Новини » Суспільство 17 вересня, 2018, 14:30
«Чумацький Шлях до Північної Америки»: Як група відчайдухів піднімає імідж України у світі
facebook.com/ChumakWayAmerica
facebook.com/ChumakWayAmerica

Нещодавно додому, в Україну, повернулася група великих упертюхів і відчайдухів, які здійснили неймовірну подорож на велосипедах по Північній Америці та Канаді, подолавши 10 000 км за 100 днів. Стартували велосипедисти – 22-го травня в Лос-Анджелесі, а завершили мандрівку у Вашингтоні 24-го серпня – у День Незалежності України.

Під час цієї подорожі українські спортсмени проводили багато зустрічей з українськими громадами, розповідали місцевим мешканцям про Україну. Ця мандрівка стала великим промо-туром України, її висвітлювали у багатьох ЗМІ Америки та Канади.

 

Ідейним натхненником, організатором велопробігу є колишній учасник АТО Костянтин Самчук, який розповів IA ZIK про мету цього заходу, поділився враженнями від побаченого і пережитого.

Костянтине, як виникла така неймовірна ідея з велопробігом і чим вона була зумовлена?

– Це вже в нас третій велопробіг, а перший був у 2015 році. Одразу після того, як я повернувся з війни на Донбасі у 2015 році, ми разом з побратимами організували велопробіг Україною, який називався «Захід-Схід» – від західної точки України до східної. Він тривав 40 днів. Це було своєрідна реабілітація після війни, і ми хотіли символічно з’єднати Україну. Тоді цей велопробіг набув великого розголосу у місцевих ЗМІ. Після цього ми вирішили розширити цей проект і у 2016 році поїхали в Європу. Нашою метою була популяризація України, розказати про те, що насправді відбувається в Україні – що на сході України йде війна і це не громадянська війна. Ми проїхали понад 11 тис. км через 16 європейських країн – зі Львова до Одеси через Лісабон. Було багато зустрічей з місцевими людьми, українцями, з представниками українських посольств. Це був доволі успішний проект. Тоді нас трохи підтримувало Міністерство закордонних справ України, і завдяки тому, що вони нас побачили, цього разу у велопробігу по Північній Америці вони нам оплатили дорогу в обидва напрямки для всієї команди.

facebook.com/ChumakWayAmerica
facebook.com/ChumakWayAmerica

Яка мета у вас була цього разу?

– Вона дуже схожа на попередню – зробити імідж України більш позитивним. Коли ми їхали по Європі, то помітили, що взагалі люди дуже мало знають про Україну, навіть у територіально близьких до нас країнах. Скажімо, у Бельгії ми зупинилися на автозаправній станції для перепочинку і до нас підійшла жіночка і запитала, звідки ми приїхали. Ми відповіли, що з України, про це говорили і написи на наших футболках. А жіночка вигукнула здивовано: «Ви такі ж білі, як і ми». Звичайно, багато хто знає про Україну більше. Але це здебільшого негативна інформація – Чорнобиль, корупція, війна. Тому ми ставили собі за мету у велопробігу «Чумацький шлях Північною Америкою» зробити імідж України більш позитивним. Ми хочемо, щоб Україну асоціювали з силою духу, мандрівками, спортом, відкритістю. Було у нас багато зустрічей. Найбільше на них приходили українці. Скажімо, у Вінніпезі прийшло близько 150 людей.

facebook.com/ChumakWayAmerica
facebook.com/ChumakWayAmerica

Ще одна мета нашого велопробігу – об’єднання українців. Українці дуже багато виїжджають за кордон і десь там губляться. Виїжджають дуже часто розумні, підприємливі, освічені, і здається, що від того Україна стає слабшою. Але якщо подивитися з іншого боку, то насправді досвід і зв’язки, які є в українців, які виїхали, дуже допомагають тим, які працюють для країни всередині. Ще одна наша ціль – благодійна. Ми збираємо кошти для того, щоб допомогти двом нашим підшефним – тим, хто постраждав у війні. Це дитячий будинок сімейного типу Білоусових, які виїхали з окупованої території Луганської області після того, як розпочалася війна. Зараз вони живуть під Києвом, де їм сільська рада виділила землю. Там вони своїми силами зводять будинок. Ми хочемо зібрати трохи коштів, щоб їм допомогти, бо ці люди не сидять і не нарікають, а роблять все, що в їхніх силах. Таким людям хочеться допомагати. Ще один наш підшефний – восьмирічний хлопчик Артем, батько якого загинув на війні. Він жив на Полтавщині у селі зі своїм прадідом. Зараз волонтер забрала його в Київ, він ходить у кадетську школу, бо хоче бути військовим.

Ви проїхали Америкою за 100 днів величезну територію Як ви це витримали?

– Для велосипеда це, звичайно дуже велика дистанція. Впродовж велопробігу всі запчастини велосипеда були замінені по кілька разів. Ми це зробили для того, щоб вразити людей, які про це почують і таким чином привернути увагу.

Це справді вражає. Чи допомагали вам люди під час пробігу?

facebook.com/ChumakWayAmerica
facebook.com/ChumakWayAmerica

– Близько половина місць, де ми ночували – в українців. Кілька разів ночували в готелях, які оплачували українці. В маленьких містечках зупинялися в кемпінгах, ставили намети. Ми фінансували цей велопробіг частково за свій рахунок, частково допомогло МЗС України, трохи було допомоги від спонсорів – здебільшого технікою і велозапчастинами. Дуже сильно допомагала українська громада за кордоном. Коли ми приїхали до українців, то вже не голодували. В США було таке, що дорогою нас обганяє маленький пікап, зупиняється і водій каже: «Хлопці, пива хочете?». Люди дозволяли у себе на дворі ставити намети, виносили нам каву, давали користуватися електрикою, Інтернетом і пускали в душ.

Що вас найбільше вразило під час цієї подорожі?

– Багато чого вразило. Кожен день з цих ста днів, як окрема мандрівка – щось було таке вражаюче. Важко виділити щось одне. Скажімо, Канада вразила гармонією між дикою природою і цивілізованим світом. Там у селах та містах можуть заходити звірі, узбіччя на дорогах, які йдуть через ліси і поля, всюди чисті, гуляють різні звірі. Я багато мандрував світом, але такої гармонії ще не бачив. Якщо цивілізація, то це часто бруд, багато людей, заводи і ніяких звірів. Якщо ж дика природа, то там нема людей. А в Канаді воно так гармонує, і це мені дуже сподобалося. В Америці вражають хмарочоси, скрізь вистрижені газони. Ми були дуже здивовані, за всі ці 100 днів у цих двох великих країнах ми не змогли знайти місця, де поставити намети. За увесь час ми два-три рази переночували дикунами в не облаштованих місцях. Там всюди земля у приватній власності.

– Яким був ваш розпорядок дня під час цього велопробігу?

– Ранній підйом – 5-6 година ранку, сніданок на кшталт вівсянки, далі 8-10 годин в дорозі. У нас був автомобіль супроводу, де ми тримали всі свої речі. Ми не мали можливості робити довгі зупинки, бо на всі 100 днів наперед були заплановані зустрічі. Якщо ми десь довше зупинимося, то вони всі зірвуться. Ми не мали права відходити від розпорядку, скажімо, перепочити чи перечекати дощі. Тож їхали під дощем по кілька днів в горах. Поки крутиш педалі, ще тепло, тільки зупиняєшся, холод пробирає до кісток. Їхали і в спеку – 40- 45 градусів. Проїжджали 30–40 км, зустрічалися з машиною супроводу, перекушували, набирали води, відпочивали 15-20 хвилин і їхали далі. Кожного дня долали 150- 200 км. Близько 17.00 ми приїжджали у фінішну точку на цей день. Якщо були заплановані зустрічі, то одразу їхали на ці зустрічі. Об 23.00 нас розселяли на нічліг, ми робили відео, писали пости у соцмережах, близько 12.00 лягали спати. А о 5.00–6.00 знову підйом.

Насправді такі відстані долаються не стільки за рахунок фізичної витривалості, спортивної підготовки, чи супер-велосипедів, які у нас були різні – і дорогі, і дешеві, – а завдяки характеру, силі волі. Коли три дні поспіль йде дощ і ти їдеш на велосипеді мокрий і лягаєш мокрий, треба силу волі, впертості, щоб не здатися і не сісти в машину.

Скільки людей було у вашій команді?

– Основний кістяк команди, які їхали на велосипедах, – вісім осіб. Більше про учасників велопробігу «Чумацький Шлях до Північної Америки» можна почитати тут – це Костянтин Самчук, Максим Семак, Олександр Півовар, Маским Скорик, Василь Підгірний, Олександр Чупринюк, Олександр Виноградов, Андрій Підгурський, Дмитро Трокін, Сергій Котік, Сергій Коновал, Валерій Горбатов, Анна Домбровська, Лілія Чемоданова, Ольга Ахмедова.

Кілька людей приєднувалися на якусь частину шляху. Був штаб підтримки. Двоє українців, які живуть в Оттаві, допомагали з поширенням інформації у місцевих ЗМІ. Ми не тільки розповідали людям про Україну під час живих зустрічей, але і давали багато інтерв’ю на телебаченні, радіо, а також газетам та інтернет-виданням.

Чи стикалися ви під час подорожей зі стереотипами щодо України, навязаними, можливо, пропагандою через медіа?

– Скрізь, де ми були, якщо люди знають щось про війну в Україні, то думають, що в нас йде громадянська війна. Нам доводилося кожен раз пояснювати, що це не так. Траплялося, що нам починали пояснювати, як користуватися, скажімо, побутовою технікою. Ми показували людям промоційне відео, на якому було зображено Київ з висоти пташиного польоту, пояснювали, що це Україна – велика європейська країна.

Тобто, виходить, що на державному рівні Україна мало працює задля покращення свого іміджу у світі, і ви це як можете виправляєте.

– Коли ми ще подорожували Європою, то зупинилися в Іспанії. В нас було трохи часу і вирішили включити телевізор, знайшли «Раша тудей», але не знайшли жодного українського каналу. В Молдові ми натрапили на єдиний український канал. Це говорить про те, що в цій інформаційній війні Україна як держава участі не бере, правду розказують лише українці, які живуть і працюють за кордоном. Ми відчули цей інформаційний вакуум щодо правдивої інформації про Україну у світі. Тому ми його якось своїми силами заповнюємо. Звичайно, наша команда з 10-12 осіб не зможе побороти цей вакуум і російську пропаганду, але хоч трохи щось зробимо. Одна справа, коли людина чує інформацію з телевізора чи від політика, а інша – від реальної людини, яка їде на велосипеді через всю країну. У другому випадку довіра до людини набагато більша.

А чи вас там приймали на офіційному рівні – мери, бургомістри?

– Так, звичайно, в Європі ми зустрічалися кілька разів з мерами міст, а в США та Канаді – навіть з міністрами провінцій, штатів Канади. З цим нам допомагали українці, які там живуть. В Канаді серед міністрів багато українців за походженням. Ці зустрічі сприяли досягненню наших цілей.

facebook.com/ukr.embassy.usa
facebook.com/ukr.embassy.usa

Які висновки ви для себе зробили після цих подорожей?

– Ми зрозуміли, що цю справу треба продовжувати, популяризувати Україну. Це неоране поле роботи.

Куди поїдете далі?

– Ми нещодавно повернулися, тож насамперед мусимо відпочити, в кожного накопичилося за ці 100 днів багато справ. Можливо, наступного разу буде Австралія чи Південна Америка. Можливо, це буде Європа, тільки інший маршрут. Це ще не плани, а просто мрії і думки. Наразі вирішуватиме свої справи, а потім будемо думати, куди їхати і як працювати в цій інформаційній війні.

Розмовляла Галина Палажій,
IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
Top
2020-11-26 16:06 :19