четвер, 13 вересня, 2018, 18:00 блоги Суспільство
Про повість Саймака: з горіхами легко говорити, вони зі всім погоджуються
Богдан Волошин
письменник, журналіст
  • Фото: Богдан Волошин/Facebook
  • Фото: Богдан Волошин/Facebook
  • Фото: Богдан Волошин/Facebook
  • Фото: Богдан Волошин/Facebook
  • Фото: Богдан Волошин/Facebook
  • Фото: Богдан Волошин/Facebook

Це нічого не міняє. Ті десятки літ за плечима, тисячі кілометрів доріг, сотні тисяч мальовничих образків природи, закарбованих на кумранських сувоях душі...

Досі стається як вперше – спинаєшся на маківку гори і завмираєш від блискавичного відчуття щастя. І тривоги. Бо все велике, далеке і незнане – тривожне... Згадав повість Саймака «Хто там у скелі?»... Ці складки землі, ця природна хтивість, вигинність, пластичність, гнучкість, це тіло землі, теренами якого якось соромно ходити. Бо тіло – завжди святість. Особливо жіноче. А тут таке...

Під ногами хрумтіли лусканці. Горіхи самі винні – десантувались в траву і спостерігають за подорожнім, заким він на них не наступить. Вони малі, більші і зовсім величезні – з дитячий кулак. І всі схожі на маленький мозок. Можливо, іншопланетників, які висадились на Мостищині, яка ще тоді не мала назви, і від краси погубили розум та мозок. З цього насіння і виросли перші горіхи.

З горіхами легко говорити. Вони зі всім погоджуються. Навіть, коли їх лускаєш. Я одному розповідав сюжет Саймаківської повістини про чужепланетний розум, ув’язнений у складках граніту мільйони літ тому, який нарешті знайшов дивакуватого самітника, з яким можна було поговорити подумки. Горіх мовчав, аж поки я не розколов йому шкаралупу. Репнув, крекнув і затих. Неосяжний Саймак для горіхового розуму.

Коли моя доця була ще зовсім потятком, я брав її на коркоші. Щоб бачила далі за мене. Це так важливо – бачити дальше за попереднє покоління. Не конче це додає розуму, але можна вибрати напрямок руху. Чим вище піднімаєшся, тим більше шансів обрати вірний шлях. Але мені вже ніхто не пропонує залізти на коркоші. Я й сам не прошуся. Заважкий, надто іронічний, надто еґоцентричний. Та й напрямок обраний давно і досі незмінний. Путівцем, відміряючи свій час кроками. І говорити з горіхами, небом і птахами. І дивуватись життю. І собі.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-18 16:17 :38