п'ятниця, 7 вересня, 2018, 20:03 блоги Суспільство
Навіщо так з Петлюрою?
Сергій Костеж
мандрівник, історик
Кадр із фільму Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри»
Кадр із фільму Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри»

Дуже рідко про якийсь фільм можна сказати, що він не сподобався взагалі. Ще важче сказати про ту чи іншу картину, що негативу в ній більше, аніж позитивно виважених рис.

Навіть якесь вкрай невдале кіно, наприклад, «Гіркі жнива», має купу позитивних моментів. Зокрема, ті ж «Жнива» мали добре зроблені спецефекти та адаптований сценарій для іноземних глядачів, який, втім, для українського глядача виглядав наївним на примітивним.

На жаль, важко знайти щось позитивне у повнометражному фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри» режисера Олеся Янчука, який вийшов на екрани українських кінотеатрів вчора, 6 вересня.

Від цієї прем’єри чекали дуже багато. Особливо враховуючи, що режисером був Олесь Янчук, який зняв колись такі картини як «Атентат» та «Нескорений».

Режисер фільму намагався показати роздуми Петлюри в еміграції – в Парижі – незадовго до його смерті, про те, що сталося в Україні з 1917 року, що сильно ускладнило сюжет.

Велика кількість флешбеків, перенесень з емігрантського Парижа 20-их у воюючу Україну 1918-1919 років, перетворила єдину сюжетну лінію на візуальні хащі. Намагаючись в одному фільмі пересказати для західного, а можливо, і українського глядача, ледь не всю канву подій епохи визвольних змагань, режисер все одно не зміг її охопити. Внаслідок цього вийшла уривчаста оповідь з купою персонажів та флешбеків, причому персонажів, часто не пов’язаних одне з одним. Звісно, жоден з дійових осіб так і не виявився розкритим.

Кадр із фільму Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри»
 

Причому в гонитві за спробою «объять необъятное», автори фільму намагалися вкласти туди все – і трагедію полковника Болбочана, і проскурівський погром, і денікінських генералів, і Пілсудського, і Раковського, ба більше – навіть для легендарного червоного кінного командира Григорія Котовського місце знайшлося!

Самі події 1918-1919 років в Україні показані обірвано. Лише два короткі рази в кіно фігурують сцени засідань Уряду – причому присутні на них лише троє: Михайло Грушевський, який ці засідання відвідував рідко, сам Петлюра та Володимир Винниченко. Інших міністрів ніби і немає.

В результаті глядач швидко губиться. Навіть мені з історичною освітою було складно тримати увагу на всіх флешбеках, перескоках з одного «виміру» сюжету в інший, слідкувати за різними історіями різних персонажів, за якими затертою є не тільки історія головного героя, а й сама історія цілком.

Втім, можливо, в цьому і був задум автора? Показати хаос, що коївся в Україні у 1917-1920 роках? Здається, це не найкраща ідея, тому що ідея «хаосу» і «стрілянини всіх проти всіх» – це радянський штамп, який завжди зображував події цих років саме так – щоб підкреслити «стабілізаційну» роль перемоги червоних.

Ще одна біда багатьох сцен – анахронізми. Герої не ведуть діалоги між собою, а розповідають глядачеві про те, що відбувається. Це створює відчуття штучності того, що відображено на екрані, і навіть добре підібрані костюми та інтер’єри не можуть це відчуття розмити або бодай послабити.

Окремий пункт критики – вкрай необережно та упереджено подана сюжетна лінія з вбивцею Петлюри – Симеоном Шварцбардом. По-перше, в реальній історії не було жодних свідчень або доказів того, що він був завербований радянськими спецслужбами для вбивства Петлюри, а реальний Шварцбард був вельми далекий від свого кіновтілення – це був не маргінал-страшко, а публіцист, який товаришував з Махном та іншими українськими лівими емігрантами Парижа, вів активну діяльність. Всі докази на суді вказували на те, що рішення про вбивство він приймав сам, навіть після його смерті не було знайдено доказів з радянськими силовиками. Єдине свідчення про те, що вбивство Петлюри було організовано радянською стороною, зробив колишній агент КДБ Дерябін у 1954 році після втечі на Захід – втім, так і не було встановлено, чи говорив він правду. Сам Шварцбард після процесу над ним не тікав одразу до Африки, а довго мешкав у Парижі, мав добрий бізнес, видав мемуари і загалом, жив щасливою людиною. Нині його іменем в Ізраїлі названо вулиці, там він відомий як «месник». Навряд чи таке було б можливо, якби були бодай натяки на те, що він – агент СРСР. Фільм оперує у своєму сценарії заявою одного з українських емігрантів про нібито візит до Парижа радянського функціонера Володіна, який зустрічався з лівими емігрантами за рік до смерті Петлюри – мовляв, це й поклало початок розробці плану вбивства. Та доказів і цієї версії так і не було знайдено.

Кадр із фільму Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри»
 

Ще більш дивно виглядає сцена з передачею хабара від радянських спецслужб його адвокатові, легендарному Анрі Торресу. Анрі Торрес – видатний юрист з родини адвокатів, яка допомагала багатьом без грошової винагороди – як, наприклад, Юліусу Дрейфусу. В молодості він був комуністом, і надалі активно захищав у судах анархістів, зокрема – і Шварцбарда. Після війни – депутат парламенту від партії де Голля, законотворець і автор багатьох нормативних актів Республіки. Торрес і зараз залишається у пам’яті французів як чистий адвокат, представник старої школи. Зрозуміло, що жодного натяку не було знайдено ніде про те, що нібито він був завербований радянськими спецслужбами або отримував гроші від радянського середовища. Можна тільки уявляти, як цей фільм сприймуть у Франції, зокрема, родичі видатного державника.

Взагалі лінія з «рукою Кремля» тягнеться через увесь фільм, але така версія ніколи не була бодай підтверджена хоч трохи в реальності. Подібна постановка питання може тільки підірвати інтерес глядача за кордоном до української точки зору на події. І це одна з тих небезпек, яку породжує ця картина.

Сам образ Петлюри доволі дивний. Українське кіно часто грішить надмірним пафосом персонажів та їх захмарним патріотизмом. Але тут сталося навпаки. Петлюра показаний вічно втомленим, стражденним емігрантом, нерішучою людиною, яка більш як дві години скніє про те, що йому чогось не вдалося через якісь обставини і людей, якими він себе оточував. Це підкреслено цілою купою обставин по фільму – Петлюру мало хто слухається, навколо його всі зраджують, а в Уряді – недослухаються, в сім’ї – все розвалюється. Навколо цієї конструкції образа «патріота-невдахи» можна дискутувати, наскільки він відповідає історичним реаліям та наскільки він є сприйнятним для нинішнього українського глядача.

Як наслідок, фільм не залишає післясмаку, якщо не брати до уваги нерозуміння. Особливо враховуючи, що бюджет картини був 48 млн грн – такий самий, як і в яскравих «Кіборгів», де дуже добре виписаний сюжет, якісно зроблені спецефекти, розкриті персонажі, який зачіпає до глибин душі.

Таке кіно можна дивитися з великим авансом для молодого режисера, але Олесь Янчук – не початківець, на його рахунку – вельми добрі і з точки зору художньої, і з точки зору історичної достовірності картини. Що сталося цього разу – сказати важко, та фільм виявився далекий від очікувань, і дивний з історичної точки зору.

Втім, українське історичне кіно тільки починає свій розбіг – сподіваємося, про таку історичну постать, як Симон Петлюра, зніматимуть ще – і в нас буде ще багато приводів дискутувати.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-25 02:47 :13