середа, 26 вересня, 2018, 11:06 Суспільство
Жіноча тюрма очима Ірини Агапеєвої: Голод, задуха, неможливість рухатися
Презентація книга Ірини Агапеєвої «Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму». Фото: ZIK
Презентація книга Ірини Агапеєвої «Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму». Фото: ZIK

В рамках 25 Форуму видавців у Львові відбулася презентація книги Ірини Агапеєвої «Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму». До написання цієї книжки авторка йшла довгих 15 років. Вона описала в романі особистий життєвий досвід, все, що сама пережила, коли у 18 років потрапила у пекло українського СІЗО. Також в книзі є історії інших жінок, які перебували з Іриною у в’язниці. Авторка вважає, що ці історії мають почути люди, – як чоловіки, так і жінки, – бо там змальовані проблеми усієї пенітенціарної системи в Україні, яку потрібно змінювати, – якщо ми хочемо належати до цивілізованого світу.

За словами Ірини, вона написала цю книгу для того, щоб розвіяти міфи про тюрми і про людей, яких там утримують. «Я старалася бути гранично щирою, відверто розповісти все, що я там бачила, нічого не прикрашаючи. Життя – це найкращий сценарист, тому не треба було нічого вигадувати. Того, що я побачила і почула у тюрмі, було достатньо для того, щоб вийшов повноцінний художній роман», – сказала Ірина.

Книга Ірини Агапеєвої «Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму». Фото: facebook.com/agapyeyeva
Книга Ірини Агапеєвої «Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму». Фото: facebook.com/agapyeyeva

Що насправді сталося з Іриною?

Події, що відображені в цій книжці, відбувалися у 1999 році в Криму.

Ірина розповіла, що є дві версії того, що з нею сталося. За версією правоохоронців, Ірина напала на трьох правоохоронців з УБОЗу (спецпідрозділ «Сокіл») і завдала їм тілесних ушкоджень. За це їй висунули звинувачення.

За версією Ірини – їй було 18 років і вона з братом поверталася ввечері додому. На брата накинулися троє чоловіків, які почали його бити. Брат впав і втратив свідомість, а вони продовжували бити його ногами. В Ірини у кишені був мундштук з гострим наконечником, і для того, щоб відвернути увагу цих чоловіків від брата, вона цим гострим наконечником вдарила одного з них. Виявилося, що це співробітники УБОЗу, так Ірині та її братові висунули звинувачення у нападі на правоохоронців. Будь-який суд визнав би дії Ірини як необхідна самооборона, але тоді це означало б визнати, що дії правоохоронців були неправомірними. Ірину та її брата затримали, їй висунули звинувачення у нападі на правоохоронців, а братові – у хуліганстві. Відтак вони опинилися у Сімферопольському СІЗО. (Ірина це далі називає тюрмою, – ред.) СІЗО – це місце, де тримають людей, яких ще не засудили, у їхній справі лише ведеться слідство. Згідно з презумпцією невинуватості, яка закріплена у нашій Конституції, людина вважається не винуватою, поки її вина не буде доведена.

Ірина наголосила, – все, що вона розповідає, стосується людей, які ще не були засуджені, а лише перебували під слідством.

Вона зазначила, що у СІЗО стикалася лише з людьми, які вперше потрапили за ґрати. В результаті цього звинувачення Ірина провела у Сімферопольському СІЗО цілий рік, допоки у її справі вели слідство. За цей час вона мала можливість пізнати цю систему зсередини. Крім Сімферопольського СІЗО Ірина була у транзитній тюрмі у Дніпрі, куди стікаються люди з усіх куточків країни для подальшого розподілу по колоніях. Також Ірина була у Дніпродзержинській колонії, де утримують людей з усієї України. Ірина наголошує – те, що вона описала, стосується не лише Криму, а й усієї України, тобто ці проблеми мають системний характер.

«Коли я вийшла з тюрми, то багато розповідала, що відбувалося зі мною та іншими людьми, чому вони там опиняються. І зрозуміла, що люди не можуть у це повірити. Сучасна цивілізована людина не в змозі повірити в те, що там відбувається. Люди не знають усієї правди про тюрми. Знайти достовірну інформацію практично неможливо. Уявлення людей про тюрми і людей, які там перебувають, ґрунтуються на спадку ще радянської пропаганди. Людину, яка потрапляла в лапи цієї системи, одразу вважали ворогом народу. Завданням системи було очорнити людину, щоб від неї відвернулися люди», – розповіла Ірина.

За її словами, коли потрапляєш в тюрму, то про жодних друзів не може йти мова, вони всі одразу щезають. Єдині, хто може допомогти, – це родичі, якщо вони є.

Найбільшу небезпеку становлять не увязнені

Кожен з нас у житті стикався з несправедливістю системи, але продовжує вірити, що правда переможе. І з таким баченням людина потрапляє за ґрати в СІЗО, і те, що вона бачить там, перевертає її уявлення про справедливість догори дригом.

«Правда в тому, що там перебувають такі самі люди, як і ми всі, вони потрапляють туди за дрібні, побутові проступки, думають, що потрапили туди помилково і вірять, що суд розбереться і їх відпустять. Але насправді, найбільшу небезпеку становлять не ув’язнені, а сама система, яка є злочинною і нелюдською. Все, що там відбувається, є злочином», – сказала автор книги.

«Коли я людям після виходу розказувала правду про те, що там відбувається, мене всі просили написати про це книгу, щоб інші про це знали також. Написати у 18 років книгу, щоб вийшов повноцінний художній роман, дуже складно. Я робила якісь замітки, але мала сильну психотравму, мене переповнювали емоції, тому написати щось вартісне було дуже важко. Я на той час була юридично неграмотна, тому й відклала написання цієї книги на багато років», – розповіла Ірина Агапеєва.

Пройшло 15 років, Ірина написала вже десять книг, здобула юридичну освіту. Тепер вона змогла об’єктивно подивитися на все, що там відбувалося, оцінити все з юридичної точки зору. В надії уникнути повторного занурення у ці жахливі спогади, Ірина почала шукати літературу, яка б описувала подібну проблематику, думала, можливо, вже хтось зробив цю брудну роботу, але не знайшла нічого. Тож довелося самому писати книгу про те, як система знущається з людини, яка ще не засуджена, яка тільки перебуває в СІЗО.

Ірина переконана, якщо ми хочемо жити у правовій державі, в якій дотримуються законів, то в нас не повинно бути такого, про що вона розповіла у книзі.

Під час презентації Ірина Агапеєва розповіла лише окремі факти з того, що пережила, але і від них – мурашки по тілу:

«Людина потрапляє в тюрму, її поміщають в камеру – приміщення розміром 15 кв м, в якому утримують 20 осіб. В цій кімнаті стоїть стіл, за яким люди їдять, і за метр від нього – туалет. В камері є малесеньке віконце, яке закрите у три шари решіткою, зверху до нього приварений металевий щит. Повітря у цьому приміщенні немає взагалі. Люди там живуть у три яруси. Вийти, походити, розім’яти ноги нема можливості. Людина цілий рік перебуває, лежачи на нарах.

В цій кімнаті люди постійно втрачають свідомість від нестачі кисню. На прогулянку виводять на 15-20 хвилин – і це не велике подвір’я, яке можна побачити в телевізорі,– а малесеньке забетоноване подвір’я розміром 10 кв. м. 20 людей заганяють у це подвір’ячко, де вони просто стоять у спеку чи мороз. Там нема можливості помитися, в душ можна сходити раз в місяць. Випрати і висушити речі нема де. В тюрмі створюють спеціальний штучний голод, людей морять голодом. Те, що дають їсти ще не засудженим людям, неможливо споживати – не тому, що це несмачна баланда. Їсти таку страву небезпечно і страшно – вона з жуками, стружкою. Дуже багато було випадків, коли люди страждали від закруту кишок. Родичі передати їжу ув’язненим можуть лише раз на два тижні – всього 7 кг продуктів. Передати їжу не так просто, для родичів створюють складні умови – о 5.00 ранку треба зайняти чергу, написати заяву, подати її, вистояти чергу і тоді, можливо, вдасться це зробити».

Про медицину в тюрмі

«Люди потрапляють в СІЗО з хронічними захворюваннями, але розраховувати на лікування там не варто. Зі мною були жінки, в яких був ВІЛ, сифіліс, туберкульоз. За півроку ніхто жодного разу не прийшов і не перевірив, в якому стані ці люди перебувають. У мого брата через два місяці після перебування в камері спаралізувало ноги. Від укусів комах утворювались рани, які не заживали через нестачу кисню та неякісну їжу. Люди там просто помирають від усього цього. Якщо в людини хворий зуб, максимум на що вона може розраховувати, – що лікар в коридорі брудними щипцями без анестезії, впершись їй колінами в груди, вирве зуб. Людина втрачає свідомість, її заносять в камеру і кидають на підлогу».

Людину засудили ще до того, як розпочався суд

«Людей в СІЗО потрібно етапувати на засідання суду чи до слідчого. Коли скажімо, суд має розпочатися в 16.00, людину привозять і з самого ранку і поміщають в спеціальний бокс розміром 5 кв м, щоб вона чекала. В цьому боксі можуть зібрати 20-30 осіб, кожен з яких через 15-20 хвилин втрачає свідомість від нестачі кисню. Люди там стоять по 6-8 годин, вони не можуть рухатися. Про їжу та можливість справити нужду мова не йде.

Після такого чекання людину везуть до слідчого, потім в суд. Після всіх цих тортур людина постає перед судом – знесилена, брудна, з розбитим лицем, беззуба. Всі дивляться на неї таку і кажуть подивіться, як вона виглядає – це ж зечка. Її засудили ще до того, як розпочався суд. В неї нема моральних сил, щоб доводити, що вона не така. Тут їй ніхто не дозволить привести свій вигляд до належного стану.

У Дніпропетровській тюрмі придумали для очікувань металеву шафу 1. 5 висоти і 0, 5 м ширини. В таку шафу закривають людей, які чекають по 4-6 годин, поки їх не помістять в якусь камеру».

За словами Ірини, жінка в тюрмі терпить приниження, знущання, домагання, дурні жарти на свою адресу. В жіночій тюрмі працюють лише чоловіки-охоронці, жодної жінки працівниці вона там не бачила. Хоча, згідно із законодавством, з жінками в тюрмі повинні працювати лише жінки.

Попри усі ці страшні історії, Ірина закликає не боятися читати цю книгу, бо вона радше про добро, а не про зло, про жінок, які опинилися в нелюдських умовах, але зберігають свою людяність – допомагають одна одній, сміються. «Коли я в молодому віці це все побачила, це не відвернуло мене від людей, а навпаки – дозволило повірити в нашу людяність», – сказала Ірина Агапеєва.

Записала Соломія Андрієвська,
для IA ZIK
 

Довідка

Ірина Агапеєваписьмениця, романістка, юрист. Народилася у Сімферополі у 24 серпня 1980 року.

У 2003 році написала першу книгу, але її не опублікувало жодне видавництво. У 2013 році Ірина написала свою другу книгу і опублікувала її на Play Market. Через кілька місяців отримала кілька сотень відгуків і прохання написати продовження роману. Книгу завантажили понад 500 тисяч читачів по всьому світу, і авторка зрозуміла, що знайшла своє покликання.

Ірина створила власне видавництво «Kolvir s.r.o», щоб не публікувати книги через посередників і зберігати свободу слова і незалежність. Вона пише на теми, які хвилюють її особисто, не озираючись на віяння моди.

Книги Ірини Агапеєвої входять в топ книг на Google Play і Google Books, які найбільше продаються.

За чотири роки вона написала 10 романів, стала володарем декількох міжнародних премій, учасником паризького книжкового ярмарку, одна з її книг увійшла до фіналу конкурсу «Російська премія».

Вона отримала звання «Письменник року» на Всеукраїнському конкурсі KS Motivation за популяризацію ідей свободи і гендерної рівності.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-15 19:56 :13