неділя, 2 вересня, 2018, 10:33 блоги Суспільство
Час самотніх сердець
Ярина Коваль
журналіст, культуролог

Жив був чоловік. Ціле своє життя діймав своїх сусідів (з якими ділив один дім на два входи) всілякими каверзами. А настав час йти з цього світу, саме сусіди виявилися тими, хто був поруч, обходив, викликав за потреби швидку, рятував від самотності.

Жила-була жінка –  чуйна,  щира та відкрита до людей. Життя поклала на те, щоб самотужки поставити своїх дітей на ноги. Поставила.  Діти виросли і подалися за моря-океани, та там і забули про маму. Згадали тільки, коли мамі вже час виходив. Та й не тому, що хотіли спокутувати свою байдужість, а  через дуже конкретні матеріальні речі. А жінка? До останнього нишком втираючи гіркі  мимовільні сльози, не втомлювалася дякувати усім, хто і їй не шкодував доброго слова та уваги.

Життя – дивна штука. Подекуди воно так плутає  нитки долі, що вже й розібрати годі, де основна ( яку складають фактичний рід, родина, сім’я), а де ті, котрі  людина набуває для підсилення власного самовідчуття на цій землі.  «Що ви можете зробити для зміцнення миру в усьому світі? Ідіть додому і любіть свою сім”ю», – говорила свого часу мати Тереза.  А що коли волею обставин – найближчі – це аж ніяк не ті, з ким спорідненість кровна?

Якихось тижнів два тому ми сплавлялися великим товариством по Дністру. І попри  різність смаків та зацікавлень усіх присутніх, найяскравішим враженням цього сплаву став дивний місцевий пес, який проводжав нас рікою від Устечка аж до Заліщик  (а це поза 20 кілометрів). Собака спершу вперто плив за нашою флотилією, а тоді відпочивши на котромусь з катамаранів, куди його витягували з води ті чи інші співчутливі туристи,  знову стрибав у воду, перепливав Дністер і біг услід берегом (чи то правим, чи то лівим). Коли бігти, вочевидь, йому набридало чи втомлювало, то він знову  у воду і знову наздоганяв. І тоді все повторювалося спочатку – ми його піднімали «на борт», пес віддихувався і знов у Дністер, і так 6 годин поспіль.  

Мотивація? Хтозна. Та, мабуть, аж ніяк не ті шматки ковбаси та хліба, котрі йому згодовували вже перед посадкою в автобус. Можливо, сподівання, що серед усіх буде той, хто виявить готовність взяти відповідальність за нього на себе?

Людина – не собака.  Але відчувати себе непокинутою потребує не менше. Чи то мале, чи старе, чи то з окресленням «у розквіті сил». «Ми відповідаємо за тих, кого приручили» –  вчив Лис Маленького принца у відомому творі Антуана Сент-Екзюпері.   «А що таке приручити? –  Це давно забуте поняття, воно означає створити узи».

Однак до того, щоб приручати чи бути прирученим готові не всі. Бо це потребує додаткових зусиль душі і серця. Просякнуті активно пропагованою ідеєю любові до себе, люди навіть не помічають, як заштовхують на маргінеси потребу любити інших. Саме тому так багато черствих. І саме через те, так багато самотніх…

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-25 21:37 :54