вівторок, 9 жовтня, 2018, 14:51 Суспільство
Цунамі в Індонезії та проблема людської емпатії
Руйнування внаслідок землетрусу та цунамі на острові Сулавесі, Індонезія. Фото: EPA-EFE/IQBAL LUBIS
Руйнування внаслідок землетрусу та цунамі на острові Сулавесі, Індонезія. Фото: EPA-EFE/IQBAL LUBIS

Коли минулого тижня землетрус, магнітудою 7,5 бала, струсонув Індонезію, він викликав цунамі, що зруйнувало велику частину міста Палу. Кількість загиблих вже сягнула 1700 осіб, і ця кількість, майже напевно, зростатиме. Приблизно 70 000 людей змушені були покинути свої домівки.

Ці цифри можуть вразити або засмутити вас; також вони можуть залишити вас байдужими. І не лише вас. Протягом десятиліть соціологи фіксували тривожну тенденцію у співпереживаннях людей: люди, як правило, більше переймаються стражданням окремих осіб та менше трагедією багатьох. Така «криза співпереживання» вражає: адже десятки або сотні людей можуть втратити більше, більше боятись та більше страждати, ніж будь-хто з нас; людська турбота повинна за обсягами сягати болю, з яким стикається. Натомість, вона лише зменшується.

Криза співчуття може здатися просто браком почуттів, проте її наслідки сягають далі. Найголовніше, вона впливає на те, як і коли люди вирішують прийти на допомогу одне одному. У 2015 році 3-річний сирійський біженець Алан Курді разом з братом та матір’ю потонув, коли його сім’я намагалася переправитися з Туреччини до Греції. Зображення його маленького тіла, що лежить на березі, швидко обійшло світ. Трагедією та біллю батька перейнялися мільйони глядачів, а пожертви організаціям допомоги біженцям стрімко зросли. Також це вплинуло на те, що декілька днів потому Ангела Меркель прийняла доленосне рішення відкрити для біженців німецькі кордони. Проте через кілька тижнів люди забули про трагедію, і пожертви припинилися. Антиміграційні політики здобули популярність в усій Європі; кордони знову закрилися.

Мільйони біженців, серед них десятки тисяч дітей, продовжили страждати. Проте їхня кількість, на відміну від однієї трагедії, залишила світ холодним. Така сама тенденція спостерігається і під час лабораторних експериментів. Більшість досліджень показало, що люди жертвують більше грошей на благодійність після знайомства з однією людиною, аніж після інформації про багатьох тих, хто потребує допомоги.

Криза співпереживання є цікавою психологічною проблемою, проте звідки вона береться? Дослідники пропонують два протилежних пояснення їй. Деякі припускають, що люди просто не можуть так сильно співпереживати. У певній мірі це закладене у нас природою. Перші зароблені $100 викликають бурхливі емоції. Зі збільшенням хороших речей, цінність кожної окремої речі зменшується. Те саме стосується і страждань: чим більше їх є, тим більше людський розум звикає до них, а вага додаткового болю нівелюється. У певному сенсі так і має бути. Подумайте про занепокоєння, яке ви відчуваєте, коли перед вами плаче ваш близький друг. Тепер помножте це почуття на 2, 10 або 5000. Емоційне навантаження швидко зламало б будь-кого. Одна жертва викликає у нас емоції, що надихають нас на допомогу та спонукають до дії. Групова біда створює статистику, яка викликає мало емоцій та співчуття інших людей.

Друга група психологів стверджує, що співпереживання та його криза – це вибір. Звичайно, наші почуття виникають легше, коли є певні візуальні підказки, проте, у нас також є неабияка фантазія. Роман не кричить і не плаче; він мовчки повідує нам історії людей, яких насправді не існує. І все-таки він може викликати у нас бурхливі емоції. Аналогічно, ми можемо уявити собі численних жертв трагедії, дозволяючи вазі їхнього болю накрити нас. Проте, зазвичай, ми цього не робимо.

Зворотна сторона співпереживання зрозуміла. Враховуючи обсяг страждань у світі, співпереживання з багатьма жертвами могло б знищити нас. Натомість, ми можемо змінити життя одної людини, проте навряд чи вплинемо на життя тисяч. Якщо співчуття шкодить нам більше, ніж допомагає комусь іншому, то навіщо перейматися? Вчені стверджують, що люди, які стикаються з масовими стражданнями, навмисно абстрагуються від співчуття. Відповідно, ті, хто може ефективно керувати своїми почуттями, переживають більшу кризу співпереживань, ніж ті, хто не вміє цього робити.

Хто ж має рацію? Мабуть, і ті, ті. Люди більше співчувають одній конкретній людині, ніж реагують на масові трагедії, та й людські емоції є обмеженими. Проте, навіть тоді, коли люди можуть допомогти іншим, хто перебуває у біді, вони часто уникають цього.

Розуміння цих явищ – це не просто академічний диспут; воно може допомогти нам побороти кризу співпереживання, адже кожен тип кризи вимагає різних рішень для її подолання. Уявіть собі, що у когось існує проблема допомогти великій кількості хворих. Як свідчать дослідження, концентрація уваги на одному хворому, може викликати співчуття до всієї групи. Я та мої колеги застосували віртуальну реальність, щоб це зробити. У нещодавньому дослідженні ми виявили, що особи, які віртуально пережили тяжке становище однієї безпритульної людини, більше перейнялися долею бездомних загалом.

Якщо ж хтось вважає, що співпереживати іншим – річ невдячна, то в такому разі попередній метод не підійде. Таку людину слід переконати у тому, що турбота потрібна та вказати на різницю, яку він може зробити своїм вчинком. Це допоможе надихнути на співпереживання.

Якщо люди зможуть співпереживати іншим, то благодійність стане більш ефективною. Проте це аж ніяк не вирішить усіх проблем. Адже емпатія, викликана масовою загибеллю людей, не скоротить кількості їх жертв. Благодійні пожертвування, як правило, є реакцією на трагедію, а не її попередженням.

Джаміль Закі,
The Atlantic

Переклад з англійської Оксани Вергелес, для ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-10-24 07:34 :00