п'ятниця, 7 вересня, 2018, 18:15 блоги Суспільство
Карателі. Можна бути свічкою у храмі, а можна у дупі
Влад Якушев
лейтенант, екс-начальник прес-служби
14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Пропоную Вашій увазі одинадцяту главу моєї книги «Карателі», яка вийшла друком у видавництві «Діпа».

11. Поміж миром та війною

До уваги перевіряючих, міністрів та генералів: єдина людина, яку мобілізований на фронті не може послати нахер, – це священик.

Олександр Пашкевич, позивний Ураган,
замполіт 3-ї роти 1-го батальйону
«Нічні тіні»
14-ї ОМБр

Коли у церкві не було прихожан, тут жили лише Бог та луна. Луна кроків, дихання, шурхіт ряси, що шелестіла під час підйому на амвон.

Стіни церкви не рятували від гріхів, але міцні стіни відгороджували від суєти світу, ховали від спеки у пекучий літній день.

Отець Ігор пройшовся вздовж іконостасу, провів рукою по дереву царських воріт.

Пальці ковзнули по лаку і пучки пальців закололи так, ніби рука затерпла.

«Господи! – подумки покликав протоієрей. – Чи чуєш мене?»

Він зробив кілька кроків до свічниці і завмер, споглядаючи застиглі потоки воску, який каскадами сходив зі свічок.

Доля свічок була йому схожа на людські долі.

Ми народжуємося – і батьки, суспільство, як бджоли у великому вулику, плекають нас. Потім чиїсь руки беруть теплий, податливий віск і ліплять з нього нашу свідомість, формують свічку – натуру, людину.

І от ми молоді, стрункі і горимо бажаннями та ідеями.

«Стрункі», – посміхнувся отець Ігор Бігун.

Струнким його важко було назвати. Невисокого зросту, коренастий, міцно збитий. Він не був товстим, але і до змальованого уявою образу людини-свічки не дотягував. Та і молодість уже не перша. 41 рік, залисини й окуляри на носі.

«Знову як у житті. Допоки молодий, стрункий, а життя поплавить, підігріє і ти вже поплив у шир, каскадами, як і ці свічки», – подумав він.

Отець Ігор чиркнув сірником по коробці, запалив кілька свічок і, відійшовши до центру церкви, почав заглядати в очі святим.

«Їхати, їхати. Треба їхати. Як ви думаєте, панове? – подумки звернувся він до облич, зображених на іконостасі. – А Світлана? А діти? Прихожани, церква. Хіба тут я людям не потрібний?»

Патріарх Філарет закликав священиків поїхати на Схід капеланами. Як заступник декана Володимир-Волинської єпархії Отець Ігор мусив поспілкуватись з батюшками та з’ясувати, хто бажає поїхати на Донбас. Він говорив і не бачив ентузіазму в очах. Всі погоджувались, що треба, що справа свята. Погоджувались і брали час на роздуми…необмежений час.

Ніхто не сказав: «Їду. Виїжджати коли?»

І хіба отець Ігор не розумів їх? Володимир-Волинський – місце постійної дислокації 51-ї піхотної бригади. З початку війни підрозділ відбув на фронт, а повертатись почали гроби. Хіба не священики відспівували їх у храмах? Хіба не чули вони потворний сміх смерті, вечорами, після похоронів?

Обличчя загиблих солдат не такі, як у цивільних мерців. На них біль, страх, ненависть, що не залишає тіло навіть по смерті.

Торкніться тіла людини, яка померла своєю смертю, – що ви відчуєте? Сум, можливо біль від невиліковної хвороби. Торкніться солдата. Це тільки здається, що мертві тіла однаково холодні. Якось Ігор провів рукою по цинку закритої солдатської труни і відчув, що вона випромінює лють, мало не фізично відчутну лють до ворогів. Чи встиг цей солдат дотягнутись до свого противника?

Труна стала звичайною тільки після панахиди. Протоієрей знову торкнувся її після служби і на той раз відчув тільки метал.

Він довго не міг заснути тієї ночі, але, можливо, саме тієї ночі він по-справжньому зрозумів, що він на своєму місці, що він потрібний.

«Я був потрібний тому солдату тут і я потрібен прихожанам цього храму. Я ж потрібний!!!» – подумки закричав він і потім завмер, прислухаючись, чекаючи відповіді. Образи мовчали і гласу Божого «Так, ти потрібний» не було чути.

Священик поклав руки на верх аналоя й опустив на них голову.

Чи чекав він від інших, що вони залишать свої родини, свої храми і поїдуть на війну, звідки вертаються у домовинах? Не вагаючись? А сам він може вчинити так? Зможе сказати дружині та синам: «Я мушу їхати»?

Перед тим, як вимагати від інших геройських вчинків, треба бути впевненим, що сам здатний на них. Світло мигнуло. Одна зі свічок загасла.

Отець Ігор стрепенувся, роззирнувся по сторонах і знову пішов до свічниці. Він йшов до неї повільно, обережно пересуваючи ноги, так, як канатохідці у цирку. Він наближався до свічниці, де ще палахкотіло, опливаючи воском кілька тоненьких свічок.

Свічки, як і людські життя, згорали, ставали меншими, згинались, коли їх підгризало полум’я сусідніх свічок.

Протоієрей підніс долоню до вогника. Рука відчула приємне тепло. Доторкнувся до згаслої свічки. Вона була холодною і твердою – неживою.

«Людина як свічка – жива, коли дає тепло, коли горить. Згораючи, вона гине, але доки палає, віддає світло і тепло. Освічує дорогу тим, хто у темряві, зігріває тих, хто має потребу у теплі», – так думав священнослужитель, думав і дякував Богу за відповідь.

– Можна бути свічкою у храмі, а можна у дупі! – вголос проказав отець Ігор і, схаменувшись, прошепотів: – Прости Господи.

Протоієрей рішучим кроком йшов до виходу з храму. Рішення було прийняте – він поїде.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-16 05:58 :18