ще за його життя. Омелян Пріцак пробував висувати на Нобелівську премію Павла Тичину, Миколу Бажана, але вони самі, знаючи, де живуть, написали відмову. Сам себе пробував висувати Тодось Осьмачка з твором «Ротонда душогубця», але це не було серйозно в тодішніх умовах.

Пане, Михайло, ви відкрили такого цікавого сучасного автора як Богдан Кушнір. Чим вас привабила його проза?

– Твори Богдана Кушніра написані літературно артистично, тобто художньо, повнокровно, на рівні найкращих здобутків сьогоднішньої прози. Література Богдана Кушніра важлива з точки зору ідейності, концептуальності, вона не плаксива, а героїчна. Українська проза загалом страждає млявими сюжетами, а в нього сюжети динамічні, вони написані в традиціях сюжетотворення західної літератури, яка бореться за читача, – щоб це була цікава історія. Романи Богдана Кушніра вирізняються яскравою стилістикою, для них важлива ідейна проблематика і сильний герой, і в них дуже цікаві сюжети.

Пане Михайло, ви також очолюєте видавництво «Ярославів вал», яке видає серйозні книги вже багато років поспіль. Чи стало легше зараз працювати видавцям, як би ви оцінили теперішній стан книговидання в Україні?

– Легше працювати видавцям не стало. Є в Україні кілька видавництв, які роблять дивовижні речі, але вони це роблять всупереч державній культурній політиці. Власне, державної культурної політики в нас і нема. Видавці видають книги, знаходять гранти, меценатів, ризикують. Дуже важко, з великою натяжкою можна назвати книговидання бізнесом. В усьому цивілізованому світі книговидання – це бізнес, в Україні це або квазібізнес, або нібито бізнес. З одного боку, виживання впродовж 90-х років призвело до того, що в Україні стали катастрофічно мало читати. Книжка стала непопулярною. Чи у багатьох сім’ях сьогодні є домашні бібліотеки? Я пам’ятаю часи, коли це було престижно і модно. Сьогодні такого нема. Наступ соціальних мереж також прибив цікавість до читання. Загалом, наше суспільство проходить ганебно-сумний період, який називається варваризація. Сьогодні непрестижно бути інтелектуалом (хіба у вузькому колі), бути культурною людиною – музикоцентричною, літературоцентричною. Тепер панують інші пріоритети. Мірилом є не те, що людина завтра може стати Стівом Джобсом, бо несе в собі якісь геніальні ідеї, ходить в подертих джинсах, не звертаючи на це уваги. Суспільна свідомість зараз анахронічна, ми відчуваємо, що живемо у посттехнологічному суспільстві, в той час, коли увесь світ живе в інформаційному суспільстві. У світі капіталом є інтелект, знання, в нас цінується інший капітал – скажімо, хімічний комбінат, газова труба. Де ви бачили у нас, щоб президент, прем’єр, спікер через ЗМІ говорив, скажімо, таке: «Люди, ось вийшла книжка Семюеля Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій» або книга Нассіма Талеба «Чорний лебідь». Ці книги повинен прочитати кожен». Але у нас такого нема, ми провінціалізувалися свідомістю, інтересами, поведінкою. Покійний Петро Яцик казав, що цінує людину, яка змагається до вершин своєї справи. Вірю, що наше суспільство струснеться. Щось таке має відбутися, щоб все стало на свої місця, щоб ієрархія цінностей зазнала принципової корекції.

Можливо, молоде покоління, яке більше орієнтується на світ, вже з іншими цінностями буде дивитися на багато речей.

– Вірю, що це вже якісно інше покоління. При тому, що я фаталіст і вважаю, що в кожному поколінні повторюється однакова кількість інтелектуалів і дурнів, революціонерів і конформістів, падлюк і високоморальних людей. Але якість кращого людського матеріалу я бачу. У мене є сини, молодший є майже ровесником незалежності України. Це вже зовсім інше покоління, їхні легені не отруєні повітрям радянського режиму, вони розуміють, що ніхто ніколи нічого на тарілочці їм не піднесе, що за місце під сонцем – держави чи особисте – треба боротися, бути наполегливим. Багато молоді вже розуміє, що знання – це капітал. А гроші – це енергія, засіб, який, скажімо, можна дати на армію, щоб вона нас обороняла, який дозволяє купити собі комп’ютер, дає можливість навчатися в Гарвардському чи іншому університеті. Це буде революційне покоління. Зростання свідомості призведе до нормалізації цінностей в очах суспільства.

У своїх спогадах ви згадували про труднощі у порозумінні з інституціями освіти, культури щодо проведення міжнародного конкурсу української мови ім. Петра Яцика, який вже цьогоріч буде за рахунком XIX. Чи змінилася зараз ситуація, зокрема, чи підтримує конкурс Міністерство культури?

– Вважаю, що сьогодні ми не маємо міністерства культури, а маємо недоміністерство недокультури. В США нема міністерства культури і в багатьох країнах також. А в нас це оксюморон, пережиток совка. Має бути культура, а не міністерство культури. Нам не сприяє міністерство жодною мірою. Колись сприяло, оскільки в реєстраційних документах конкурсу написано, що конкурс проводять Ліга Українських меценатів і Міністерство освіти за участі міністерств культури, оборони і МЗС. Міністерство оборони проводить конкурс у своїх навчальних закладах, МЗС відповідає за конкурс у діаспорі, Міністерство культури плуталося під ногами, інколи заважало. З Міністерством освіти були періоди дуже доброї співпраці. Коли його очолював Д. Табачник, конкурс намагалися «закопати». Але конкурс вистояв. Освітянські чиновники навіть сьогодні трохи насторожено ставляться до конкурсу, не можна їх «звинуватити» у великому ентузіазмі на підтримку конкурсу, бо всім би хотілося вносити різні корупційні схеми, призначати переможців. А в нас є журі, яке очолює директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко, наглядова рада, яку очолює мовознавець Ірина Фаріон, існує контроль громадськості за прозорістю конкурсу. Увесь бюджет конкурсу – це меценатські, добровільні пожертви, а тому ми не дозволимо жодному чиновнику ними розпоряджатися. Я ніколи не знаю, хто перемагає, аж доки вердикт не винесе журі. Вважаю, що цей конкурс дуже важливий, оскільки маємо мовну колоніальну ситуацію, і державній мові треба повертати належний їй соціальний престиж.

Попри те, що політики завжди використовують тему мови у передвиборчих перегонах, як вважаєте, останніми роками популярність української мови все ж зростає?

– Дедалі більше політиків розуміють, що українською мовою треба послуговуватися, що знання української мови для кар’єри необхідне. Загалом, я дуже скептично ставлюся до політиків і не дуже їм довіряю. Але маю надії на молодь. Якось я йшов у Києві вулицею Ярославів вал і попереду мене йшла група стильно одягнених молодих людей. Я був певен, що вони розмовляють російською, і на моє превелике задоволення, почув від них гарну українську мову. Я почувався в той момент щасливим. Пам’ятаю ще Київ, який був тотально зросійщений, в мої студентські роки, коли говорив українською, то на тебе дивилися, як на папуаса. А тепер в різних кінцях Києва натикався на молодих людей, які між собою гарно, експресивно, весело спілкувалися українською. Вірю, що ці люди внесуть українську мову у щоденний побут і буде не престижно говорити мовою соціальних аутсайдерів, тобто російською. Нам треба бути терплячими і розуміти, що цей процес іде у потрібному нам напрямку.

Розмовляла Галина Палажій

Довідка.

Михайло Федотович Слабошпицький народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка, Черкаської області – український прозаїк, критик, літературознавець,публіцист, громадський діяч.

Закінчив факультет журналістики Київського університету, працював кореспондентом, був редактором відділу критики газети «Літературна Україна», головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон-XX».

З 1995 року – виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал».

Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика.

Від 2006 року секретар ради Національної спілки письменників України.

Батько кіносценариста й режисера Мирослава Слабошпицького та відомої журналістки Іванни Слабошпицької.

Автор книг «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», «Никифор Дровняк із Криниці», «Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько)», «З голосу нашої Кліо», «Українські меценати», «Українець, який відмовився бути бідним» (про Петра Яцика), «Пейзаж для Помаранчевої революції», «25 поетів української діаспори», багатьох дитячих оповідань. Його роман «Марія Башкирцева» виходив у перекладах на французьку та російську мови.

Автор понад двох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики.

Книга «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші»була репрезентована у 2012 році в київській «Книгарні Є». У романі автор розповідає про події початку ХХ століття від імені Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Володимира Самійленка та інших постатей. Михайло Слабошпицький писав роман 5 років, матеріали до нього збирав близько 10.

Серед останніх – дві книги спогадів «Протирання дзеркала» і «Тіні в дзеркалі» – про час і про людей, про те, чого не прочитаєте в історії літератури.

Ведучий радіопередач «Екслібрис», «Прем’єра книги», «Нобелівські лауреати», «Літературний профіль».

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005).

Лауреат Літературної премії імені Лесі Українки (1993).

Лауреат літературно-мистецької премії імені Олександра Білецького (1979)

Лауреат літературної премії імені Олени Пчілки

Лауреат літературної премії імені Братів Лепких (1998)

Лауреат літературної премії «Берег надії» ім. Василя Симоненка (1999)

Лауреат літературної премії «Звук павутинки» ім. Віктора Близнеця (2001)

Лауреат літературної премії ім. Михайла Коцюбинського (2003)

Лауреат премії імені Івана Багряного (2007)

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-15 02:14 :49