п'ятниця, 31 серпня, 2018, 18:02 блоги Суспільство
Карателі. Товариші офіцери, у нас знову «ЧП»!
Влад Якушев
лейтенант, екс-начальник прес-служби
14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Пропоную вашій увазі десяту главу з моєї книги «Карателі», яка вже вийшла друком у видавництві «Діпо».

10. Перший 200-й та 40 км «менінгіту»

Фронт з Києва не видно…

Віктор Л. Командир 2-го батальйону 14-ї ОМБр

Лейтенант відділення по роботі з особовим складом Андрій Шпачук стурбовано дивився на машину-клуб бригади, якою він разом з іншими замполітами приїхав на нове місце розташування штабу бригади. ГАЗ-66 нагадував африканський автобус, до якого аборигени прив’язують свій скарб, переміщаючись поміж селищами. Збоку до машини були прив’язані дошки різної довжини, зверху височіла піраміда ящиків, ящичків, вузлів та клунків, а вінчала все це тарілка від сателітної антени – річ абсолютно безтолкова через відсутність інших складових для підключення супутникового телебачення.

Весь цей скарб наказав тягнути з полігону майор Микола Онуфрійович Громихайло. «Беріть усе, – казав він. – Там нічого не буде».

Після того, як табір на полігоні згорнувся, Громихайло ще якийсь час походжав територією, підбираючи то дошку, то кришку від ящика. Все це він тягнув до машини клубу та наказував припасувати збоку чи прив’язати зверху.

Невідомо, як машина не перевернулася в дорозі, бо їхала перехилена на один бік. На місце вона так-сяк дісталась, і тепер треба було все це якимось чином розвантажувати.

Штаб бригади розміщався в лісочку, за 20 кілометрів від передової. Для далекобійної арти, «граду», а тим більше «урагану» – це не відстань, отже розслаблятись не доводилось. До 14-ї тут розташовувався штаб 56-ї бригади, після якої залишилися відриті бліндажі та укриття для автотехніки. З цим було легше. Але побут треба було якось налагоджувати. У 56-й, напевно, служили такі ж господарники, як і майор Громихайло, тому що вивозили вони все, до останньої дощечки.

Перед самим виїздом Микола Онуфрійович переконав їх не розбирати дерев’яну будку туалету і не забирати діжку польового душу. За це він впхав їм два непрацюючих телевізори, які також возив за собою весь цей час.

Андрій хотів набрати дружину, повідомити, що в нього все добре, заспокоїти, щоб не хвилювалась, але глянув на годинник і зрозумів, що не встигне. Все його начальство було на виїзді, і сьогодні він мав бути на нараді як представник відділення по роботі з особовим складом.

Озброївшись ручкою та блокнотом, Андрій почав спускатись з підвищення у долину між двома горбами, де комендантський взвод зранку обладнував місце для нарад. Він йшов по доріжці, зарослій жовтою від спеки і жорсткою, як дріт, травою.

Зліва від стежки розмістилася кухня та сам комендант, справа артилеристи, восьмірікі – так називали особіста зі служби захисту інформації. Далі, прямо у бункері під бетонною плитою, розташувалось відділення оперативних чергових, через яких відбувався зв’язок з командуванням сектору, штабу АТО і далі, аж до самого Києва. За горбочком обживались інші служби управляння бригади.

Нарада якраз починалась.

– Дозвольте бути присутнім? – козирнув Андрій і, отримавши дозвіл, присів на край останньої лавочки.

– Товариші офіцери, у нас знову ЧП! – гаркнув без передмов командир бригади. – Я вже змучився починати наради з цієї фрази. В нас, товариші офіцери, перший 200-ий. Ми ще до фронту не доїхали, а в нас уже труп, товариші офіцери! Як було? Розкажіть, Ігор Владиславович.

– Боец одного из наших подразделений во время движения колонны выпал из грузовика. Водитель единицы техники, которая шла сзади, не успел затормозить, наехал на голову. Оказалось, тот, кто выпал, был пьян. Водитель, который сзади ехал, ничего не мог сделать. Он просто не мог затормозить, физически. Потому что во время движения колонны выпадение людей из кузова нормативными документами не предусмотрено, как и движение в колонне в состоянии алкогольного опьянения.

– От! Був п’яний!!! – рикнув командир бригади. – Вся колонна – тверезі, а цей бухий. Я потім розберуся з його командиром. А де були його товариші? Не вслідкували, напився, посадіть його ближче до кабіни і за шкірку тримайте. А їм було по…й! Людини немає. В нього жінка, внучка вже є. Вдома чекали.

– Как оформлять будем? – поцікавився начальник штабу.

– Як… – зітхнув Жокей. – Напишемо, що загинув у бою. Хай хоч родина за нього, дурня, компенсацію отримає. В них і так горе. Ще їм позору бракувало. Герой, б…ть! Тепер йому меморіальну табличку встановлять… І довести цей випадок до всього особового складу! Може, хоч зараз зрозуміють, що ми тут не в забавки бавимось. Тепер до справи, – помовчавши трохи та заспокоївшись, сказав комбриг. – Ситуація серйозна. Протяжність смуги нашої оборони 40 кілометрів. Це те, що маємо перекрити. Командири батальйонів доповіли мені перед нарадою, що лінія оборони недосконала, місцями недобудована. Існують два танконебезпечні напрямки. Тут, – Жокей зробив пальцем коло, даючи зрозуміти, що мова йде про командний пункт штабу бригади, – теж треба все дообладнати, перекриття бліндажів посилити. Якщо буде нанесений основний удар, то вдарять саме по нам. І перше, що зроблять, – накриють штаб. Ви повинні вижити!!! Не тому, що я вас так люблю, а тому, що управління бригади має керувати обороною. Інакше буде хаос і паніка. За даними радіоперехвату десь у нашому районі працює диверсійна група, з можливим завданням захопити у полон офіцера бригади. Вони хочуть знати про нас усе. Зрозуміло? Мирон Ярославович, – звернувся Олександр Миколайович до коменданта, – що в нас з обороною командного пункту? Патрулі, караул, секрети…

– Все в порядку, товариш полковник. Ні одна людина не вийде непоміченою.

– Ви вже не на зоні, а в армії. Мені треба, щоб не зайшов ніхто непомічений, – махнув рукою комбриг.

Нарада затягнулась дотемна. Доповідав розвідник, вирішували масу бойових та господарських питань. Із комбригом зчепився командир другого бату, який пояснював, що не зможе перекрити визначену йому смугу відповідальності, навіть якщо зажене в окопи всіх, включаючи кухарів, і залізе туди сам. Питань, що стосувались замполітів, наразі не піднімали, і Андрій крутив в руках ручку і думав про доньок. Біля військкомату вони плакали і просили, щоб тато не їхав. І міг же не їхати, він же п’ятидесятник і не може брати в руки зброю через релігійні переконання. Але поїхав. І зараз сидить на нараді бригади, там, куди може прилетіти «Град».

Зброю до рук він так і не взяв. Його зрозуміли і примушувати не стали. Батьківщину можна по-різному захищати, не тільки з автоматом. За комп’ютером теж багато роботи і з паперами постійний завал. Недаремно нас УПА – українська паперова армія – називають.

Про замполітів цього разу не згадали. Начальник штабу промовив ритуальну скоромовку – «товаришіофіцери», і командири, посміюючись та перемовляючись, потягнулись до польової кухні. На вечерю була ячмінна каша з тушонкою, хліб і смалець на нього – з перцем та приправами.

«Ще один день пройшов, – подумав Андрій. – Я вже в АТО, і поки що тут не страшно».

Від колючого акацієвого лісу почала підніматись вечірня прохолода. Зацвірчали цикади.

«Якби не форма, можна б було подумати, що я не в армії, а в якомусь таборі», – розмірковував Андрій, повільно чалапаючи в напрямку свого бліндажа.

По дорозі він побачив дивну картину. Біля бліндажа комендачів – комендантського взводу – стригли електричною машинкою прес-секретаря бригади. Генератор працював з перебоями і машинка ледве дзижчала, час від часу глохнучи у густому волоссі.

Стригти воєнкора почали години дві тому, коли ще світло було, а закінчували вже у повній темряві, підсвічуючи з двох боків мобільними телефонами.

«Ні, все-таки в армії», – вирішив Андрій, спостерігаючи за цією дикою картиною.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-26 02:35 :54